Як СРСР репресував українську мову. Інтерв'ю з мовознавицею Ларисою Масенко

Велика брехня і її мова

Мова радянського тоталітаризму – чи новомова (newspeak), як назвав її Джордж Орвелл, — була призначена для впровадження “єдино правильної” марксистсько-ленінської ідеології й унеможливлювала всі інші форми думки. Її вживання звужувало обшир мислення. Цієї мети досягали, зокрема, обмеженням словникового складу мови і спотворенням семантики слів.

Комуністичну мову започаткували як ідеологічний фундамент совєтської держави ідейні фанатики, носії віри в марксистську утопію побудови всесвітнього комуністичного раю. Поступово вона перетворилась на мову великої брехні та ошуканства.

Специфіка тоталітарної мови полягала в тому, що вона оперувала поняттями, сформованими в політичному дискурсі західних країн – як-от “демократія”, “свобода”, “рівність”, – але фальшувала, спотворювала їхній зміст.

Тоталітарний дискурс, його специфічний лексикон, словесні кліше й партійні гасла, сформувався на базі російської мови. У мовах національних республік його лише дублювали. Оксана Забужко влучно визначила українськомовну версію тоталітарної мови як “дубль–новомова”.

Мова “триєдиного народу”

Від кінця 1920-х років більшовики відновили царську політику русифікації. Впроваджували її разом зі штучно створеним Голодомором — геноцидом української нації.

Більшовицьке урядування у мовній сфері характеризувало рідкісне фарисейство, як і в інших царинах суспільного життя. На відміну від колишньої самодержавної практики, московський центр не вдавався до офіційних заборон української мови. Навпаки – пропаганда поширювала гасла про “невиданий розквіт національних мов у СРСР”, про “гармонійну російсько-українську двомовність” тощо. Насправді ж московський уряд запровадив політику штучного зближення “братніх” мов – української та білоруської – з російською. Кінцевою метою мала стати реалізація проєкту “триєдиного російського народу”.

На відміну від російської мови, де лексико-семантичні зміни відбувалися в офіційному та партійному дискурсах, але не торкалися інших словникових сфер, зокрема побутових, в Україні зазнав змін й обмежень також і базовий словник. Це було пов’язано з політикою русифікації. Специфіку та самобутність української мови намагалися знищити, щоб максимально зблизити її з російською.

Із цих причин заборонили академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова, і всі термінологічні словники, над якими працювали в 1920-х роках. На них наклали тавро “націоналістичних” і засудили “за відрив української мови від російської”.

Шкідливе слово “напозір”

Юрій Шевельов у книзі “Українська мова в першій половині двадцятого століття” згадував, що в той час редакція журналу “Комуніст” розіслала до редакцій газет і видавництв списки слів на дві колонки. Слова, які не вживати, і слова, які вживати.

Та сама практика повторилася в 1970-х роках. У письменницьких колах розповідали, що призначений на посаду головного партійного ідеолога Валентин Маланчук на засіданні Спілки письменників зачитав список слів, заборонених до вжитку.

Пригадую, як знайома літераторка Лариса Письменна, яка була присутня на тому засіданні, бідкалась: “Не розумію, чим завинив бідний “слоїк”, що його не можна вживати!”. Під заборону часто потрапляли слова, широко вживані на заході України, бо вони відрізнялися від російських.

До редакцій журналів і видавництв так само, як і в 1930-х роках, надійшли списки “репресованих” слів — тих, що треба було вилучати з текстів. Колишні редактори, які працювали в ті часи у видавництвах, розповідали, що ознайомлення з відповідним списком слів відбувалося так: головний редактор викликав їх до свого кабінету по одному, діставав із сейфа оці списки й вони їх занотовували. Потім клав аркуші назад до сейфа. Про це розповідає чимало редакторів, тому немає жодних сумнівів, що ці списки заборонених слів були і в 1930-х, і в 1970-х роках.

У статтях тогочасних журналів, таких як “Мовознавство”, “Комуніст України” та інших — викривали “прояви націоналізму на мовному фронті”. Там вміщали чимало прикладів “шкідливих” слів та словотвірних категорій.

Аркуш вимагали замінити на лист.

Такі слова, як “напозір”, “позаяк”, “достоту”, вимагали вилучати без відповідника як штучні архаїзми.

Патріотизм — радянський. Буржуазний — націоналізм

Ще однією політикою радянської новомови було знецінення значення слів.

Змін зазнавали поняття загальноетичних категорій людства — совість, честь, мораль. Їхнє значення знецінювали й розмивали, додаючи до псевдоозначень: “комуністична мораль”, “робітнича честь”, “пролетарська совість”. Хоча честь, мораль і совість — вони або є, або їх нема. Вони не можуть належити якійсь одній групі.

