Іван Гоменюк: "Це не історія циклічна, а люди такі самі"

Новітнє покозачення

Повномасштабна фаза війни застала мене в Києві. 24 лютого, як і безліч українців, побіг до військкомату й долучився до Збройних сил України. Я писав книжки про історію воєн у Європі й раптом сам опинився на війні. На передовій часто виникають думки: "О, я ж про це читав!", "О, так це ж вже було!". Кажуть, історія циклічна: мовляв, все дублюється. Я часто наголошую: ні, це не історія циклічна, а люди такі самі. Моделі поведінки, сюжети повторюються. Є герої, а є зрадники. Десь — хаос, а десь — організованість. 

В історії нічого не відбувається ще раз точно так само. Є відомий вислів: "Генерали готуються до минулої війни". Вони знають, як воювалося перед тим, і готуються до такого самого. А нинішня війна виявилась трохи інакшою. Що ж до поведінки людей, то є очікувані речі і на персональному рівні, і на загальному. Якщо знаєш українську історію, то вже не дивуєшся. Саме таким є modus operandiспосіб дії російської військової машини: чи вона царська, чи "червона", чи теперішня. І навпаки: від нас, українців, мало хто очікував, що у 2014 році з’являться добробати. Або що 2022-го люди самоорганізуються та оборонятимуться, що на окупованих територіях виникне партизанський рух. Але це явище не є чимось новим. Готовність українців до організованого опору, навіть за відсутності вказівок згори, вже виявлялася в минулих століттях.

В українській історії є термін "покозачення": різні суспільні стани самі брали до рук зброю та здобували собі права. Вже було реєстрове й запорозьке козацтво — організовані спільноти зі своїми лідерами, структурою, правовими нормами та традиціями. Але в період таких глобальних збурень, як національно-визвольна війна на чолі з Богданом Хмельницьким, широкі маси теж покозачувалися — брали до рук зброю. Тепер я це бачив на власні очі в Києві. Хлопці, з якими мені довелося спілкуватися, те саме розповідали про Чернігів та інші міста. Про ті ж Суми, де великих військових з’єднань особливо й не було. Однак населення самоорганізувалося. 

Росіяни постійно говорять про історію, але вони її не читали

Про російсько-українську війну ще довго сперечатимуться. Польські історики досі не можуть дійти згоди щодо своєї поразки у вересні 1939 року. Зрозуміло, що загалом це вина агресорів — Німеччини та СРСР. Але хто винен, що Польща швидко програла прикордонні битви, не втрималася і, зрештою, втратила незалежність? Так само наше та наступні покоління обговорюватимуть події початку 2022 року: хто винен (окрім окупантів, звісно)? Тому що ми вже заплатили високу ціну і, як би не було гірко визнавати, будемо платити її й далі.

Пам’ятаєте лютий 2022-го? Оте скупчення російських військ біля кордону, рух техніки, погрози Путіна... Водночас банальна логіка підказувала, що такими силами Україну неможливо завоювати. Нині ми розуміємо, що Росія сподівалася на п’яту колону, на колабораціонізм, на те, що наші Збройні сили злякаються, а громадяни будуть байдужі й не вийдуть проти окупантів. Росіяни не чекали, що в Україні почнеться те саме покозачення.

Парадокс у тому, що в російській мілітарній культурі все просякнуто історією. Вони змалечку накачуються оцими культами: від "побєдобєсія" до "царєбожия". Вони люблять історичні аналогії, пригадують свої знакові історичні дати, використовують історичні візуальні символи на кшталт червоних прапорів чи георгіївських стрічок. Коли Путін писав статті "для українців", він апелював саме до історичних аргументів, не до економічних чи соціальних. Не казав: "В нас вищі пенсії, з нами буде краще". Росіяни постійно говорять про історію, але вони її не читали. Інакше би знали, що українцям не можна казати: "Ми зайшли на вашу територію, тепер ми ваші пани". 

