Дарія Гусяк: "Ніколи не жаліла про те, чим займалася"

Як це — стати зв’язковою

Роман Різняк, мій двоюрідний брат, у підпіллі був відомий як "Макомацький". Загинув у 1948 році. Ми з ним в Трускавці по сусідству жили, крім того, то була родина. Можна сказати, що ми виховувалися в одній хаті. Він, між іншим, мав молодшого брата, який був у Юнацтві ОУН. Роман страшно любив ліс. Постійно ходив туди, знаходив то комахи, то звірятка, то гадюки ловив і бігав з ними за дівчатами, лякаючи їх. То так майже щодня було, й постійно тягнув мене за собою.

Роман умів наслідувати різних птахів, а пізніше це у підпіллі пригодилося – як зустрічалися якісь дві групи, то пташиними звуками давали знати про себе. Тож як прийшла пора боротися, то це Романові було дуже близьким, до його натури, вдачі. Він дотримувався конспірації і нічого зайвого не говорив. Але я все зрозуміла з його контактів, бо часто зв’язувала його з різними людьми.

Наприклад, з Олею Ільківзв’язкова, псевдо "Роксоляна", — ред., Мартою Пашківськоюзв’язкова, псевдо "Мартуня", — ред., письменницею Богданою Світликзв’язкова, псевдо "Світлана", — ред.. Остання приходила до мене, бо мала якісь справи з Романом. І я їм допомагала з тими зустрічами. Завше їх контактувала. Часом приходили вдвох, часом утрьох. Було раз таке, що я Ромка переховувала, коли проходив фронт, а потім він почав шукати зв’язки з УПА і відтоді був там. 

Зашифроване життя

Ранньою весною 1947-го року прийшла Оля Ільків і я їй розповіла, що до нас приходили кагебісти, мабуть, мене арештували б, якби застали вдома. Наступного разу, коли Оля прийшла, то вони вже з Катрусею Зарицькоюзв’язкова, псевдо "Монета", — ред. і Любомиром Полюгоюособистий охоронець Романа Шухевича, псевдо "Богдан", — ред. організували підпільну хату у Княгиничах. І запропонували мені разом з мамоюМарією Гусяк, — ред. піти в підпілля, організувати іншу хату. Ми згодилися і почали готуватися в дорогу. 

Домовилися зустрітися у Стрию. Там вже була Оля із Катрусею. Оля вела перемовини та давала кошти на витрати. Але ми самі мали вирішити, куди поїхати і де знайти хату для провідника. Нам сказали бути обережними, коли приходимо до якогось села чи містечка, оскільки на руках мали фіктивні документи — переселенців з Польщі. 

Ми з мамою були, як і в житті, донька з матір’ю — Марія та Дарія, а Марта Пашківська, за легендою, — племінницею, яку мама прийняла до своєї родини. Ми недовго шукали потрібну хату: хтось порадив піти в село Грімне Комарнянського району. Йдемо — бачимо плебанію, занедбаний будинок, одна частина якого без вікон, а в іншій мешкав священик з дружиною, донькою і сином. Цікаві люди. Він, між іншим, був східняком і втік на Галичину, щоби його не переслідували. Ми запитали про вільну частину будинку в сільраді — голова і священик дали дозвіл. Так ми осіли в Грімному. 

Зазвичай сиділи на кухні й спали там же, бо була вже зима. Першими до нас навідалися хлопці-охоронці, які зробили криївку. Ми землю допомагали виносити і розсівати по полю, бо якби все взяли і скинули на купу, то хтось би звернув увагу.

Для конспірації ми видавали себе за кравчинь: люди приносили нам шиття, а ми приймали, щоби показати, що ми, як і всі, працюємо, аби ні в кого не виникало підозр. 

Зустріти самого Шухевича

Я знала, хто це, хоча не повинна була знати. Того вимагала конспірація. Пригадую, як вночі привели його. Спочатку він привітався зі всіма, а вдень прийшов знайомитися. Найбільше говорив з мамою. Вони мали спільних знайомих. Шухевич випитував про трускавецьких оунівців, а мама добре знала і Дмитра Данилишина, і Василя Біласа.

