Богдан Горинь: «Батько нам завжди повторював: "Без держави українська нація загине"»

У вогонь підкидали... книжки

Рік 1944. До села Кнісело на Львівщині, яке донедавна було під окупацією Польщі, а потім німців, зайшли радянські війська. Гарнізон облаштувався у місцевій школі. На подвір’ї Миколи і Стефанії Горинів солдати розпалили вогнище, встановили величезний казан на тринозі й заходилися варити суп. У вогонь підкидали дрова і... книжки.

Микола Горинь був головою місцевого товариства "Просвіта" й активістом Організації Українських Націоналістів, мав удома хорошу українську бібліотеку. Прищеплював любов та повагу до книжок і своїм синам — на той час 14-річному Михайлові й 8-річному Богданові. Хлопці мали в кімнаті етажерку з власними книжками.

Минуло вже понад 80 років, а Богдан Горинь досі пам’ятає той день. Він здаля дивився, як невідомі чоловіки жбурляють у вогнище його улюблені книжки. "На уходах" Андрія Чайковського, "Історію України" за редакцією Івана Крип’якевича, стос дитячих журналів з оповіданнями й віршами українською. Хлопчик плакав.

— Батько добирав нам книжки, які викликали почуття патріотизму й національної гордости. Передусім це видання на історичні теми… Ці книжки були дуже дорогі мені, — згадує пан Богдан.

— Після жовтневого перевороту 1917 року російська держава перетворилася на потворне, злочинне утворення з назвою "Совєтська Росія". Вона одразу розпочала жахливі репресії на своїй території та поза її межами. Минуло понад 100 років, а Росія і далі залишається злочинним утворенням: спалює українські книжки й намагається позбавити нас державности, — додає він.

Українські патріоти з діда-прадіда

Богдан Горинь — середульший син у родині. Найстарший Михайло народився 1930-го, через шість років побачив світ Богдан, а у січні 1945-го — Микола. Усі троє ввійшли в історію як громадські та політичні діячі.

— Ми з братами не могли вирости інакшими, — розповідає дисидент. — Ми народилися в патріотичній, політично активній родині. Батько нам завжди повторював: "Єдине, що може врятувати українську націю, — це державність. Без неї ми загинемо, а тому маємо вибороти її".

Їхнього діда Михайла Гориня, який був головою сільської управи в Західно-Українській Народній Республіці, переслідували поляки. Двоюрідний дядько — Микола Лебідь — був одним із лідерів ОУН—УПА. А батька Миколу за Польщі тричі ув’язнювали за проукраїнські погляди та діяльність. За третім разом засудили до смертної кари. Від виконання вироку врятувала випадковість. 1 вересня 1939 року вибухнула війна, на тюрму впала бомба: вилетіли вікна і двері, пробило дах. Ув’язнені й охорона розбіглися.

Богдан Горинь згадує:

— Батько був сильно змучений, коли дістався до нашого села. Він нічого не говорив, просто підняв сорочку і повернувся спиною. Спина була чорна.

У Горинів на стіні висів Тризуб, мали вони й український прапор. Поляки ніколи не ходили до хат українців, щоб наводити там порядок. Натомість більшовики (у родині їх називали просто москалями) майже одразу прийшли до їхнього дому й вимагали зняти зі стіни Тризуба.

— Батько тоді крикнув: "Геть із мого дому!"

Через участь Миколи Гориня в українському підпіллі на початку грудня 1944 року енкаведисти заарештували членів родини й хотіли відправити на Сибір. Але сім’ї вдалося втекти дорогою на залізничну станцію. Спочатку Богдан непомітно зсунувся із воза й утік, потім — Михайло, а згодом і Стефанія, яка от-от мала народити третього сина.

— Коли я втік, подався до Івана Худяка, щоб перебути в нього. Він був дуже активний в українській громаді. І мав на три роки молодшу за мене донечку Оксану. Вона стала моєю дружиною, — згадує пан Богдан.

Він розповів ще одну історію: як до них додому прийшов Микола Лебідь із молодим хлопцем і попросив на декілька днів сховати свого співмандрівника, бо шукають німці. Коли на село була облава, Стефанія Горинь запропонувала парубку залізти в димар.

— Німці його не знайшли, а коли він виліз із печі, був весь чорний від сажі. І я, малий, дуже реготав. Той парубок – то був Богдан, брат Степана Бандери. Пробув із нами два тижні. Розповідав мені різні історії, хотілося його слухати і слухати.

