Юрій Юзич: "У 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами"

— Чи можна припустити, що скаутинґ задумували як кузню для армійських кадрів ? Адже його засновник Роберт Бейден-Павелл був уславленим ветераном.

— Усе почалося так, що в Англії існувала організація The Boys’ Brigade, яка займалася фізичною підготовкою юнаків під керівництвом офіцерів. Вона налічувала 50 тисяч членів. Бейденові-Павеллу не сподобалося, що в очах цих хлопців не було запалу, і він випрацював концепцію роботи в малих групах із назвою "скаутинґ". Так, у перших його посібниках використовували людську мішень. Бейдена-Павелла критикували за надмірну мілітаризацію. Він нікого прямо не закликав ставати до зброї, але його вихованці ставали до цього готовими, бо епоха була дуже мілітарна. У Першу світову війну скаути масово пішли добровольцями у свої національні армії, подекуди несли допоміжну службу у запіллі.

— Як поширювався скаутський рух у Російській й Австро-Угорській імперіях?

— І там, і там були зацікавлені підтримувати скаутинґ. У Росії причетних до цього руху називали "юними розвідниками", в Австро-Угорщині — "пфадфіндерами". Але це були стихійні процеси без централізованих наказів, що виникли довкола німецьких і російських перекладів базової літератури.

— Якою була перша скаутська організація на теренах сучасної України? Хтось згадує групу Ісаї Сулковського в Кам’янці-Подільському, хтось — групу Антона Гончаренка в Бахмуті.

— У Кам’янці-Подільському був протоскаутинґ, подібний на таємні українські гуртки, характерні для Російської імперії. Формально це важко назвати скаутинґом. У Бахмуті діяли два паралельні рухи. Один очолив місцевий російський монархіст. Другий заснував лікар Антон Гончаренко. Не до кінця зрозуміло, чи це було 1909-го, чи 1912 року. Якщо дослідження підтвердять, що це був класичний скаутський проєкт, то можна буде сказати, що бахмутська група стала першою такою організацією на території України й навіть всієї царської Росії.

На підавстрійській Галичині скаутський рух заснували поляки. Згодом виникли три осередки українських пластунів — у Львові, Перемишлі та Станіславові сьогодні – Івано-Франківськ. Офіційною датою початку "Пласту" до Другої світової війни вважали 1 листопада 1911 року. Усе пластове літочислення вели від цього дня: датували квартальні звіти куренів і пластову пресу.

— Чи можна припустити, що створення груп у Бахмуті й на Галичині — це відповідь на імперську та польську ініціативи?

— Ні, це радше стало спроба певної частини місцевої громади організувати звичайну скаутську групу. Скаутинґ був дуже популярний. Перші три групи пластунів були доволі різними. У Петра Франка — більш наближена до класичного скаутинґу. Він переклав посібник Бейдена-Павелла на українську й 1914 року на Шевченківський здвиг замовив однострої з Англії. Олександр Тисовський намагався залучити у скаутинґ самобутню "орлину" легенду. Потім це прижилося у назвах ступенів: "скоб", "вірлиця", "орля". Іван Чмола наголошував на військовому вишколі. Мілітаризм підсилили 1913-го, коли в повітрі вже витав дух Першої світової. Після війни "Пласт" відновлювали ветерани й бойові офіцери. Діти дивилися на них, як на героїв, а ті сприймали дітей як наступне покоління бійців.

— Повернімося на підросійську Наддніпрянщину. На відміну від Галичини, тут скаутський рух не міг мати українського забарвлення.

— Так, але у 1917 році, коли імперія почала сипатися, дружини російського скаутинґу масово українізувалися. Євген Слабченко організував дружину в Гімназії імені Грінченка в Білій Церкві, були дружини в Чернігові, Катеринославі, Єлисаветграді. У 1918 році Слабченко, Чмола й інші створили статут і структуру українського "Пласту" в Києві, гетьман Павло Скоропадський його затвердив. Директорія також підтримувала цей рух. Але у війні перемогли більшовики. Формально вони не заборонили "Пласту", однак проводити таку діяльність стало небезпечно. Тому рух сконцентрувався довкола Львова та групи Тисовського. Якби УНР відбулася, ми мали б інший "Пласт" — за моделлю Чмоли і Слабченка. Серед пропозицій того часу, наприклад, — солом’яні брилі в одностроях.

— Які здобутки мали пластуни під час Першої світової та Перших визвольних змагань?

— В архіві НТШ збереглася картотека приблизно половини перших добровольців січових стрільців. За роками народження в анкетах видно, що 10 % вояків — це неповнолітні. Можна припустити, що переважно це були пластуни, вихованці Чмоли. Вони швидко повиростали до офіцерів. Наприклад, 20-літній Осип Яримович став наймолодшим поручником. Частина пластунів, Чмола серед них, потрапила в російський полон. Коли наприкінці 1917 року дійшло до формування Армії УНР, вони розгорнули Галицько-Буковинський курінь. Кажучи сучасними словами — добровольчий батальйон.

