Душа Полісся

Найдавніші природні екосистеми

— Чому ви обрали природоохоронну діяльність?

— Я народився і навчався в Києві, а на канікули їздив до дідуся, який мешкав на лісовому хуторі на Чернігівщині. Це і вплинуло на моє захоплення Поліссям та на вибір професії. Щоб жити і працювати серед дикої природи, я закінчив лісогосподарський факультет Національного університету біоресурсів та природокористування і поїхав працювати в мисливське господарство на Київщині. Однак у мисливстві швидко розчарувався, а роботу повʼязав із природно-заповідним фондом. Багато років очолював Регіональний ландшафтний парк "Міжрічинський" і водночас викладав у своїй альма-матер та Києво-Могилянській академії. Тоді ж захопився екотуризмом, етнографією. А сьогодні працюю гідом у дику природу у власному природничому центрі "Міжрічинська пуща" на Чернігівщині.

— Чим вас приваблюють болота зокрема й Полісся загалом?

— Полісся завжди подобалося мені лісистістю і дикістю, яка досі існує. А болота — це найдавніші збережені природні екосистеми. Ми часто хибно сприймаємо ліси як дику природу, та здебільшого вони є продуктом ведення лісового господарства. А от болота залишилися дикими та неосвоєними. Де вони вціліли, там представлено справді дику природу. Болота не затоптані, не розкручені, не попсові, таємничі. Довкола них чимало мітів. Це і є душа Полісся.

— Торік ви видали книжку "Загублений світ Полісся". В одному з розділів розповідаєте, що Поліські болота утворилися внаслідок останнього зледеніння 12 тисяч років тому. Чи збереглися болота, які репрезентують той період?

— Болота Полісся почали формуватися після танення останнього льодовика. Як відомо, від того часу клімат дуже змінився, відповідно змінилася і рослинність. А ось на деяких болотах збереглися унікальні осередки давньої льодовикової тундри.

Йдеться про верхові болота. Це особливий тип боліт, що живляться не ґрунтовими водами, як більшість, а переважно водою з опадів, бідною на розчинені мінерали. Їхня поверхня вкрита сфагновими мохами і поросла низенькими сосонками та берізками, кущиками пухівки та хижими росичками. Краєвиди таких боліт є незвичними для України й радше нагадують болота Скандинавії чи півночі Канади. Представлені тут рослини геть нетипові для нашого клімату: береза низька, верба лапландська, верба чорнична тощо. Ці види нині ростуть переважно за Полярним колом, а в Україні вони є рідкісними реліктами льодовикової епохи.

Верхові болота рідкісні й невеликі. Зосереджені здебільшого в північній частині Українського Полісся, вони становлять менше ніж 5 % від усієї площі боліт.

— Ви згадуєте, що за товщиною торф’яних відкладів у болотах можна порахувати їхній вік. То яке болото на Поліссі найдавніше?

— За рік відкладається 1 міліметр торфу, тож за тисячоліття маємо майже 1 метр. Більшість боліт в Україні має поклади торфу не більше 4–6 метрів, тож їм десь 4–6 тисяч років. Найпотужніший шар торфу виявлений на болоті Хобит, що на Волині. Його товщина 13 метрів, а отже, йому приблизно 13 тисяч років.

— Яке болото найбільш захищене державою?

— Вочевидь це болота, розташовані в межах природних заповідників — Древлянського, Поліського, Рівненського, Черемського. На цих територіях заборонено господарську діяльність і туризм. Там можуть працювати лише фахівці.

— Чи відома загальна площа боліт Полісся?

— Не маємо єдиного кадастру боліт. Востаннє інвентаризацію проводили в радянський період. Тоді оцінювали запаси торфу в болотах. Якщо товщина торфового шару становила понад метр, то вважали, що це болото має народногосподарське значення як родовище торфу. Згодом їх планували розробляти.

Ті дані не варто вважати достовірними, бо тоді не враховували болота з малим шаром торфу, дрібні лісові болітця, а також заболочені ліси та болотисті луки. Багато боліт також було осушено і формально переведено в інші категорії земель. Можемо оперувати приблизною площею — 2 мільйони гектарів.

— Чи нам важливо знати цю цифру, як правильно її порахувати?

— Важливо. Щоб фахово управляти територією, ухвалювати рішення, пов’язані з її менеджментом чи охороною, варто знати, що маємо. Для початку потрібно порахувати бодай площі неосушених боліт. Якщо йдеться про болота Полісся, то це здебільшого території Держлісфонду. Добре було б виділити їх в окрему категорію. Адже нині їх облікують як "лісові землі". Це реально зробити, бо маємо нові технології: супутникові знімки, аеророзвідку й майже миттєву комунікацію. Але ще потрібні воля та гроші.