Провідник часто був без всякої охорони. Страшно товариський чоловік. Але на той час вже арештували багатьох знайомих серед духовенства й не тільки, Катруся була арештована, Любомир Полюга. І Шухевич був зажурений через це, але з мамою розмовляв. Він був у Грімному кілька днів: зле почувався, серце почало шаліти, й потім був у Львові, лікувався. Там ним опікувалася Галина Дидикдовірена особа Романа Шухевича, псевдо "Анна", — ред. 

Та й ми після того в Грімному довго не були. Якось до нас без стуку зайшов дільничний, а чому так сталося – не так давно дізналися. Одна вчителька попросила про це. Спершу міліціонер пішов до священика, а від нього — до нас, без попередження. Озброєні охоронці "Левко" й "Зенко"Михайло Заєць, охоронець Романа Шухевича, — ред. почали ховатися, та не встигли... Зчинилася стрілянина — хлопці мусіли стріляти, поранили дільничного, а він утік через вікно. За ним "Зенко" вискочив і сховався за ґанок, бо міліціонер стріляв ще з автомата по вікнах. Але "Зенко" його вбив. Тоді ми всі вийшли з хати — все лишили, навіть двері відкритими. Пішли на поле, ближче до лісу. Дивимося: дядько на санях вивозить гній, хлопці йому допомогли, всі стали на сани – і чимшвидше до лісу. 

У лісі хлопці попрощалися. Уже смеркало. Вони пішли до своїх друзів, а ми зайшли в якесь село і попросилися на ніч до священика. Спати не могли — хвилювалися.  Хата, в яку попросилися, була біля самої сільської ради, щомиті міг хтось подзвонити – й кінець. Уранці встали, солому зібрали і пішли до гостинця на Львів. Після війни багато їхало військових, і так приїхали до Львова. 

Вже там зустрілася з Шухевичем і все йому розповіла. Галина Дидик влаштувала маму як домогосподарку в родину священика... Але так сталося, що її арештували ще до мого ув’язнення. Я ж ховалася у Львові, на нелегальних квартирах. Ще одну хату організувала, та зазнала невдачі. 

Та він про це розповів одній жінці-сусідці, що теж мала криївку. Сусідка повідомила – і я мусіла покинути те місце. 

Два роки була на підпільній квартирі в селі Білогорща. Навчилася виготовляти фіктивні документи, робила як мокрі, так і сухі печатки. Зробила і собі паспорт, і Галині, а провідникові "Зенко" виготовив. Було таке: за дорученням одного разу полетіла в Москву на розвідку, потім ще до Києва та Полтави літала. 

Останнє завдання від Провідника

Одного разу поблизу хати, де я часто бувала, помітила двох типів. Приходжу до Білогорщі і кажу: "Друже-провіднику, за мною по п’ятах ходять. Дуже підозріло все, виглядає, що вони чекали там на мене". І він каже: "Ідіть на зустріч і виїжджайте звідси". Я мала дві зустрічі відбути.  

Перша зустріч відбулася з однією жінкою, яка, мабуть, приїхала з заслання,  і вона мала розповісти, які там умови засланців в Сибіру. Ну і взагалі якусь цікаву інформацію мала передати. Зустрілися — вона все дуже випитувала про підпілля. І я вже з нею завершила розмову і кажу, що маю йти на ще одну зустріч. А вона: "З вами так цікаво говорити, я ще б щось розповіла чи почула б щось від вас"... Не знаю, може, вона не розуміла, що таке конспірація. І я тоді кажу: "Знаєте, ходімо…" Пішли ми на Галицьку площу до кінотеатру. Там якраз ішов фільм про Галана. Сидимо, і я зауважую одну парочку, так не дуже близько, але сидить. І я вже зрозуміла, що то серйозне стеження за мною… Але таки йду на другу зустріч, і така вона мені підозріла. Та жінка була завербованою і видала мене.

Я розуміла, що треба десь утікати. На площі Ринок сіла на трамвай номер два, але до пункту призначення не доїхала, зійшла біля Політехнічного інституту. Мала передати ГалиніДидик, — ред. інформацію, але боялася підставити її. Вийшла, оглядаюся, хто ж виходить з трамвая — нібито нікого підозрілого не було. Йду в першу-ліпшу вулицю направо. Пройшла десять метрів, аж тоді почула тихенький тупіт. Вони мали якесь таке м’яке взуття, можливо, спортивне. Вони, видно, так спеціально взулися, щоби тихо підійти. 

Там мене роздягнули, дали якийсь свій одяг, моє все забрали, зачався допит на управлінні.