Року 1920 січові стрільці розділилися. Частина пішла в 6-ту дивізію Марка Безручка і брала участь у битві над Віслою під Замостям. Серед них був пластун і полковник Армії УНР Роман Сушко. Частина не хотіла воювати пліч-о-пліч з поляками, емігрувала і створила Українську військову організацію. Там також опинилося багато пластунів. Один із них — підполковник Іван Андрух — став першим комендантом УВО в підрадянській Україні. Обидва наступні коменданти підпілля з центром в Києві теж були вихованцями "Пласту". Ці хлопці мали серйозний бойовий досвід, який вилився у створення організації, що продовжила боротьбу за незалежність.

— Якими пластунами були Степан Бандера та Роман Шухевич?

— Вони дуже любили мандрувати — пройшли сотні кілометрів у гірських походах. Обидва вирізнялись лідерськими здібностями. Але ані про одного, ані про другого не збереглося інформації, що вони були гуртковими або курінними провідниками. Працювали під проводом на той час сильніших лідерів.

Бандера був другим номером у команді. Він займався фінансами, діловодством і пропагандою. Робив лілейки зі срібла, які продавали, щоб зібрати гроші на курінь. З його ініціативи купили кінопроєктор, з яким їздили по селах і крутили фільми — знову ж таки, за гроші. Коли під час обговорення статуту куреня старших пластунів він дістав усіх вимогою не допускати "бабів", до нього приліпилося прізвисько "Баба".

Із Шухевичем було дещо інакше. Спочатку він належав до куреня під проводом Ярослава Цурковського. Імовірно, через конфлікт Цурковського з Олександром Тисовським на політичному ґрунті разом із провідником перейшов у новостворений 7-й курінь імені князя Льва. Деякий час він намагався створити свій гурток "Тури" зі світоглядом, близьким до УВО. Потім заснував курінь "Чорноморці". Вони носили берети, за що Бандера називав їх "махновцями" — висловлювався за уніфікацію однострою.

Характерно, що в 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами. У протоколах допитів Бандери на запитання, де він познайомився з конкретними людьми, найчастіше є відповідь: «Я знав його з "Пласту"».

— Поляки намагалися заборонити "Пласт". Як діяла організація у підпіллі?

— Перша заборона була 1927-го на Волині. Це нічого не дало, організація перейшла у підпілля. За чотири роки утворилися десятки куренів по селах, юридично вони були оформлені як молодіжні відділи "Просвіти". У 1930 році "Пласт" заборонили на Галичині. Найбільші курені теж перейшли на нелегальне становище. Курінь імені Мазепи у Станіславові протримався до 1934 року. "Таємний Пласт" діяв до другої більшовицької окупації.

Те, що українських скаутів загнали у підпілля, певною мірою пішло в мінус польській владі — майже всі активісти одразу ж перейшли в ОУН. Року 1932 відбулися перемовини між "Таємним Пластом" і ОУН про те, як діяти далі. Вирішили розвести ці дві організації. Кожен мав визначитись, де залишається. Роман Шухевич обрав ОУН, його брат Юрко залишився у "Пласті". Ця ідея стосувалась лише підпілля. У Кракові, Празі та на Закарпатті, де "Пласт" продовжував діяти легально, паралельне членство зберігали.

Якби поляки не заборонили "Пласту", я впевнений, що до 1935 року він би дійшов до кожного села. Як це відбулось на Закарпатті, де "Пласт" мав 88 куренів. Це приблизно стільки, скільки було на Галичині й Волині разом до заборони. Навесні 1939 року на шляху мадярського окупаційного війська до столичного Хуста в кожному населеному пункті діяло по 5–6 куренів. У бій на Красному полі вийшли сотні добровольців — вихованців і дійсних членів "Пласту".

— Після Другої світової "Пласт" функціонував тільки на еміграції. Як відновлювали цей рух наприкінці 1980-х?

— УПА та ОУН розгромили у 1950–1960-х. Але була організація, яка неперервно й масштабно діяла увесь час радянської окупації. Це підпільна Греко-католицька церква. У її мережі зберігали не тільки релігійну літературу, а й суспільно-політичну, зокрема і пластову. Перша група відродженого "Пласту" у Львові й Долині постала саме на базі катакомбної Церкви. У 1989 році молоді греко-католики організували пластовий табір. Він діяв у сільській хаті в Городоцькому районі. Діти заїжджали ротаціями. Підтримати наших прибули пластуни з Канади й Великої Британії. Кадебісти розігнали табір, дітей побили. Тоді справу взяв під свій контроль Ігор Юхновський, на той час — депутат Верховної Ради від УРСР. Він покликав на допомогу туриста-водника Олеся Криськіва, доктора технічних наук. Запросили хлопців із "Таємного Пласту", взяли трохи туристів, трохи комсомольських працівників — всі ці люди увійшла в опікунську раду "Пласту".

