Андрій Петраускас про древлян літописних і сучасних

— Ми звикли до того, що археологія в Україні — це переважно південні райони, з сухим кліматом, де все добре зберігається. Розкажіть, будь ласка, як відбуваються археологічні роботи на Поліссі. 

— Полісся — це величезна площа, більше тисячі кілометрів в межах України. Грунти тут кислотні, через що дуже погано зберігається кістковий матеріал — і тваринний, і антропологічний. Навіть артефакти кінця ХІХ століття буває неможливо вилучити і дослідити, в такому вони поганому стані. Тому сенсаційною стала знахідка 2021-го року в Коростені: стоянка середнього палеоліту з крем’яними знаряддями і добре збереженими кістками мамонта. А збереглися вони завдяки тому, що потрапили в невеликий шар лесоподібних суглинків, які мають іншу кислотність. Така щаслива випадковість. Від кислотного режиму грунтів залежить збереження не тільки кісток, а й металів. Звісно, впливає і вологість. Але, все одно, ми маємо на Поліссі велику кількість дуже цікавих обʼєктів. 

— Коли ми говоримо про мешканців Полісся, чи можемо ми сприймати їх як своїх далеких предків? 

— Ми не можемо говорити про генетичну тяглість, у нас просто немає таких даних. І було би, звісно, наївним вважати, що якщо ми на території Коростеня знайшли палеолітичну стоянку, то неандертальці заснували Коростень. Проте, є тяглість промислів. До прикладу, бортництво, яке збереглося у такому вигляді, в якому воно існувало ще, мабуть, з того часу, як відійшов льодовик.

— А  якщо говорити про сучасних і середньовічних мешканців Полісся, наскільки ми близькі?

— Насправді, дуже близькі. Знову ж таки, про промисли, але це дуже показово: до останнього часу, ще на початку ХХ сторіччя на Поліссі зберігалося виготовлення заліза сиродутним способом. У деяких селах ця практика збереглася просто на рівні домогосподарств, бо людям було простіше зварити з руди залізо і викувати цвях чи кийок, ніж їхати кудись по бездоріжжю за сотні кілометрів його купувати. Тобто наші сучасники фактично користувалися практиками середньовічних древлян. Тут, як часто буває, віддаленість сприяла збереженню архаїчних і самобутніх явищ. Те саме з бортництвом, яке зʼявилося в епоху ще до розділення словʼян на окремі групи і племена. 

Якщо говорити про міста, той же Коростень, який згадується в літописах від Х сторіччя, був безперервно заселений. Тобто, там завжди жили люди, і очевидно, ті самі люди, бо ми не бачимо ніде різких змін в побуті, в ремеслах, в антропології. Серед науковців поширена думка, що укріплені поселення виникають на цих територіях в середині Х століття — через те що немає раніших літописних згадок. Але базуючись на археологічному матеріалі, я притримуюсь того, що раніше  — у VIII сторіччі. До речі, провідний дослідник цього питання Михайло Кучера також відносив час формування до VIII століття.

— Наскільки поліські міста були самобутніми? 

— Здається, що Полісся — це такий ведмежий кут. Але насправді той самий Коростень, який вивчений доволі непогано, нічим не відрізняється від інших великих міст того часу. Місто — це ж не тільки укріплені стіни і велика вежа в центрі, а й комунікаційний центр. І в середньовічному Коростені ми бачимо всі ознаки міста, яким воно мало бути в ті часи. Ми бачимо, що він відповідає моді того часу, ми знаходимо там прикраси з Азії, скандинавські вироби, монети з різних країн. Як так виходить, що попри віддаленість і залісненість, міста Полісся не стояли осторонь? Є дослідження про те, що через Коростень проходив шлях із Булгара в Західну Європу. Це таке відгалуження від магістрального торговельного шляху, яке дозволяло древлянам не відставати від решти.

— Ким взагалі були древляни в Київській державі? Яким був їхній вплив? Адже і князь Володимир Великий був наполовину древлянином?

— У місцевій громаді Коростеня є така легенда, що поки в київській княжій родині була певна частка древлянської крові, то все було добре. А чим менше ставало древлянської крові, тим гірше йшли справи у київських князів. Це питання краще поставити Андрію Томашевському, який досліджував літописний Овруч та систему заселення Овруцької волості. Переважно саме на цій території поширена так звана околична шляхта, яка, можливо своїм корінням тягнеться ще до старих древлянських родів.

— Наскільки відбилася на Поліссі монгольська навала? 

— У нашій історіографії монгольська навала взагалі максимально демонізована. Певним чином, це вплив російської історіографії. На археологічному матеріалі ХІІІ-ХIV сторіч я не бачу якогось жахливого занепаду і знелюднення. Звягель, який король Данило зруйнував, на момент декількох років після монголо-татарського вторгнення демонструє розквіт ремесел. Те саме в низці інших міст Полісся. 