— А чи пораховано загальну площу боліт, що має статус природоохоронної території?

— Точної цифри немає. Наскільки мені відомо, ніхто не проводив подібного підрахунку. Адже болота можуть мати різні природоохоронні статуси — і гідрологічна чи ботанічна пам’ятка природи, і гідрологічний, орнітологічний чи ландшафтний заказник місцевого або загальнодержавного значення. Є болота, розташовані на територіях регіональних ландшафтних та національних природних парків, природних та біосферних заповідників. Йдеться про сотні боліт й абсолютно різний режим охорони — від формальної заборони пошкодження до активного відновлення під наглядом науковців.

— У чому цінність та важливість боліт? Навіщо їх охороняти?

— Болота такі самі важливі, як і всі природні екосистеми. Вони є середовищем існування багатьох видів. Якщо оминути природоохоронний складник і оцінювати болота саме з точки зору людини, то насамперед вони є фільтрами та резервуарами для води. Після опадів чи танення снігів болота, як губка, вбирають надлишкову воду, фільтрують і поступово віддають її у річки. Усі наші великі рівнинні річки, зокрема Дніпро та Десна, а також їхні притоки витікають із боліт. У світовому масштабі в болотах міститься уп’ятеро більше прісної води ніж у річках.

Болота пом’якшують мікроклімат завдяки зволоженню повітря. У нас помірно-континентальний клімат, бо волога згладжує температурні коливання. 

Болота також є осередками утримання атмосферного вуглецю. На суходолі рослини поглинають вуглець, а після відмирання віддають його в атмосферу. А на болотах цього не відбувається, адже рослини там не розкладаються, тому вуглець накопичується у торфовищах. 

Захист і знищення боліт

— Яку природоохоронну діяльність ведуть на Поліссі, зокрема в Регіональному ландшафтному парку "Міжрічинський"?

— Різновидів природоохоронної діяльности існує багато. Це створення нових та збереження вже існуючих природоохоронних територій. Охорона та відновлення природних екосистем. Вивчення та збереження рідкісних видів. Екопросвітницька діяльність. Запобігання порушенням природоохоронного законодавства. І це не увесь перелік природоохоронних заходів.

Я як засновник природничого центру "Міжрічинська пуща" основну увагу приділяю саме екопросвітницькій діяльності. Тобто ми ознайомлюємо численних відвідувачів центру з дикою природою Полісся, намагаємося показати красу рідних лісів і боліт, пояснюємо, як функціонують природні екосистеми. Адже любити та берегти можна лише те, що знаєш. Для боліт останнє твердження особливо актуальне, оскільки більшість сучасних українців має негативне уявлення про болота. Ми ж популяризуємо болота та привертаємо увагу до проблем їхнього збереження.

Окрім того, наш центр вже понад 10 років моніторить стан болотяних екосистем заповідного масиву "Бондарівське болото". Долучаємося до створення нових природно-заповідних територій, проводимо природоохоронні волонтерські акції.

Коли я працював у службі держаної охорони природно-заповідного фонду України, то багато уваги приділяв боротьбі із браконьєрством. Доводилося затримувати порушників, вилучати зброю, складати протоколи й оцінювати шкоду, заподіяну природі, щоб через суд притягнути порушників до відповідальности — адміністративної чи кримінальної.

— Наскільки важко створювати нові заказники, заповідники чи парки?

— Створення нової природоохоронної території — доволі складна процедура. Певні нормативні документи врегульовують порядок та послідовність дій. Але що вищий ранг об’єкта, то важче це зробити. 

Найлегше створити заказник: якщо на якійсь території знайдено декілька червонокнижних видів, то їх потрібно описати, підготувати наукове обґрунтування і на основі цього розробити проєкт заказника. Потім треба узгодити це із землевласником і провести через рішення обласної ради. До слова, коли створюють заказник, територію у власника чи землекористувача не вилучають. Якщо земля належить лісогосподарському підприємству, вона й залишається у нього, проте на ній обмежують господарську діяльність. А власник наглядає за дотриманням природоохоронного законодавства.

А от створення національних парків та заповідників зазвичай викликає спротив на місцях. Бо у власника чи користувача вилучають землю і передають адміністрації новоствореного заповідника чи парку. Користувачі або землевласники можуть чинити спротив, долучаючи всі можливі зв’язки, проводячи роботу в громаді, маніпулюючи, залякуючи тощо. Зазвичай проти створення нових природно-заповідних територій виступають аграрні підприємства, лісгоспи, мисливські господарства, керівники місцевих громад, ті, хто бояться накладення додаткових обмежень на власну господарську діяльність. Нерідко проти і дезінформовані місцеві жителі. А порядок створення парку передбачає необхідність узгоджувати це питання з усіма землекористувачами території. До того ж нові національні парки та заповідники створюють за відповідним указом Президента України. Тож підготовчі роботи зі створення національних парків можуть тривати роками.

