Епоха людей меча: якими були руські дружини

"Тільки їм держава й була потрібна"

Русь була дружинною державою. Уже з назви зрозуміло, що функції держапарату виконували воїни. Це наступний етап державного формування після вождівства. 

На ранніх етапах князь сам об’їжджав свої землі й вирішував суперечки між общинами, збирав податки, стежив за порядком у містах. Князь Ігор, наприклад, під час одного з таких об’їздів загинув. 

Згодом князь уже не міг сам дати раду всім своїм територіям. Тому почав делегувати функції воякам. На окремі території він садив осіб, які виконували повноваження, котрими колись займався князь. Потім почав ділити чиновницький апарат. З’явилися судді. Виникли ябедники, які стежили за порядком у містах і доносили князеві. Від них і походить слово "ябеда". Були ємці – поліційні чиновники. Мечники – ті, хто виконував вироки.

На початках чиновниками ставали старі дружинники, які вже не могли воювати. Але потім і це змінилося.

Це була епоха людей меча, коли домінувала груба сила. Ті, хто тримав у руках зброю, і були владою. 

Усе суспільство і в нас, і в Європі поділяли на три категорії. До першої належали ті, хто молилися, – священники, єпископи, монахи. До другої – ті, які воювали, власне дружинники. І до третьої – ті, які працювали: купці, ремісники, селяни. Представників цієї категорії було найбільше. Вони, відповідно, годували всіх решта. Але порядкували ті, які воювали. Саме вони були носіями державного інтересу. Зрештою, тільки їм та держава й була потрібна. Бо селянам яка різниця, кому платити данину. А Церква й мова все одно залишалися ті самі.

У Русі воїни були найбагатшою верствою суспільства. Вони утримували церкви, замовляли літописи. Монахи та автори відомих літописів писали їх не з власної ініціативи, а на замовлення. І якщо замовникові текст не подобався, він міг відправити літописця в монастир рубати й тягати дрова. Тому писали те, що наказували замовники.

Епоха людей меча на наших теренах тривала з 837 року, відколи у столиці Римської імперії з’явилося посольство Руси, і тривала до Віленського привілею 1492 року, який перетворив подальше існування удільних князівств на номінальне. Тоді князі втратили право взаємин з іноземними володарями й не мали можливости наділяти землею своїх васалів. Маленькі удільні князівства перетворилися на приватні території. Так закінчилася Княжа доба. Окремі князі, як-от Острозькі, зберегли свій вплив ще на добре століття, але це вже інша епоха.

Недешеве задоволення

Армія Княжої доби була повністю професійною. Пояснити це просто: бути вояком – дорого. На початку IX століття вартість спорядження важкоозброєного вершника дорівнювала ціні 45 корів. Ніяких селянських ополчень не могло бути. Який селянин продасть 45 корів, аби піти на війну? 

Кольчужні обладунки коштували як 12 корів, шолом – як 6, меч – 7, спис і щит – 2, бойовий кінь – 12. Згодом поряд із бойовим почали використовувати і в’ючного коня, на якому возили всю зброю і речі, а також коня, на якому добиралися до місця бою. Найсильнішим мав бути бойовий. Він тягнув на собі власне озброєння і лицаря в обладунку – разом це приблизно 200 кілограмів.

Кольчугу виготовляли у грубому й тонкому плетінні. Тогочасні вояки мали нагрудник і наспинник, захист ніг, лук зі стрілами або й сокиру. Усе це вдосконалювали і тому воно дорожчало. На час, коли вторглися монголи, кінний воїн коштував вже сотні корів.

Щоб одягнути на себе стільки заліза, не падати від теплового удару, ще й при тім махати мечем – доводилося щодня тренуватися. Воїни не могли займатися чимось іще, окрім тренувань. Людину меча починали готувати з 6–7 років. Вояки мусили добре харчуватися. Їхній спосіб життя передбачав достаток. Тож ті, хто воював, мали на своїй території, наприклад, млин, за користування яким платили їхні селяни.