Вірогідно, проблема в тому, що післямонгольський період ХIV сторіччя, — це час, коли вся Євразія охоплена величезною епідемією "Чорної смерті". І наші території тут не є виключенням, багато міст занепадають через чуму.

— Є дослідження, що саме на Поліссі знаходиться колиска словʼянства. Тема водночас цікава і дуже політично дражлива. Що ви думаєте про прабатьківщину словʼян?

— Перша археологічна культура, яка точно повʼязана зі словʼянами, — це Празько-Корчацька культура. Її в 1920-их роках відкрив Сергій Гамченко у селі Корчак під Житомиром. Саме там були знайдені найдавніші памʼятки. На території Праги також були знайдені подібні артефакти, тому культура має таку подвійну назву. Тобто маємо археологічні підстави стверджувати, що північно-західні області України є колискою словʼянства. 

Що ми знаємо про тих людей? Для них були характерні житла з печами-камʼянками. Це цікаво, тому що загалом житла не були камʼяними, а піч було обов'язково камʼяною. В Чехії в одному з таких жител археологи знайшли навіть точну копію такої печі, тільки дуже маленьку.

— Це як у трипільців!

— Так, тільки не з глини, а з каменю зроблена, це значно складніше. У нас багато дослідників чомусь вважають, що Празько-Корчацька культура — це період певного занепаду. От як з монголо-татарським нашестям. Що поселення дуже маленьких розмірів, їх важко виявити, невиразна кераміка. Але, уявіть, на території Чехії є поселення Празько-Корчацької культури, що налічує більше тисячі жител. Тисяча — це навіть для сучасного поселення доволі багато, а для VI-VII сторіччя — узагалі мегаполіс. До речі, цей величезний чеський памʼятник відкрили на початку 2000-х під час будівництва дороги. Таких масштабів памʼятка, про яку ніхто не знав, і це при тому, що Чехія і Європа досліджені дуже добре, на відміну від України. 

Деякі поселення Празько-Корчацької культури, що ми знаходимо на території України, теж доволі великі, як на той час, більше 100 жител. Який це занепад? На мою думку, саме в цей час, час формуються кордони між племенами, виникають племінні центри, триває освоєння і розподіл територій. Тобто, це справді важливий час, коли утворюється словʼянська племінна структура. 

Важливо під час будівництва звертати увагу на археологічну спадщину, бо дуже легко пустити під ніж безцінні памʼятки. У Коростені був нещодавно схожий випадок: у центрі під час будівництва відкрили палеолітичну стоянку. Але Коростень — це, певно, єдина памʼятка Полісся, про яку широко відомо українцям. Це столиця древлян, про яких ми знаємо від переможців — киян.

— Як думаєте, якою була би історія древлян, якби вони мали змогу розповісти її самі?

— Київ, завдяки своєму географічнму становищі, був сильнішим економічно і військово — він переміг. Проте Коростень був гідним супротивником, і якщо б деревляни перемогли, то "Повість временних літ" писала би, що поляни живуть як тварини, їдять непотріб і не поважають батьків. До речі, історія з голубами сприймається як легенда і вигадка, але військові історики стверджують, що використання тварин під час штурмів і облог — не рідкість для стародавнього світу та середньовіччя, зокрема для підпалів. Історія з Коростеня ще доволі банальна, використовували і більш екзотичних тварин. 

— Яка нині ситуація з розкопками на Поліссі?

— Зараз кількість досліджень дуже зменшилася. Все заміновано на підступах до Білорусі. Але в Коростені цьогоріч місцева громада повернулася до ідеї продовжити роботи на території городища. 

— У коростенців є такий племінний патріотизм?

— Ви собі не уявляєте наскільки. На Поліссі місцеві громади ініціюють історичні і археологічні дослідження. В Коростені, в Звягелі, в Малині, в Олевську, в багатьох інших містечках. І це ж невеликі громади, вони не мають багато ресурсів, але мають велике бажання знати своє минуле. І не просто знати. З 2020 по 2022 роки на території Житомирщини відкрили чотири повноцінних музеї — з експозиціями, фондами, системою охорони, робітниками. Це неймовірна робота. 

А в Олевську, крім того, що вже є музей, планують ще два: під відкритим небом і музей стародавніх човнів. Там старе городище VIII сторіччя, де з 2013 року археологи досліджували колодязь, єдиний на сьогодні пам’ятник дерев'яної древлянської архітектури, який дійшов до наших днів. У конструкції використано п’ять окремих зрубів, кожен із яких має свою функцію, спеціальні засоби для фільтрації та очищення води. Колодязь дослідили до самого дна, яке вибите в скелі. Ним припинили користуватися в Х столітті. Якість води була у них значно краща і кількість значно більша, ніж у сучасних колодязях. Тепер зробили реконструкцію цього колодязя, і він став музеєфікованим обʼєктом. Можна сказати, що деревляни дуже відповідально ставляться до історії.