Генрі Марш: Вірити в майбутнє України – наш моральний обов’язок

“Україна – моя друга батьківщина”

Я бував в Україні частіше, ніж у будь-якій іншій країні світу. Навідувався туди бодай раз на рік упродовж останніх тридцяти років. Я знаю Львів та Київ майже так само добре, як Лондон та Оксфорд. Тож бачити усі ці руйнування по телебаченню, особливо в Києві... Я бував у Луцьку і в Бучі, у Чернігові та Чорнобилі, в Криму колись давно – об’їздив усю країну. Не бував у Маріуполі та Харкові, але все одно добре знаю Україну. І бачити, на що вона перетворюється під ударами ворожої зброї, мені нестерпно, просто нестерпно. 

У певному розумінні я ніколи від цього не оговтаюся. Тому що Україна й справді стала для мене другим домом. Так, працювати тут бувало гнітюче й дуже непросто. Так, мені не раз хотілося стукнути моїх тутешніх колег-лікарів лобами. І все ж українці чудово вміють співпрацювати між собою, хоч і чубитись теж уміють. Однак зараз, у боротьбі з Росією, ви всі єдині.

Я вже кілька років не був в Україні, проте усвідомлюю, що всі ви зараз робите дещо дуже й дуже важливе – відстоюєте свою свободу і демократію. Іще двадцять років тому, повертаючись додому, я казав, що Україна – надзвичайно важлива. Послухайте, казав я багато років поспіль, це не частина Росії. А далі йшла розлога лекція про те, що Україна була і є помежів’ям, рубежем між європейською свободою та російською тиранією. І це та боротьба, яку ми бачимо зараз. 

Я з гордістю ношу жовто-блакитну стрічку, яку мені подарували під час Майдану. І пишаюся тим, що так тісно пов’язаний з Україною. Тому що українці – це, без перебільшення, героїчна нація, яка зараз страхітливо страждає. І від того моє серце обливається кров’ю.

“Героїзм для мене – це працювати на благо інших людей, навіть якщо це може завдати шкоди тобі самому”

Утім, говорити про війну в Україні, сидячі в безпеці чи то в себе в Оксфорді, чи то тут, у Лісабоні, куди мене запросили читати лекції, мені, м’яко кажучи, не комфортно. Мені боляче, нестерпно боляче через те, скільки страждань може завдати людям один шаленець. Бо він таки шаленець, той Путін. Абсолютно божевільний – його дії неможливо передбачити, і це величезна проблема для нас усіх. 

Чимало західних експертів вірили його словам і вважали, що “велика російська армія” візьме Київ за якихось 48 годин. Але вони, вочевидь, занадто переоцінили ефективність російського війська, яке виявилося зовсім недієздатним. І недооцінили силу, рішучість та героїзм українських збройних сил. А героїзм для мене – це працювати на благо інших людей, навіть якщо це може завдати шкоди тобі самому. І йдеться не лише про те, щоб важити своїм життям, а й про поступитися власними інтересами, щоб допомагати іншим.

Життя в Україні ніколи не було легким. І це сформувало в українцях ту внутрішню силу, яка завжди викликала у мене захват. Людям на Заході важко це зрозуміти, але ви живете в країні, де держава сприймається як ворог. Тому ви насамперед покладаєтеся на приватні зв’язки: родину, друзів, власні середовища. У дечому українці згуртовані й чудово працюють разом, у дечому – ні. Візьмімо, наприклад, лікарів, які не хочуть співпрацювати між собою, корупцію чи уряд. Але мене завжди вражало, як швидко ви можете вирішити будь-яке питання на особистому, неофіційному рівні. 

Утім, український народ, українська армія борються за свою свободу, свою країну. А російська армія — це купка призовників... Ну бо за що вони воюють, га? Вони тільки виконують накази. Німецькі нацисти принаймні вірили у свою расову й етнічну вищість, а в росіян і того нема. Так, вони можуть заволодіти Україною, підкоряючись наказам, але не думаю, що вони по-справжньому вірять у те, що роблять. Однак війна руйнує і перевертає з ніг на голову буквально все. І навіть якщо спершу ти не ненавидиш свого ворога, коли він починає убивати твоїх друзів та побратимів, ненависть так чи інак приходить. І що буде далі, передбачити важко.

Певна річ, людей на Заході лякає думка, що цей збройний конфлікт може поширитися на територію НАТО чи перерости у ядерний. Тож, боюся, уряди західних країн не погодяться закрити небо над Україною, і на їхнє рішення не вплинуть жодні благання. А це означає, що нам і далі доведеться безсило спостерігати за масовим убивством українців. І тому, навіть якщо я ще колись зможу бути щасливим, це щастя завжди затьмарюватиме провина через те, що відбувається зараз в Україні.