Не зрадити себе і своїх

То десь тривало кілька годин, і як вони мене привезли на Лонцького, то видно, вже було по дванадцятій годині, і тому вони пишуть, шо вони мене третього арештували, а не другого березня 1950 року. Там уже почався інтенсивний такий допит, і випробували все, шо могли, і тоді на кінець, видно, там радилися як, шо.

Били маму, щоби я заговорила, але я тоді нічого не сказала. А пізніше багато мали документів про мене — дві папки від тих, хто був заарештований до мене. Раз били, мама кричала і я чула ті звуки, потім в мене галюцинації були. Потім приводили, потім ше раз били за такою тонкою стіною, що все було чути — кожен удар. Потім ще раз водили і ще раз били, я навіть і не розуміла, для чого вони так роблять. 

Ой, то страшне, не хочеться і згадувати.

25 років випробувань 

Присудили найбільший термін — 25 років тюремного ув’язнення. Сиділа переважно у Володимирі, під Москвою. Спершу до Верхньоуральська повезли, але потім ту тюрму розформували, зробили лише для "битовиків", а політичних ув’язнених направили у Володимир. 

Я спочатку з Галиною сиділа, потім ми перестукувалися з Катрусею, потім разом з Олею якийсь час сиділа. А потім всіх чотирьох нас у одній камері тримали, бо взагалі жінок там не лишилося. Ще, правду кажучи, сиділа одна східнячка – Варвара Петрусенко.

У Володимир потрапив  і  наш мовознавець Святослав Караванський. Ми з ним листувалися, і коли він дізнався про наш термін, то написав записку до московських дисидентів. До нього жінка приїжджала на побачення, і він їй таємно передав. А то був такий час, коли була суджена комуністка Анджела Девіс, яку спершу засудили до розстрілу, а потім замінили на 25 років тюремного ув’язнення. Комуністи усього світу зачали критикувати американське правосуддя за таку жорстокість, що жінку на такі терміни засудили. Тож коли Караванський дізнався від нас, що у нас такі ж терміни, то написав. Вийшла та інформація у якомусь журналі у Франції, тим зацікавилися самі комуністи і зачали писати листи до Москви, чи то правда. Їх бомбардували тими листами – і вони мусіли з нами щось робити, боялися в тюрмі тримати, щоб якась комісія не приїхала і не виявила нас. Тоді вони через суд замінили арешт нашого тюремного терміну на табірний. 

Відправили нас у Барашево, Мордовію. На території лікарні були збудовані карцери, які переробили на житловий будинок. Туди потім приходили нові люди з волі. Перша приїхала Ніна Караванська (Строката), бо їх впіймали на тих записках. Привезли Ірину Калинець, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник. Але то вже було у 69-му році. Мені залишилося близько п’яти років, а Катрусі — 2,5 роки. 

Ми з дисидентами мали цікаве життя. Я відсиділа всі 25 років. Мені зменшили термін на 2,5 роки, але я відмовилася. Відбула до кінця. Думала, як я 23 роки відсиділа, то ще два відсиджу.

(Не)Воля

Нас не пускали на Галичину. Катруся спершу мала бути на Вінниччині, але потім попросилася – і її перевели на Хмельниччину, у Волочиськ. Родина допомогла їй купити півхати. Мене Катруся відразу до себе запросила жити. Вона писала до мене, ми листувалися з нею, і я поїхала до неї. 

Два літа поспіль приїжджав до нас Іван Світличний з дружиною. У Волочиську було лікувальне джерело, яке впадало до Збруча, то друзі приїздили по цілющу воду. Потім кагебісти довідалися про це і машину бетону кинули в ту криницю – і більше там вода не текла.  

Я ледве знайшла роботу в швейній майстерні: туди ніхто не хотів йти, мало платили. Там працювала до пенсійного віку. Катруся померла у 1986 році. І я ше якийсь час там була. Потім міська рада ухвалила на сесії надати мені житло. То десь було у 95-му році. А до того — у 1991 році, за рішенням Верховної Ради,  дали мені мінімальну соціальну пенсію… 

Знаєте, я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала. Я ж могла… Я навіть тепер розумію, що якби написала покаянну заяву, я би того ж дня була на волі. Але того навіть на думці не було…Знаєте, я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала. Я ж могла… Я навіть тепер розумію, що якби написала покаянну заяву, я би того ж дня була на волі. Але того навіть на думці не було…