Паралелі й розбіжності

Під час Другої світової війни Польська Республіка чи Чехословаччина хоч і були окуповані, та мали на еміграції уряди, які визнавали західні союзники. Навіть СРСР їх визнавав. Тому на мирних конференціях після війни вони виступали як суб’єкти. Україна ж як держава суб’єктом тоді не була. Існував визвольний рух ОУН, але він не був однорідним. Нараховували кілька менших, фактично незалежних організацій. Те, що УРСР стала однією з держав-засновниць ООН — тільки примха Сталіна. Нині Україна незалежна. Нас визнають 99 % країн світу, за винятком РФ, її сателітів і якихось "бананових республік", які пригодував Кремль. Україна має Збройні сили з усіма родами військ, повноцінну структуру командування. 

Друга головна відмінність, яка випливає з нашої суб’єктности: ми маємо своє запілля — вільний світ. Це демократичні країни, для яких принципи міжнародного права, непорушність кордонів, права людини — не пустопорожні слова, це не може знехтувати примха якогось із диктаторів. Так, ми багато нарікаємо на союзників: мовляв, не надто вони й допомагають. Я, навпаки, не чекав, що нам допомагатимуть аж настільки. Зрозуміло, хотілося би мати все і якнайшвидше: винищувачі F-16, ракети більшої дальности тощо. Але вже сьогодні допомогу Україні можна порівнювати з тим самим ленд-лізом, без якого СРСР би не встояв. Зазирнімо трохи далі, ніж Друга світова війна. УНР була міжнародно визнана. Програла вона тому, що їй банально не було де купувати найважливішого: зброї, медикаментів. Так відбулася трагедія Галицької армії, коли від тифу померло більше вояків, ніж лишилося!

Це головні відмінності з Другою світовою. А схожість — в героїзмі людей. Були, є і будуть колаборанти — хтось з ідейних міркувань, хтось з матеріальних. Будуть якісь проблеми в забезпеченні. Буде корупція. Люди не змінюються, але змінилися засоби. Друга світова не знала Реактивної системи залпового вогню HIMARS, ракет великої дальності, сучасних систем зв’язку. До того ж жоден із цих чинників не є вирішальним. Не існує ніякого Wunderwaffe (чудо-зброї). Саме піхота йде вперед. Своїми кров’ю і потом вигризає нашу землю в загарбників. А суперзброї не існує. Навіть ядерна зброя не є гарантією перемоги. Інакше психопати в Москві вже би наважилися її застосувати. Якщо сам народ опирається і підтримує свою армію, не зневірюється, і армія продовжує боронитись, то як її перемогти? Хіба що знищити всіх. Так само й перед нами постало завдання: знищити стільки ворогів, щоб вони змінили свою точку зору.

Тоді "прокатило", то й тепер "проканає"

Чому повномасштабна війна в Європі знову стала можливою? Після Другої світової було покаране тільки одне зло — Третій Райх. Друге зло, Радянський Союз, ще й заохотили. На Нюрнберзькому трибуналі радянські представники сиділи з боку обвинувачення, наглядали за процесом. І переривали, коли заходила мова про знищення Польської Республіки, Катинь чи інші докази того, що СРСР теж причетний до розв’язання війни.

Не те щоб світ не засвоїв уроків тієї війни. Просто їх почали забувати. Наприклад, що диктатори сприймають поступки як слабкість. Якщо їм не надавати по руках, вони продовжуватимуть задумане. Згадаймо політику умиротворення Гітлера. Він стверджував, що йому потрібні тільки населені німцями землі Чехословаччини. Він далі не посунеться!? А забрав Австрію. Він далі не піде!? Тільки коли вже напав на Польщу, то Велика Британія і Франція зрозуміли, що умиротворення — це шлях в нікуди.

У XXI столітті вирішили, що після падіння СРСР на планеті буде тільки ліберальний демократизм у різних варіаціях. Що головною загрозою для демократичного світу є терористичні угруповання. Тому європейські армії часто переходили на структуру, яка передбачала, що самі вони воювати не будуть, їм щонайбільше доведеться кудись висилати миротворчий контингент. Лише США й далі зберігали повноцінну військову структуру. 