— На час воєнного стану в Україні заборонено полювати. Цього дотримуються на Поліссі?

— Так. Традиційне спортивне полювання на час воєнного стану в Україні заборонено. Полісся тут не виняток. Проте подекуди відстрілюють хижих тварин — лисиць, вовків, єнотоподібних собак. Адже в Україні вважають, що їх висока чисельність може загрожувати поширенням сказу — небезпечної інфекційної хвороби. 

— Як загалом регіон переживає повномасштабне вторгнення? Як воно вплинуло на біорізноманіття?

— Війна — це трагедія для людей. Природа ж переживає її по-своєму. Звичайно, у місцях бойових зіткнень, уздовж кордону з Росією екосистеми зазнають вкрай негативного впливу, а на тварин впливає чинник турбування. На територіях, розташованих у тилу, вплив війни не такий помітний, адже він опосередкований.

Наприклад, через заборону полювання та обмеження на відвідування лісів зросла чисельність деяких видів. У нас на території лісового масиву, що у межиріччі Дніпра й Десни, збільшилася кількість оленя європейського, козулі, вовка, лисиці. Навіть з’явився ведмідь — вид, який зник ще 90 років тому.

А ось чисельність лося знижується. Популяція лосів на Поліссі спільна з Білоруссю. Встановлення загороджень на кордоні перешкоджає звичній міграції тварин, що негативно впливає на стан популяції загалом. Оцінювати вплив війни на біорізноманіття складно, адже треба враховувати надто багато чинників.

— У вашій книжці цілий розділ присвячено тому, як радянські меліоратори осушували болота. Чи можемо нині оцінити шкоду меліорації для довкілля та країни?

— Оцінити масштаби шкоди важко, адже тут ідеться про декілька аспектів. Зокрема екологічний — знищено цілі болотяні екосистеми — середовище існування багатьох видів рослин і тварин, змінено гідрологічний режим територій, через що змінився мікроклімат Полісся.

Якщо розглядати економічні наслідки — було багато непрямих впливів меліорації. Зміни торкнулися побуту місцевих жителів, соціальних аспектів, зокрема демографії та економічного розвитку регіону.

Один із найгірших наслідків — це спрямлення або каналізація русел річок. Відводячи з болота зайву вологу, її скидали у найближчу річку. А саму річку каналізували, тобто поглиблювали й вирівнювали русло, через що знизився рівень води на прилеглих територіях. Це вплинуло на продуктивність лісів та інших угідь. Загалом на Поліссі каналізували ледь не половину всіх малих річок.

Осушені болота створили нові проблеми — торфові пожежі, з якими важко боротися, адже сухий торф здатен тліти місяцями. А це великі викиди вуглецю в атмосферу. Площі осушених торфовищ розвіюються, забруднюючи, зокрема, великі водойми, що призводить до їх цвітіння влітку і зниження якости води. 

— Мета виправдовувала засоби?

— Абсолютно ні. Melioratio з латини перекладаємо як поліпшення. Радянські господарники вірили, що поліпшують насамперед стан земельних угідь. Вважали, що колгоспні господарства неефективні через брак ріллі. Продуктів не вистачає, всіх треба забезпечити, а тут такі великі площі зайнято болотами. Болота не генерували прямого прибутку, на відміну від ріллі, сіножатей чи лісів. Тож бралися за їх "поліпшення".

Такі методи роботи вигадували не лише в партійних кабінетах. Над цим працювали й науковці, які щиро вірили в успіх меліорації боліт. Радянський підхід роботи з болотами не був унікальним. Щось подібне намагалися робити і американці, і німці. Унікальні були масштаби.

Еталон для Європи

— Чи страждають болота від глобального потепління? Чи є на Поліссі загроза пересихання боліт?

Негативний вплив відчувається. Збільшується випаровування води, зменшується кількість опадів. Площа боліт скорочується, вони пересихають. Буває, перетворюються на ліси, а в гіршому випадку торфовища можуть горіти. Старожили Полісся помітили ці зміни, як ніхто: болота були більші, річки глибші й повноводніші. Іноді їхні розповіді звучать як фантазії, проте можемо порівняти зміни за картами. У роботі гідом у дику природу я теж помітив зміни. Цьогоріч ми достроково закрили сезон прогулянок болотами, адже вода зникла – літня посуха почалася раніше, ніж зазвичай.

— Як люди можуть допомогти екосистемі боліт?