Після закінчення бою переможець обдирав, як липку, всіх мертвих, знімаючи з них обладунки і зброю. Зброя була дуже дорогою. Через це археологи так рідко знаходять кольчуги – їх знімали з вбитого, латали й використовували багато разів. А шаблі ще навіть у XVII столітті робили з уламків старих мечів. 

Перемагаючи ворога, запозичали нові зразки озброєнь. Технології того часу були нескладними, тож їх було легко перейняти.

"Замки будували для селян"

У воїна, феодала було зобов’язання – він мусив будувати замок. У старих підручниках з історії можна прочитати, начебто замки зводили для того, щоб захистити себе від селян. Це неправда. Селяни не могли завдати шкоди замку, не мали машин для його здобування. Крім того, вони не мали захисного озброєння, щоб боронитися від луків чи арбалетів, якими їх розстрілювали б із мурів. Замки будували для того, аби захистити своїх селян.

Феодал був зацікавлений у селянах. Вони приносили йому гроші, без них він не зміг би існувати. Тому полонених, пахолків переселяли на свою територію. Земель у той час було значно більше, ніж людей. Кожен мав зацікавлення в людях, тому їх і оберігав.

Князь тримав при дворі невеличку дружину. У XII–XIII століттях Русь мала 11 земель. Кожну з тих територій дробили на інші, менші князівства.

Збирали дружину для бою так: розсилали гінців по замках із вказівкою, куди й коли треба прибути. Після того кожен із князів під своїх прапором вирушав до вказаного пункту зі своєю дружиною. Усі збиралися безпосередньо перед боєм.

Феодали виводили на бій, крім себе, ще від 3 до 20 осіб, залежно від величини володінь. Території успадковували. А це означало, що й діти вояка мали нести ту саму службу. Така практика була в усій Європі.

Дружина була невелика – кількасот людей. Війська не вистачало, тому наймали половців. Половці ніколи не загрожували Русі. Вони були кочовиками й мали достатньо території на півдні України, від Приазов’я аж до Дунаю. Руські князі часто використовували їх у міжусобицях. Це було зручно. У кочовиків професійними вояками був весь народ.

Середньовічний гай-тек

XIV століття – це ще вік мечів. XV – вже мечів і шабель. А в XVI сторіччі вже рубалися лише на шаблях.

У Русі багато запозичували від скандинавів. Наприклад, шолом обтічної форми. Якщо стріла летить під кутом 90 градусів, то пробиває будь-який шолом. Скандинави першими здогадалися зробити форму обтічною. На Заході до цього йшли аж три століття.

Галицька та волинська дружини завжди мали краще озброєння, ніж армії східніших князівств. На це впливала близькість до західних сусідів, у яких постійно з’являлися новинки озброєння і технологій. Замок Любарта на Волині, для прикладу, збудований за найновішою європейською технологією.

<p>Арбалетник ХІІ століття</p>

У XIV столітті стало очевидним, що воїнська броня перестає захищати: з’явився арбалет. Спочатку були спроби його заборонити. Навіть Папа Римський видавав диктати про те, що це диявольська зброя. Та хіба можна заборонити зброю? Через якийсь час арбалет почали використовувати всі. А разом із тим вдосконалювали і броню. Захист став комбінованим, змінилися його наповнювачі.

<p>Наконечники руських арбалетних болтів</p>

На початку XV століття з’явилася вогнепальна зброя. Щоправда, на початках вона була малоефективною: поки ті перші рушниці вистрелили, із лука можна було стрельнути разів десять і значно точніше. Зате вогнепал міг пробити будь-який панцир, ще й міг поранити людину чи коня в другому ряді. Вогнепальна зброя почала домінувати приблизно через 70 років після появи. За точку відліку можна брати битву при БосвортіІдеться про вирішальну битву війни Червоної і Білої троянд в Англії, що відбулася 22 серпня 1485 року на Босвортському полі. – Ред..

Вигідно було контактувати з угорцями. Кожне покоління галицьких правителів мало родинні зв’язки з тамтешніми елітами. Тодішня Угорщина – це величезна поліетнічна держава, у якій самі угорці були меншиною. До неї входили Хорватія і Далмація, Словаччина, були виходи на Італію. Там володіли найновішими видами зброї. 