Захід не уявляв, що знову може бути зіткнення багатотисячних армій, що рухатимуться танкові армади, що небо буде закрите для цивільних літаків. І тут 2008 рік, напад Росії на Грузію з окупацією частини її території. Світ похитав головою. Переважило бажання й далі торгувати з Росією. Ну не настільки ж вона страшна! Забули, що є принципи, якими не можна поступатися заради грошей. Інакше потім ці поступки зіграють злий жарт. А російський диктаторський режим дивився на це й думав: "Ок, я можу й надалі так діяти". 2014 рік — напад на Україну. Однак Путін і далі їздив світом, зустрічався з політиками, йому тиснули руку. Санкції щодо компаній, які працювали в окупованому Криму? Росіяни їх легко обходили. Якоїсь миті в Росії вирішили: ага, ну якщо тоді "прокатило", то й тепер "проканає".

Коли вже Третя світова?

Останні роки повномасштабні бойові дії точаться не лише в Україні. Азербайджан врешті звільнив свою територію. Триває війна між Ізраїлем та угрупованням "Хамас" у секторі Газа. Є й інші конфлікти, менш висвітлені в медіа. Чи є передумови для Третьої світової? Про це дуже зручно говорити журналістам, деяким експертам й аналітикам. Одна річ — описувати локальні конфлікти. А тут клац — "Третя світова"! Всі напружуються, градус уваги одразу зростає.

Моя суто аматорська точка зору: Третьою світовою було те, що у світі називали "холодна війна". Це було реально глобальне протистояння. Кількість гарячих конфліктів по всьому світі була дуже великою. Десь воював Радянський Союз, десь — його проксі, як-от Куба чи азійські держави. Воював Китай, воювали США по всьому світу. Ми добре знаємо про В’єтнам, менше чули про війни за участи Франції та Португалії. Або про конфлікти, у яких брала участь британська армія. Було шалене протистояння в Польщі — між антикомуністичним підпіллям і комуністичною владою. Схоже діялося і в Україні, і у країнах Балтії. А що відбувається сьогодні? Є окремі конфлікти. Але в них ще не вступили глобальні гравці. Ми розуміємо, що за частиною з тих воєн, як-от в Ізраїлі та секторі Газа, стирчать вуха більших держав. 

Україна воює з Росією. Нас підтримує вільний світ, але його армії не задіяні. Що б не казали ворожі пропагандисти, це не "війна Росії з НАТО". Їм просто боляче визнавати, що ми стільки часу можемо захищатися й завдавати армії РФ таких втрат. Як би нам не було сумно, але ця війна, ймовірно, і далі залишиться суто російсько-українською. 

Побутовий бік війни

Коли сам береш участь у бойових діях, твій світогляд змінюється. Коли маю вільний час на книжку, то читаю і думаю: а як вони змогли провести цю операцію? Щоб таку кількість людей прогодувати, треба стільки харчів, стільки палива! А ще ж сконцентрувати величезну кількість людей і приховати їх від ворожої розвідки. Як це все логістично забезпечити?

Почав порівнювати й розуміти, наскільки героїчною й унікальною була боротьба УПА. Поживши деякий час у бліндажі, відчув і холодно, і вогкість, і присутність мишей... Повстанці, на відміну від наших сучасників, не ходили на ротацію. Їх не евакуйовували до повноцінних шпиталів. Вони не могли викликати артилерійської підтримки. Наскільки ці люди були віддані своїй ідеї!

На відео, що ширяться у соцмережах, ми бачимо, що українські воїни переважно усміхнені. Співають, жартують, витанцьовують... Військові просто не хочуть, щоб тил сумував і журився за ними. Хоч вояцьке життя не може бути легким і веселим.

І ще я розумію, що українські історики майже не дослідили воєнного побуту: як живуть бійці, які мають взаємини з тилом, з рідними. Та й на Заході зазвичай писали книжки про те, як рухається танкова армія чи куди летять літаки. І мовчали про те, як прості вояки сприймали світ навколо, як взаємодіяли з ним. І як вони поверталися до цивільного життя після бойових дій.