До весни 1945-го сім’я Горинів жила в підпіллі. Згодом вони переїхали в місто Ходорів Львівської области. Богдан закінчив школу, потім університет і розпочав власну боротьбу за українську державність. Він добре пам’ятав, як радянські солдати спалили його книжки. Але тепер розумів, чому більшовики це роблять і в чому сила слова.

Щоденники пам’яті

У квартирі Богдана Гориня панує напівтемрява: важкі штори ховають від яскравого сонця бібліотеку й картини на стінах, які подарували митці-шістдесятники, друзі родини. На столі лежить товстенький двотомник пана Богдана — "Під ковпаком окупантів", що побачив світ 2024 року. Трохи далі — тритомник "Не тільки про себе" й ще кілька його книжок. У свої 89 років чоловік і далі невтомно працює. Хоче встигнути якнайбільше розповісти про часи, які передували Незалежності.

Іще студентом пан Богдан постановив записувати у блокноти цитати, рефлексії, враження про зустрічі з різними людьми. Зберігати листи, вирізки з періодики, світлини, магнітофонні та диктофонні записи.

— Перший запис я зробив 5 березня 1953 року. Нас тоді відпустили з уроків, я прибіг додому, а мама питає, чому я не в школі. Я кажу: "Сталін вмер". А вона: "Здох, та й здох, сідай за уроки". Я довго думав, що написати, але боявся, тому написав декілька рядків із вірша Миколи Некрасова. Так зашифрував своє ставлення до Сталіна і його смерти. Зрештою, всю мамину рідню було вислано до Казахстану та Сибіру, там померли мої дід і баба, — згадує дисидент. — А свідомо я почав вести щоденники вже на першому курсі університету. Часом мої блокноти "зникали", треба було бути обережним.

Навчання на філологічному факультеті Львівського університету, робота у Львівському обласному будинку народної творчости й у Львівському музеї українського мистецтва дали змогу Богданові Гориню зблизитися з київською та львівською творчою інтелігенцією. Це були Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Софія Караффа-Корбут, Галина Севрук, Алла Горська, Людмила Семикіна, Лесь Танюк, Ігор Калинець, Михайлина Коцюбинська та багато інших.

Богдан Горинь активно листувався з друзями і зберігав усю кореспонденцію. Деякі листи надходили поштою, як-от від Віри Вовк, які йшли на Львівщину з Ріо-де-Жанейро. А деякі листи друзі ховали в непомітну щілину у вхідних дверях до орендованого помешкання, в якому у Львові мешкав Горинь. Це була ненадійна поштова скринька, але надійніша за офіційну.

Лист від Ігоря Калинця, схований у дверній щілині, без дати: "Богдане! В понеділок вечір Антонича. Роби, що можеш, і давай знати людям. Нема куди відкладати — рискуємо. Чи маєш зв’язок з Будинком архітектора, щоб домовитися про зал? Ігор".

Богдан Горинь поєднував публічну творчу працю — написання статей, книжок, виступи на конференціях, роботу в культурних інституціях — із працею законспірованою, покликаною відродити українське.

У спогадах він написав: «Останні місяці 1964-го були для мене гарячим часом. До пізньої ночі я передруковував на машинці самвидавні матеріали. Треба було і в музеї щось робити, бодай для того, щоб не привертати до себе додаткової уваги. Після праці я продовжував заходити на пошту за листами "до запитання". Не було такого дня, щоб хтось не написав: Геннадій Петров, Іван Світличний, Надійка Світлична, Світлана Йовенко, Омелян Мазурик з Варшави, Орест Зілинський з Праги...».

— На повну силу самвидав започаткував Іван Світличний, який був для мене найближчою людиною у Києві, допомагав мені, розширював моє коло знайомств. У спогадах називаю його "двигуном руху шістдесятників". Самвидав захопив і мене: я передруковував анонімні публіцистичні й політичні статті, допомагав поширювати самвидав не лише в Києві та Львові, а й в інших містах, коли їздив у відрядження, — розповідає пан Богдан. — Загалом шістдесятництво — це не тільки літературний процес. Це національний рух, який охопив різні галузі життя: і театр, і кінематограф, і науку. Він сколихнув Україну й викликав велике занепокоєння у радянської влади. Москва дала вказівку його знищити. У 1965 році почалися масові арешти людей, які поширювали самвидав. Серед них опинилися і ми з братом Михайлом.