— Кожен випадок треба розглядати окремо. Десь болото можна врятувати, десь уже не вдасться. Скажімо, на одній з екостежок парку останні декілька років спостерігали, як пересихало болітце, адже річка, яка витікала з нього, була каналізована. Але нині там намагаються стабілізувати ситуацію не люди, а бобри. Вони будують систему гребель, підвищують рівень води. Вона затримується, обходить греблі, а річка повертається у природне русло, утворює меандри.

Звісно, люди теж можуть допомагати цим процесам. Непоганий досвід мають наші європейські партнери з країн Балтії, Чехії і навіть Польщі. У них була подібна політика щодо меліорації боліт, а тепер ці території відновлюють. Ми намагаємося в них вчитися. Та все-таки, попри меліорацію, у нас краща ситуація з болотяними екосистемами, ніж у них. Ми дуже велика країна, і чимало унікальних об’єктів у нас збереглися, на відміну від густозаселеної Європи.

У нас є ділянки природи, які в Європі вважають еталонними. Британці вражені загальними площами наших боліт і тим, як наші науковці з ними працюють. Зокрема ці еталонні ділянки є прикладом для роботи, коли йдеться про відновлення болотяних екосистем.

— Розкажіть про свої улюблені болотяні масиви або болота.

— Маю два улюблені в парку "Міжрічинський". Перше — Бондарівське. Неподалік — територія села Бондарі, яке виселили в 1950-х, щоб створити полігон. Площа — 1300 гектарів. Болото низинне, тобто живиться підземними водами. Воно розташоване в давній долині, яку промили льодовикові води. Поклади торфу — 6 метрів, тож болоту майже 6 тисяч років. Із нього витікає невелика річечка, що впадає в Десну.

Попід берегами є ділянки затопленого чорновільшаного лісу. На болоті є окремі острови, де ростуть зозульки м’ясо-червоні. Тут гніздиться чорний лелека, сірий журавель, тримаються тетеруки. Є зимові стійбища лосів. Болото має добрі захисні умови, люди не турбують тварин, тож їм там комфортно. Часто знаходжу сліди рисі.

Декілька років тому ми проклали на цьому болоті дерев’яний настил і водимо ним мандрівників. Дозволяємо також пройтися драговиною, відчути, як це, коли під ногами немає твердого дна.

Інше болото на картах підписано як Святе озеро, а місцеві називають його Чортовим топилом. Є легенда про походження назви: мовляв, там потонула церква. Це верхове болото, досить рідкісне для України. Воно майже кругле, оточене сухим сосновим лісом. Вкрите суцільним моховим килимом, під яким є вода. Площа — 70 гектарів, глибина — 5–6 метрів. Колись воно було озером, проте заросло сплавиною — рослинними рештками, які так і залишилися на поверхні води й утворили килим. По ньому поріс мох сфагнум, у якому поросли невеличкі сосни й берізки. Ця місцевість нагадує лісотундру. Тут ростуть два види хижих росичок, що поїдають комах. Рясно родить журавлина. Є тетеруки й журавлі.

Більшість людей бояться ходити на таке болото, бо воно — мов батут. Якщо сплавина прорветься, можна провалитись у воду. Насправді болота не засмоктують, але самотужки вибратися важко.

— Як давно ви організовуєте походи в дику природу?

— Першу екскурсію для туристів я провів іще 2009 року. Далі долучилися туристичні компанії, клуби. Екотуризм стає в нас популярним, а його об’єкти іноді дуже несподівані.

Часом я розповідаю про рослини, показую сліди диких тварин, вчимося розрізняти голоси птахів. Екскурсії проводимо цілий рік. На болотах кожна пора року по-своєму цікава, захоплива. Одне й те саме болото восени і взимку дуже відрізняється. Нині маємо облаштовані три стежки і майже 10 маршрутів, які змінюються по сезонах.

Проте слід зауважити, що масовий туризм — не про болота. Зазвичай сюди їдуть люди з досвідом подорожей і певним рівнем знань — справжні поціновувачі дикої природи.

— Чи українське Полісся і болота мають туристичну перспективу?

— Так, Полісся має добрий екотуристичний потенціал — тут збережена дика природа, своєрідна етнокультурна спадщина. Хоча, звісно, з погляду масового туризму, популярність регіону ніколи не зрівняється з Карпатами чи узбережжям Чорного моря. 

Десять років тому я відвідував природні парки Польщі з подібними ландшафтами. Мені дуже сподобалось те, як там облаштована інфраструктура. Усе це було зроблено за кошти Європейського Союзу. Ми ж усе робимо своїми силами. Мені зрозуміло, куди маємо рухатися, з кого брати приклад. Адже потужності, площі й унікальні локації у нас не гірші ніж у Європі. Тож маємо всі шанси.