“Жодна доктрина не може слугувати виправданням спланованого геноциду чи масового винищення людей”

Та все ж історія вчить нас, що несподіванки інколи трапляються. Не дива, а саме несподіванки. Війна – штука непередбачувана. Ніхто на Заході не сподівався, що Путін справді нападе на Україну. Для самих українців це ледве чи стало сюрпризом, але на Заході всім до останнього хотілося вірити, що Путіну вигідний “заморожений конфлікт”, а не відкрита війна, вони заспокоювали себе цим. 

Але, як виявилося, Путін не розкидається словами. Він діє саме так, як казав іще під час своєї промови на конференції з питань політики безпеки у Мюнхені 2007-го. Як на мене, він намагається затягнути Росію назад, у часи радянського сталінізму. 

Однак, гадаю, це неможливо. Почасти тому, що вже виросло нове покоління, молоді люди, які не пристануть на це. Путін сповідує не расову, а імперіалістичну, колоніальну доктрину. Але жодна доктрина не може слугувати виправданням спланованого геноциду чи масового винищення людей. 

Та й з історичними паралелями треба поводитися обачно. Називаючи Зеленського нацистом, Путін спрямовує це насамперед на російську публіку. Адже він добре знає, що ми знаємо, що він бреше. І ми знаємо, що він знає, що ми знаємо, що він бреше (Сміється). І ця брехня – це мов біг замкненим колом. Але найбільша проблема полягає в тому, що багато росіян йому вірять. 

І все ж кількість загиблих у цій війні російських військових – а рахунок же йде на тисячі! – йому не вдасться приховувати довіку. І от питання: що станеться, коли ця велика брехня врешті вийде на яв? Адже, до прикладу, війна в Афганістані теж була колоніальною за своє суттю, проте вона не вимагала стільки брехні, спрямованої на росіян. А війна супроти України натомість – це просто лавина несосвітенної, безглуздої брехні.

І навіть якщо трапиться найгірше, і Київ та інші міста України перетворяться на камінні руїни, і росіяни скажуть “українці самі це зробили!” або “українці зробили це, щоб звинуватити нас”, ніхто їм уже не повірить. Навіть у Росії. 

Російській громадськості ще доведеться усвідомити той факт, що їй брехали, брехали довго і з розмахом. Це може не мати жодного значення, адже Росія й досі репресивна сталіністська держава, але може і мати. До того ж ми напевно не знаємо, скільки ще тисяч російських солдатів загине у цій війні. І, чесно кажучи, коли мені хочеться підняти собі настрій або на коротку мить відчути себе щасливим, що зараз практично неможливо, я йду на канал Ukraine Weapons Tracker у твіттері і переглядаю десятки, ні, сотні відео, на яких українці відбирають у росіян танки та бронемашини. Як це було в Бучі... Росіяни зазнають небачених втрат. Це справді трохи додає духу!

“Не можна піддаватися відчаю, навіть якщо він накриває з головою”

Так уже є в житті: коли припиняєш сподіватися, то не намагаєшся щось змінити, і тоді стається найгірше. Тому вірити в майбутнє України – це наш моральний обов’язок. І практична необхідність. Не можна піддаватися відчаю, навіть якщо він накриває з головою. Бо щойно ми йому піддамося, одразу програємо. А це означатиме ще більше страждань для України, у цьому й біда. І коли дошкуляє “провина вцілілого” (а вона час до часу навідується до кожного з нас), варто сказати собі: у тебе буде ще не одна нагода подолати це почуття, допомагаючи іншим.

Адже допомоги потребуватиме безліч людей – ті, хто приїхав до Львова, знайшов прихисток деінде в Україні, у Польщі та інших країнах. І так триватиме ще багато років. Тож якщо ви почуваєте провину за те, що перебуваєте у затишку, доки в інших частинах країни твориться пекло, якщо почуваєтеся безпорадними, як усі ми тут, на Заході, не забувайте – ми ще матимемо чимало нагод, щоб спокутувати свою “провину” у майбутньому. Наскільки б жаскою не була ситуація в Україні, її народ не відступить, а отже, – потребуватиме нашої консолідованої допомоги не рік і не два. І саме цьому я хотів би присвятити весь відведений мені час.

