Ігор Луценко: «Коли "Беркут" побив студентів, я чітко відчув, що почалась війна»

Остання спокійна вечеря

Я не мав жодних ілюзій і очікувань щодо обʼєднання "Європейський Союз". Знав, що це аморфна бюрократична структура. Однак угода з ЄС важлива для нас як принцип — це ціннісний, проєктний і цивілізаційний вибір нашого суспільства. Вибір, що означає початок віддалення від ворога. Нам для співпраці потрібні будь-які західні організації та групи, аби не мати справи з Росією – мертвою державою, яка намагається тягнути інших за собою в пекло.

Допускав, що Віктор Янукович підпише документ про Євроінтеграцію. Але це б не означало, що Росія дасть нам спокій. Я був упевнений, що потрібно повставати. Янукович щороку ставав усе авторитарнішим і вже не приховував залежности від кремлівських зверхників. Підписувати чи не підписувати — не його вибір, він — маріонетка. Але чи українці здатні на повноцінний протест? До того було дві спроби — "податковий" і "мовний" майдани, які влада спокійно проігнорувала.

21 листопада 2013 року ми з тодішньою дружиною пішли до ресторану. Відімкнули телефони, проводили час разом. Увімкнувши телефон, я дізнався, що президент таки не підписав угоди.. У соцмережах лунали заклики виходити на вулиці. Ми одразу рушили на майдан Незалежности. Та спокійна вечеря — ніби передчуття початку буремних часів. Ані до, ані після ми не мали таких вечорів.

"Нащо виходити? Що ви будете там робити?" — питали деякі українці. Але в тому і суть мирного протесту — показати кількість громадян, невдоволених діями влади. Помаранчева революція довела, що це може спрацювати. Якщо ж мирний протест не діє, можна використовувати агресивніші методи. Хто одразу закликає до насильства, той не розуміє, що таке демократія. На Майдані я зайнявся оргпитаннями: кухня, техніка, охорона, програма. Робота не була складна — людей небагато, переважно сходилися ввечері. Так тривало до 30 листопада. Напередодні частина організаторів пропонувала згорнути акцію, передбачаючи силовий розгін. Я закликав продовжувати. 

Найстрашнішими були моменти спокою

Коли вночі "Беркут" побив студентів, я чітко відчув, що почалась війна. Насильство має тенденцію до зростання. Розігнали, побили — отже, будуть і стріляти. Нам кинули виклик, який треба прийняти. Я не міг дезертирувати. Припускаю, цей розгін могла інспірувати Росія — щоб залякати. Але вийшло навпаки. Вдень центр Києва був переповнений. Люди були готові реагувати й захищатися.

До протестів нарешті долучилися опозиційні політики. Разом з активістами вони створили Раду Майдану. Пересічні люди не дуже сприймали парламентські партії. Але завдяки їхньому фінансовому ресурсу постала сцена біля Будинку профспілок, яка була майданчиком для волевиявлення, запрацювала кухня. Всі інші структури Майдану цілком обходилися без їхньої підтримки. Я, хоч і переважно ночував удома, щодня був на площі – мешкав неподалік. Робота не страждала – мав пасивний дохід. Тож мені запропонували стати заступником коменданта наметового містечка Андрія Парубія. А ще я взявся вести ранкову сцену. Це було доволі складно, бо більшість людей сходилася вже по обіді.

Найстрашнішими для мене були моменти спокою. Коли влада ігнорувала наші вимоги, коли люди розʼїжджалися по домівках. Тільки-но починались штурми, протистояння, я заспокоювався. Бачив, що ми свого добʼємось. Коли 16 січня 2014 року в парламенті проголосували за "диктаторські закони", стало зрозуміло — дійде до кровопролиття. Опозиційні політики "зливали" Майдан, їхні перемовини не відображали волі народу. Тимчасом на найвищому рівні видали негласний наказ викрадати активістів. Цим мали займатися спеціальні групи, до яких були причетні офіційні силові структури.

Мій супутник прийняв удар за мене

19 січня сталися перші сутички. Я у них участи не брав, далі виконував свої обовʼязки. 21 січня волонтери попросили мене відвезти пораненого активіста до Олександрівської лікарні. Я лише знав, що його звати Юрій і він зі Львова, тільки згодом дізнався прізвище — Вербицький. Невдовзі ми зайшли в медзаклад, там на нас накинулися два десятки міцних чоловіків, деякі були в масках. Нас двох затягнули в мікроавтобус, кинули горілиць і повезли до лісу, де били й допитували. Потім завезли в гараж і далі знущалися.