Важливими були й постійні контакти руських земель із Візантією. Походи князя Олега й Ігоря на Візантію були демонстрацією сили. Для наступу вибирали моменти, коли тамтешнє військо перебувало на арабському фронті чи деінде. Так руські князі виторговували собі преференції. Відомий також похід Аскольда 860 року, але він закінчився миром і першим хрещенням руської еліти. Натомість серйозні зіткнення з Візантією, коли армія йшла на армію, як при Святославі, – всі закінчувалися поразками.

Хитрощі монголів

До війн із монголами Русь використовувала дерев’яно-земляні укріплення. Не через те, що вона була слабко розвинутою, а тому що не було потреби в міцнішому матеріалі. Кочовики не становили загрози, бо не атакували міст. 

Кам’яні кріплення почали використовували вже в часи Данила Романовича. Саме він здійснив військову реформу, а мури почали будувати з каменю й цегли. Також почали використовувати захист для коней – шкіряні обладунки з металевими елементами, які захищали все тіло тварини, крім низу ніг і хвоста. Виготовляли його за монгольським зразком. За Романовича також розвивали метальну артилерію, теж запозичену від монголів.

У монголів було що переймати. Вони дуже ощадно і прагматично ставилися до своїх людських ресурсів. Використовували останні військові досягнення, запозичуючи все від завойованих народів. Їхні військові керівники блискуче зрозуміли, яка зброя має найбільший потенціал.

Улюблений час монголів для наступу – зима. Тоді дерев’яні укріплення й будівлі найкраще горіли. Навісна артилерія закидала запалювальні суміші, погасити їх на морозі було важко. Наступні міста після таких атак часто здавалися самі. Завойовувати взимку було важче, бо виникали складнощі з пересуванням. Зате швидше.

Армії зазвичай були невеликими. Тому й людей гинуло небагато. Особливо в міжусобних війнах руських князів. Супротивника старалися не вбити, а прогнати. І якомога більше людей взяти в полон, щоб отримати за них викуп. Звичайно, траплялися і великі баталії. Після битви під Ярославом взяли в полон багато угорців. Лицарів викупили, а пахолків залишили. Їх потім порозселяли на руській території. Так утворилися села Угерсько, під Стриєм, чи Дідичі, неподалік Луцька. Жителів Дідичів до сьогодні називають "мадярами".

Великі втрати були в битві на річці Калці та в інших боях із монголами.

Круті хлопці

Руські воїни були лицарями. Виглядали й поводилися вони відповідно. Фактично, руські дружинники – це ті самі лицарі, про яких всі знають чи десь чули. 

<p>Лицарський обладунок. Аусбург (кінець ХV століття)</p>

"Слово о полку Ігоревім" – це лицарський гімн. Наші традиції походять від візантійців і скандинавів. При всіх скандинавських дворах була така шанована людина – скарт. Це чоловік, який описував подвиги того чи іншого діяча. "Слово…" – це скартівська поема.

Згодом така традиція сформувалася у Рюриковичів – тримати при дворах поетів, на зразок західних трубадурів. З їхніх текстів і постав культ лицаря як благородної людини, яка героїчно захищає християнство, жінок і так далі. Це була своєрідна пропаганда. Усі тодішні суспільства були зацікавленні у збільшенні людей для війська. 

На Піренеях того часу були і християнські, і мусульманські держави. Християнські прагнули примножувати армію і створювали сприятливі умови, щоб стати ідальго. Вимагали справити собі коня, а зброю вже надавали. Також забороняли їздити верхи чи носити капелюхи будь-кому, крім ідальго. Втім охочих було негусто. Набагато простіше платити гроші – мовляв, ви нас захищайте, а ми вас будемо за це винагороджувати. Тому держава й мусила мотивувати лицарів. А оспівувачі створювали їм імідж крутих хлопців. 

Зважаючи на це, маємо багато літератури про подвиги, любовні романи і прославляння лицарства. Настільки, що донині словом "лицар" називаємо сильних і гідних чоловіків.