"Війна з Росією безповоротно поставила Україну на європейський шлях розвитку", — Богдан Кравченко

— Розкажіть про курс з історії державотворення, який ви недавно закінчили викладати в Києво-Могилянській академії.

— Києво-Могилянська академія — перший університет у східнослов’янському світі, вона відігравала важливу роль у вихованні політичної та культурної еліти України. Підпорядкувавши українські землі, Російська імперія перетворила академію на богословську семінарію, а потім узагалі закрила. Після того, як у 1991 році Україна здобула незалежність, академію відновили, взявши за орієнтир західну модель вищої освіти. Зараз це один із найкращих університетів країни. Там активні, політично свідомі студенти, вони відіграли помітну роль у Помаранчевій революції 2004 року і згодом зайняли багато впливових посад в українському уряді та в інших установах. Я почесний доктор цього університету і в 1995 році займався організацією магістерських програм, тож радий був знову поспілкуватися зі студентами і викладачами.

Курс називається "Державне та національне будівництво в Україні у XX столітті: історична, політична та економічна перспектива". Ми розглядали, як політична влада — імперська та радянська російська політика — формувала соціальну структуру України та впливала на розвиток національної ідентичності. Аналізували модернізаційні процеси XX століття і становище України як внутрішньої колонії, зокрема виразний культурний розподіл праці, який заклав основу для національного самоствердження. Останню сесію про період після здобуття незалежності, провела Юлія Юрченко, фахівчиня з політекономії, вона викладає у Великій Британії. Юрченко аналізувала зі студентами соціальну стратифікацію, корупцію, "приватизацію" держави і піднесення олігархів. Мені також допомагав аспірант — він вів семінарські заняття.

— Як студенти відреагували на курс?

— Соціально-економічну історію в українських школах та університетах не викладають. Більшість студентів, які відвідували курс, народилися приблизно у 2000 році. Їхня спільна історична пам'ять відрізняється від пам'яті попередніх поколінь. Вони вивчали історію української політичної думки — обов'язковий курс із політології, — проте мали обмежене уявлення про основні аспекти економічних і соціальних структур. Студенти відгукувалися, що їм сподобався соціальний і економічний аспект курсу, адже він був для них новим.

Війна і той факт, що Путін заперечує історичну легітимність України, викликали гостре бажання зрозуміти відмінності між Україною і Росією. А тут соціально-економічна історія має принципове значення — як для цього завдання, так і для програми деколонізації. Хоча на початку ХХ століття Україна мала міцні інтелектуальні традиції в цих галузях, сучасна наука залишається недорозвиненою, незважаючи на бум досліджень з боку нових поколінь науковців. Встановлення основних рамок і наслідків російського та радянського колоніалізму — необхідна основа для просування програми деколонізації. Курс мав на меті сприяти цим зусиллям.

— Про які рамки та наслідки ви говорите?

— Основний елемент цих концепцій — розуміння сталого характеру російських соціальних і державних структур, а також рушійних сил її імперської політики. Ми розпочали курс з цього. Нині в українських студентів "алергія" на все російське, та насправді вони мають досить туманне уявлення про російську соціальну історію. Відповідно вони почали більше цікавитися темою, адже це дає змогу думати про війну в ширшому контексті боротьби за кращий цивілізаційний вибір.

Винятковість Росії, якою так пишаються росіяни, пов’язана з тим, що вони мають безперервну централізовану автократичну владну традицію, яка існує з кінця ХV століття, відколи Іван III організував Московію як патримоніальну державу. Це була система, в якій правителі мали необмежену особисту владу і ставилися до держави як до своєї власності, а межа між державними та приватними інтересами була розмитою. Контроль патримоніальної держави над російським суспільством запобігав появі конкурентних класів і уможливлював свавільні владні практики, які видобували з суспільства ресурси для утримання великого військового апарату. Натомість продуктивність сільського господарства від XV до XIX століття майже не прогресувала. Ця модель економічного управління, нездатна до інтенсивного розвитку, вимагала завоювання нових земель для великомасштабної імперської колонізації. 