Викрадачі діяли хаотично, без чітких інструкцій. Юрію дісталось значно більше, ніж мені, адже в їхніх очах він був злом. Класичний бандерівець, поводився гідно, твердо наполягав на своєму. До мене ставились поблажливо, бо я киянин, говорив суржиком. Хоч насправді на Майдані я мав більше впливу. Виходить, що мій супутник прийняв удар за мене.

Мета була проста — провчити, налякати. Нападники самі розповіли: всіх викрадених потім везуть у міліцію й оформлюють як порушників правопорядку. Так працювали вже кілька днів. Але з нами дещо перестаралися. Криваві рани, спухлі обличчя, вкриті гематомами. У міліціонерів виникли б питання. Тому нас викинули в різних місцях під Києвом. Отямившись, я дошкандибав до найближчого дачного кооперативу. На щастя, там були люди. Вони допомогли мені зв’язатися з друзями, мене забрали в лікарню. Там я дав пресконференцію. Де Юрій, ще не знав. Закликав дивитися по відділках міліції. Наступного дня його тіло виявили в лісі. Після катувань він не мав сил піднятися і йти — замерз.

Два тижні я лікувався — спершу в лікарні, потім вдома. Відтак повернувся до своїх обовʼязків, брав участь у слідчих діях щодо мого викрадення та вбивства Вербицького. На Майдані тоді панувало "перемирʼя". На 18 лютого планували "мирний наступ" до Верховної Ради, де мали розглядати зміни в Конституції щодо обмежень повноважень президента. Але опозиційні політики вкотре вдалися до перемовин. Сутички спалахнули знову. 21 лютого опозиція прийшла на засідання Ради Майдану обговорити "меморандум". Його положення: ми припиняємо протест, покидаємо вулиці та відмовляємося від своїх вимог. Нам пропонували капітуляцію! На засіданні були присутні посли Франції та Німеччини. Вони теж переконували домовлятися з режимом. Із трьох десятків осіб лише четверо, серед них і я, проголосували проти. Я не міг підтримати такого рішення, тож пішов геть. Досі пам’ятаю той урок — адже тоді Янукович уже пакував валізи, щоб утікати. 

Революція програла. Революція перемогла. Революція триває

Вороги планували захопити Україну. Можливо, вони б перемогли й без вторгнення, тихою окупацією. Та Революція Гідности дала нам час, щоб скинути маски й підготуватись до оборони. Вона дала нам певну субʼєктність, якої не було раніше. Загибель Небесної Сотні стала шоком для суспільства. Памʼятаю море квітів на майдані Незалежности, непідробне відчуття колективного горя. Ця жертва пришвидшила процес націєтворення — він відбувся вдесятеро швидше, ніж це було б за мирних часів.

У дечому Революція Гідности програла. До влади прийшли люди, які спробували відтворити систему, що діяла за Януковича. Але водночас Революція перемогла. Ми позбулися агентів Кремля при владі. Холодна війна з Кремлем перейшла у гарячу, тож Революція триває.

Я відвідую могилу Юрія Вербицького щоразу, коли приїжджаю до Львова. Останні два роки не був там, бо з початком повномасштабного вторгнення вступив до війська. Із Юрієвим братом Сергієм перетиналися на судових процесах, спілкувались по роботі. Він помер позаторік, так і не дочекавшись вироку для вбивць. Слідство триває.

Я бачив смерть людей у центрі Києва й ніколи не зможу цього забути. Бачив витки всесвітньої історії, я був цією історією. Розвал Союзу й відновлення незалежности України, Помаранчева революція, Революція Гідности, повномасштабне вторгнення — спокійного часу в житті я мав мало. Тоді спостерігав і тепер на війні спостерігаю за найкращими українцями, і від того мені стає легше. Тоді відчував і тепер відчуваю підтримку нашого народу. Я б нічого не змінював у своєму минулому. Хіба що купив би десь і взяв на Майдан пістолет — тоді б Юрій Вербицький залишився живим.