Чимало людей на Заході поділяють мої почуття. Не всі, звісно. І готовність приймати у себе вимушених переселенців, жінок та дітей з України, з часом подекуди трохи ослабне. Але безліч людей ніколи не припинять допомагати і підтримувати. Адже наш обов’язок перед майбутнім – зберегти надію. Не втрачати оптимізму. Й заприсягнути, що ми продовжимо робити все можливе для України та українців, щоби не сталося. 

А Путіну так чи так прийде кінець. Іншого шляху нема. Він пустив усе шкереберть. Він знищує Росію, знищує Україну – і цим, знову-таки, завдає ще більшої шкоди Росії. У нього немає шансів на перемогу. Якщо він відступить просто зараз, санкції, накладені на Росію, однаково діятимуть іще довго. Якщо продовжить наступ – все одно не здобуде нічого, анічогісінько. Його прагнення встановити маріонетковий уряд в Україні ніколи не стане реальністю. Українці нізащо цього не допустять. Певна річ, поганці є всюди. Так, знайдуться колаборанти, готові співпрацювати з будь-ким. Але тут їх просто не вистачить для того, щоб правити країною. А щоб окупувати цілу Україну, Путіну, за прогнозами, знадобилося б ввести на її територію близько пів мільйона вояків, яких у нього нема. Тож Путін – просто дурень, засліплений власними помилками дурень. І єдине, на що він здатен, – це скидати все більше бомб, руйнуючи все більше безневинних життів, і заганяючи себе у дедалі глибше пекло.

Люди з різних культурних середовищ реагують на цю ситуацію по-різному. Наприклад, мій друг Майкл Катакіс (фотограф, письменник, дослідник та розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея, — К.М.), з яким ми познайомилися у Львові, вирішив забрати в Росії всі права на видання творів Гемінґвея. Натомість інший мій приятель, відомий норвезький романіст Карл Уве Кнаусгор на це не піде, бо відчуває, що культура важливіша за політику. 

У мене ж дуже змішані почуття щодо такого культурного бойкоту. Мої книжки перекладені російською і стали там бестселером. Тамтешній видавець хоче опублікувати і третю. Проте я й досі не підписав угоди з ним. Я переконаний, що і мій видавець, і люди, які їх читають, ненавидять Путіна. Зрештою, всі мої книжки загалом – про чесність, людяність і гідність. Отож виникає запитання: з чого буде більше користі – якщо я забороню видавати книжку чи таки дозволю її публікацію? І, чесно кажучи, я не знаю на нього відповіді. Тому й затягую з підписанням угоди. 

Хай там як, культурний бойкот торкнеться насамперед нечисленної культурної верстви, представники якої й так, гадаю, не дуже підтримують Путіна. Тож, можливо, є інший спосіб виразити свій жах та огиду щодо того, що відбувається. Путіна рано чи пізно не стане, а мені дуже не хотілося б, щоб ми дійшли до переконання, поширеного між багатьох людей після Другої світової війни, тобто що “хороший німець – це лише мертвий німець”. Я розумію ненависть до російського уряду і російської армії, проте уряд і армія – це ще далеко не всі росіяни.

“Найцінніше в теперішньому – це любов, яку можна розділити з рідними й друзями” 

Моя третя книжка “And Finаlly” вийде у Британії цього вересня. Я переконаний, що вона вийде і в Україні, тому вже попередив свого агента, що не братиму за неї роялті.

У книжці йдеться частково про рак, а частково про Україну – до російського вторгнення. Я довго думав, чи варто дещо у ній змінити з огляду на те, що відбувається зараз, та врешті відмовився від цієї ідеї – надто вже це складно. Ще я пишу там трохи про науку, а трохи й про казки, зокрема ті, які вигадував для своєї онуки. І насамкінець – про мою матір. Про те, що вона зазнала в Німеччині, під час свого нетривалого життя там. І про те, що зараз здається мені найважливішим у житті – про родину та друзів.

Це ті зв’язки, які підживлюють нашу силу. І саме вони важать. Коли ми стикаємося з непевністю і страхом, то часто відчуваємо емоційні гойдалки, нас “розхитує” між оптимізмом та песимізмом. І втримувати рівновагу буває дуже складно. Однієї миті нас охоплює страх і песимізм, а іншої — оптимізм із дещицею ейфорії. Я відчував щось подібне, коли у мене щойно діагностували рак (Генрі Маршу в 2021 році діагностували агресивний рак простати, який він пролікував і зараз перебуває на стадії ремісії, — К. М.). Настрій розгойдувало вгору-вниз, вгору-вниз. Але з цими перепадами годі щось вдіяти, їх можна лише прийняти. Вони зникнуть, коли з’явиться бодай якась конкретика.