Офіційно організацію у Львові зареєстрували ще за Радянського Союзу — у лютому 1990 року. Коли Криськів поніс до міської ради статут на затвердження, довелося вислів "Пластун вірний Богу й Україні" підправити на "вірний Україні". Це не сподобалося греко-католицьким активістам. Попри це, організація одразу згуртувала майже 500 осіб. Ця кількість протрималася до кінця 1990-х, коли львівський "Пласт" почав стрімко зростати.

— Як відновлений "Пласт" поширювався Україною?

— Стихійно й дуже важко. Я це визначаю так: карта діяльности "Пласту" співвідноситься із картою поширення громадянського суспільства. Були окремі активісти, які створювали "Пласт" у Севастополі й Донецьку, хоч це не був дуже масовий рух. Ми чуємо сьогодні назви Авдіївка, Бахмут, Слов’янськ, Краматорськ, Сєверодонецьк, Кремінна, Сватове... А я ці міста знав за осередками "Пласту" від початку 2000-х. Нещодавно на фронті загинув Захар Скляр, колишній пластун із Кремінної. Він там виріс у новацтві та юнацтві. Його родина евакуювалась за кордон, а сам він повернувся з Польщі й пішов на фронт. У Харкові було з десяток спроб створити "Пласт". Аж 2015-го, після початку війни, п’ять найбільших волонтерських мереж міста самоорганізувались — і усе швидко налагодилось. Через кілька років там вже було 300 членів. Осередок діє і тепер, під постійними обстрілами. Його очолює спадкоємиця давніх місцевих українських родин — Алчевських і Бекетових — Ірина Рофе-Бекетова.

— Скільки пластунів в Україні сьогодні?

— На початок вторгнення було приблизно 12 тисяч. У 2022 році — десь до 10 тисяч. Авжеж, найбільше постраждали осередки на сході. А от у Києві до вторгнення було 1600 пластунів, тепер — 1700. Думаю, за рік-два повернемося до попередніх показників. Ті 15 % осіб, що виїхали, "вистрілили" в Європі. Маємо понад пів сотні нових осередків — від Кіпру до Швеції. 

— Чи діяв "Пласт" на територіях, окупованих у 2014 році?

— З Криму майже всі пластуни виїхали. Щодо дітей з ОРДЛО, то був певний період, коли вони приїжджали на табори, а потім поверталися. Це тривало недовго, бо було небезпечно. 

— Як радять собі українські пластуни порівняно зі скаутами інших країн?

— Ми — одна з найсильніших скаутських організацій Східної Європи. Чисельніші тільки поляки й чехи. Польські гарцери — єдині скаути у Варшавському блоці, яких ніколи не забороняли. У часи розквіту налічували мільйон членів, сьогодні їх приблизно 120 тисяч. Чеські скаути діють легально від 1968 року, 1990-го їх було 90 тисяч. Можуть змагатися з нами угорці, там держава інвестує в цей рух.

Стандартом вважають те, що скаути повинні становити 1 % від населення країни або 5–6 % від молоді. Відповідно до цієї формули в нас до повномасштабної війни мало бути 300 тисяч дітей і 100 тисяч дорослих волонтерів. Британці досягли такого показника ще на початку минулого століття. Скаутинґ у Європі переживає не найкращі часи. Натомість він дуже популярний у Східній Азії. Індонезія за кількісними показниками вже обігнала США. Навіть центр світового скаутинґу перенесли з Женеви в Куала-Лумпур, Малайзія.

— Скаутинґ виник на початку XX століття. Чи не застаріла його ідеологія? Можливо, варто переосмислити її для нових часів?

— Історично можна говорити, що скаути до Першої світової були дуже мілітарними або протомілітарними. Але зараз цього практично немає. Виняток — бойскаути США, польські гарцери й "Цофім" в Ізраїлі. Скаутинґ — це рух, а рух — це щось таке, що одразу має кілька паралельних гілок. У "Пласті" завжди було багато різних людей — лівих, правих, нейтральних. У країнах, де немає єдиної унітарної установи, як у Франції, є десятки різних форм скаутинґу. Відповідно, неможливо сказати, що таке французька скаутська методологія, бо кожна організація має свою. Їх виокремлює хіба що те, що вони дуже релігійні. Є деякі загальні тренди. Кожна країна адаптовує рух під себе, а далі кожна організація вносить свої особливості. Український метод — точно унікальний. Ніде у скаутському світі немає старшопластунських куренів, які виховують молодші покоління. Це склалося історично як своєрідна заміна студентським братствам та корпораціям, і ця модель дуже крута.