Пригадую, у дитинстві всюди висіли гасла: “Партія – розум, честь і совість нашої епохи”. Таким чином нав’язували, що розум, честь і совість належали тільки партії, тоді як вони мають бути загальнолюдськими.

Поняття “демократія” розмивали через уточнювальні означення: “соціалістична” або “буржуазна”. Так комуністична пропаганда ділила світ на своє–чуже, позитивне–негативне, своє–вороже. “Соціалістична демократія” — це було своє, позитивне. “Буржуазна демократія” — вороже й негативне.

“Патріотизм” міг бути тільки радянським. Натомість “націоналізм” — лише буржуазним. Унаслідок цього близькі за семантикою поняття набували протилежних ознак.

Розстріл в евфемізмах

У першій половині 1930-х років в офіційно-діловому стилі каральних органів слово “розстріл” заміняли на формулу “вища міра соціального захисту”. Ось такий цинізм!

У 1937 році цей евфемізм замінили на штамп “сувора ізоляція за першою категорією”. У повідомленнях, які НКВС розсилав родичам розстріляних, вживали й таке евфемістичне формулювання: “10 років виправно-трудових таборів без права на листування”. Тобто людей розстріляли, а родичам писали, що посадили на десять років. Реальні причина й дата смерти стали відомими лише після реабілітації 1989 року.

“Більшовизм почався з матірної лайки”

У 1930-х роках проявилася спорідненість із криміналітетом — гіпертрофований вжиток в офіційно-діловому й публіцистичному стилях вульгаризмів і брутальної лайки на адресу численних, переважно уявних, внутрішніх чи зовнішніх ворогів. Газети сталінської епохи рясніли висловами: “шпионские рыла”, “фашистско-шпионская мразь”.

Люмпенізація суспільства призвела до безпрецедентної вульгаризації російської мови. Якщо до 1917 року кримінальний жаргон існував автономно від мови щоденного вжитку, то вже в 1920-х він масово проник у звичайну мову. Філософ Сергій Булгаков писав: “Більшовизм почався з матірної лайки”.

Російська матірна лайка швидко поширилась і в українській мові та стала звичною у спілкуванні в робітничих і селянських середовищах. Це незаперечний “здобуток” совєцької епохи.

Бандерівець – ворог народу

У царській Росії тих, кого таврували зрадниками, називали “мазепинцями”. На початку XX століття з’явилося лайливе слово “петлюрівці”. А після Другої світової війни лайкою стало слово “бандерівці”. Її ввели, щоб розколоти українців, примусити одних не любити інших.

Оскільки вихідці із заходу України були особливо небезпечними для комуністичної влади, бо зберегли мову й не піддавалися русифікації, то слово “бандерівець” поширили на них усіх.

Проста радянська людина

Із вжитку вилучили слово “інтелектуальний” і всі похідні від нього. Бо всі люди, які мали стосунок до слова “інтелектуальний”, становили загрозу для партії.

Подібна доля спіткала й слово “еліта”. Якщо у словниках — англійському, польському — це слово завжди має стосунок до людини або ж до групи людей, то в нашому насамперед — до корів та рослин. І лише потім — до людини. Навіть партійну верхівку не називали елітою, хоч вона й була привілейованою та дистанційованою верствою.

Надзвичайно поширився вислів “проста радянська людина” — “простой советский человек”. Цей вислів – із популярної пісні 1946 року на слова Лебедєва-Кумача. За цим стояла позбавлена індивідуальности людська одиниця, на яку хотіли перетворити кожного, безлика маса.

Комуністична диктатура, щоб зберегти свою необмежену владу, потребувала денаціоналізованої та деінтелектуалізованої людини. Для цього застосовувала такі знеособлені поняття, як “трудящі маси”, “всенародні трудящі маси”, “широкі народні трудящі маси”.

Декомунізувати мову

В українській мові досі є багато усього з тоталітарної радянської. Це можемо простежити навіть у назвах сучасних партій, наприклад, “Партія простих людей” або ж партія “Слуга народу”.

Гасло “Депутат – слуга народу” ширили в радянські часи. Року 1957 художник Борис Зеленський, відомий завдяки роботам, що прославляли комуністичну владу, оформив його на плакаті. І от через багато років, вже в наш час цим радянським гаслом називають партію, і вона перемагає на виборах. Це яскравий приклад того, наскільки глибоко вкоренилися тоталітарна мова та совкова ментальність. Свідома інтелігенція сподівалась, що зі зміною поколінь змінюватиметься і свідомість. Що це – питання часу. Однак не врахувала, що старше покоління оцей “совок” передаватиме своїм дітям.

Дуже добре, що нині відбувається декомунізація і зникають радянські пам’ятники та назви. А далі — декомунізація свідомости. Важливо, щоб зникла ота “проста радянська людина”, або, як її сьогодні жаргонно називають, “совок”.