Інші імперські держави експлуатували свої колонії переважно за допомогою економічних важелів, залишаючи культуру та соціальні структури практично незмінними, натомість російське імперське панування над колоніями завжди передбачало масштабну колонізацію, яка змінювала соціальну структуру титульних народів.

Інкорпорація України до складу Російської імперії у XVIII столітті призвела до встановлення патримоніального ладу, який зруйнував соціальну структуру, що склалася після революції 1648 року. Козацька революція закінчилася створенням Гетьманщини, для якої була характерною корпоративна соціальна система, схожа на ті, що існували в Європі XVII століття. Після революції було скасовано кріпосне право, а гетьмана обирала козацька рада, до складу якої входили старшини, які фактично утворили дворянство. Однак скасування Гетьманщини призвело до відриву України від європейських ринків, що своєю чергою спричинило занепад торгівлі і торгового стану. Скасування автономії міст і надмірне оподаткування підірвали міські класи і внутрішнє виробництво. 

Рівень урбанізації в середині ХVІІІ століття був вищим, ніж наприкінці ХІХ-го. У ХVІІІ столітті українці становили переважну більшість міського населення, а вже на початку ХХ століття частка українців у міському населенні зменшилася до третини від загальної кількості містян. Мало того, через утиски української мови, до яких вдалася імперська влада, рівень грамотності у XVIII столітті був вищим, ніж наприкінці XIX століття. Кількість росіян в Україні зросла з 40 000 в середині ХVІІІ століття до 2,7 мільйона наприкінці ХІХ століття. Все це, ясна річ, означало, що порівняно з іншими національними рухами у Східній Європі, у 1917 році український рух мав набагато менші можливості для реалізації своїх цілей.

— Припускаю, що ніхто не сумнівається в тому, що Україну за часів царату можна вважати колонією. Однак багатьом людям, напевно, непросто погодитися з тим, що колонією була Радянська Україна, особливо в післясталінський період, коли проходила активна модернізація і відбувався цілком жвавий економічний розвиток. Зрештою, тоді Україна була частиною Другого, а не Третього світу, і мала високі показники в галузі освіти, охорони здоров'я та в інших сферах.

— На відміну від морських імперій, територіально віддалених від своїх колоній, Росія поглинала сусідні землі та інтегрувала їх в єдину державу. Тому багатьом людям важко використовувати термін "колоніалізм". Той факт, що європейські завоювання Росії — Україна та країни Балтії — означали захоплення країн із вищим рівнем розвитку, ніж в імперського центру, теж становить незвичайний нюанс. Українські історики займалися аналізом різноманітних практик упослідження, однак рідко мислили історію України в колоніальних рамках. Проте останнім часом колоніальний і постколоніальний підходи набули великої популярності. У своєму дослідженні я оперував поняттям "внутрішній колоніалізм" як аналітичною моделлю і дуже рекомендую новаторське дослідження Майкла Гехтера "Внутрішній колоніалізм. Кельтська периферія у британському національному розвитку" (1975).

У внутрішньому колоніалізмі економіка периферії відіграє важливу роль, а розвиток обмежується секторами, що служать інтересам домінантної групи. Ця економічна політика спотворила економічну географію, обмеживши зростання регіонами, що обслуговували імперію. Міста в Росії виконували широкий спектр суспільних функцій, натомість в Україні міста функціонували переважно як пункти постачання сировини або експортні центри.

Внутрішній колоніалізм також спотворює соціальну структуру периферії. Люди, приналежні до ядра, займають вищі соціальні позиції, тоді як титульне населення розташовується нижче по ієрархії, що створює культурний розподіл праці. Коли цей розподіл базується на культурних відмінностях, групи, що знаходяться в нерівному становищі, зазвичай реагують на статус кво утвердженням своєї культурної ідентичності. Щоб запобігти заворушенням, імперське ядро часто придушує цю ідентичність, відводячи їй роль культурних і фольклорних практик. Утруднена соціальна мобільність зрештою підживлює соціальне та економічне невдоволення, що зазвичай обертається національними протестами. Серед ключових висновків, до яких приходять дослідники внутрішнього колоніалізму, —відсутність соціальної конвергенції і збереження культурного поділу праці унаслідок потрапляння периферії під владу центру. Багато десятиліть радянські науковці, перебуваючи під впливом структурного функціоналізму, вважали, що завдяки модернізації соціальний статус буде зароблятися, а не присвоюватися, а культурні чинники втратять значення. В Радянській Україні так не сталося. Зрештою, у периферії не було іншого способу змінити розподіл праці, ніж узяти контроль над своїм суспільством у власні руки.

У радянському суспільстві, де не існувало приватного сектора економіки, вища освіта була необхідною умовою для професійної та соціальної мобільності. Частка української молоді, яка мала необхідну підготовку для того, щоб здобути вищу освіту, була однією з найвищих у СРСР, більша була тільки в балтійських республіках. Однак відносне соціальне становище українців із повною вищою освітою різко погіршилося — вони опустилися на 14-те місце серед п'ятнадцяти національних республік; гірше становище мали лише таджики. Русифікація вищої освіти, яка ставила українську молодь у невигідне становище, негативно позначилася на їхніх амбіціях і була рушійною силою національного невдоволення. Вже у 1959 році кожен другий росіянин в Україні був службовцем, а культурний розподіл праці був міцно закріплений. Як зазначає Іван Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація", "національне питання знову перетворюється на соціальне. Мовний бар'єр поглиблює і загострює соціальні розбіжності".

— Розкажіть про своє перебування в Києві. Яка атмосфера на вулицях?

— Війна, ясна річ, обертається економічними і соціальними проблемами. До повномасштабного вторгнення в Києві проживало близько 3,9 мільйона людей, у перший рік війни майже половина населення виїхала з міста. У центрі міста, де я живу, багато зашторених вікон, в яких ніколи не вмикається світло — це справляє трохи моторошне враження. Населення в Києві поступово стало більше через притік переселенців з охоплених війною регіонів, особливо жінок і дітей. Все це мало великий вплив на економіку міста, особливо в галузі роздрібної торгівлі і послуг. Якісь магазини закрилися, інші борються за виживання через відсутність клієнтів. Проблему становить високе безробіття. Непросто з подорожами і логістикою. Ціни виросли. Водночас існує невелика страта людей, які, здається, розжилися на війні — найімовірніше, завдяки корупційним схемам; нувориші роз’їжджають на фантастично дорогих автомобілях по центрі міста, що багатьох дратує.

Серед перехожих на вулицях багато жінок. У Києві та в інших містах мене вразило, скільки молодих людей одягаються в готичному стилі — мабуть, це відображення нинішнього похмурого стану справ. Багато чоловіків служать у збройних силах, тому відчувається брак кваліфікованої робочої сили. Багато людей з ампутаціями — все це нагадує про ціну війни. Коли подорожуєш по різних регіонах, серце розривається від того, скільки синьо-жовтих прапорів майорить на цвинтарях у пам’ять про полеглих.

Загалом, майбутнє невизначене. На питання про життя люди зазвичай відповідають, що вірять у ЗСУ. Проте ніхто не сидить, склавши руки, в похмурих думках, що все пропало. Зрештою, не будеш же без кінця повторювати, що ситуація жахлива. Просто треба жити далі. Водночас немає сумнівів, що війна, яка триває вже четвертий рік, негативно позначається на психічному здоров’ї населення. Тривога, стрес і виснаження наздогнали багатьох людей, особливо в регіонах, які регулярно зазнають обстрілів і розташовуються ближче до лінії фронту — там економічний колапс призвів до високого рівня безробіття.

— Багато спостерігачів відзначають стійкість українців. Що це говорить про українське суспільство?

— Реакція українців на агресію Росії стала несподіванкою для всіх, не тільки для світу, а й для самих українців. Рівень самоорганізації, низової ініціативи, надзвичайні вчинки звичайних людей, сплеск гордості за українську ідентичність справляли враження. Війна засвідчила, що українське суспільство як соціальне утворення — соціальна структура, культура та норми, сформовані протягом багатьох років — дуже відрізняється від суспільства в Росії — дуже деградованого та інертного. Крім того, війна з Росією безповоротно поставила Україну на європейський шлях розвитку. Попри всі виклики, в кінці тунелю яскраве світло, і за нього варто боротися. У путінської Росії такого світла немає.