Блаженніший Святослав: "Київське християнство — від конфесійного взаємопоборювання до першости в любові"

"Один Божий народ у краї на Київських горах"

— Ваше Блаженство, Ви є патроном програми "Київське християнство", що діє в УКУ. Із чого для Вас зродилась потреба зосередитись на цьому концепті, наголосити на його особливостях? Розумію, що все почалося з розмислів Блаженнішого Любомира Гузара довкола ідеї Церков Володимирового хрещення.

— Коли говоримо про Київське християнство, передовсім не йдеться про теоретичний конструкт, ідеологему чи, можливо, наукову дискусію. Контекстом, який зродив це поняття, було слово Блаженнішого Любомира Гузара про київське християнство, Київську Церкву. Це була жвава дискусія всередині нашої Церкви між богословами, священнослужителями й інтелектуалами на початку 2000-х років, у період приготування до приїзду папи Івана Павла ІІ до України та після цієї знаменної події. Це була дискусія про назву нашої Церкви. У 1990-х багато хто хотів обмежити права Глави нашої Церкви, звузивши присутність УГКЦ суто до Галичини.

На початку 2000-х наша Церква вибухнула своїми структурами в усіх частинах України. Деякі українці потребували переосмислення і пояснення дещо призабутих, не без впливу російських наративів, церковного коріння і спадку УГКЦ. Тому ми були змушені пояснювати нашу українську церковну ідентичність, збережену в київському християнстві й давній Київській Церкві. Це змусило нас вивчати нашу минувшину, бо саме у Володимировому хрещенні ми все це отримали. Цей пошук був зартикульований із нагоди ще однієї події. Після Помаранчевої Революції Глава нашої Церкви повернувся до Києва, і УГКЦ активно відновлювала тут свої структури тисячорічної давнини.

Цього року ми святкуємо 30-ліття від початку відновлення Київської митрополії. Також будемо згадувати 20-річчя повернення Отця і Глави нашої Церкви до свого осідку в Києві. Тут уже йдеться не про відновлення присутности нашої Церкви поза межами Галичини, а про повернення додому. Тоді Блаженніший Любомир Гузар цілком природно і спонтанно пригадав нам усім про надзвичайно цікавий історичний феномен київського християнства. Повертаючись до Києва, він виголосив славну промову. Дехто каже, що це проповідь, а я кажу, що це пророцтво.

Це слово має глибоку назву "Один Божий народ у краї на Київських горах". Ми вперше в контексті Києва, де сьогодні є різні конфесії колись єдиного, а нині поділеного київського християнства, взаємно почали запитувати одні одних, як нам співіснувати. У відповідь Блаженніший Любомир запропонував цілком реальний програмний проєкт відновлення цілісности колись єдиної, а нині поділеної Київської Церкви. Тож це слово було вимогою часу.

Очевидно, що тоді поняття київського християнства й Київської Церкви стало певним викликом чи радше запрошенням для інших Церков Володимирового хрещення. Блаженніший Любомир, описуючи стан сучасного київського християнства, говорив про гілки, які беруть початок з одного дерева, і робив це з усвідомленням, що УГКЦ — пряма спадкоємиця традиції рукоположень київських митрополитів. За часів Блаженнішого Любомира існувала окрема спільнота українського православ’я, яке тоді не мало сопричастя із вселенським православним світом і шукало визнання. Існував Київський патріархат, існувала Українська автокефальна православна церква. Важливо було зрозуміти, на якій основі будувати наші відносини з іншими Цервами Володимирового хрещення. Також не слід забувати про Українську православну церкву в сопричасті з Московським патріархатом. Зважаючи на ці реалії, Блаженніший Любомир запропонував певний шлях "від — до". Наприклад, від конфесійного взаємопоборювання до першости в любові, першости у служінні. Це був один зі способів запросити ці Церкви до діалогу, до співпраці.

— Розумію, що таке запрошення для багатьох стало викликом. Зокрема частина православних дуже жорстко критикує концепцію київського християнства.

— У Києві Блаженніший Любомир зіткнувся зі своєрідним церковним ексклюзивізмом. Ідея такого мислення в тому, що існує якась одна правильна Церква, а усі інші — це "неправильні" Церкви. Тому припустити, що існують різні гілки колись єдиної Київської Церкви, для багатьох і досі є викликом. Ба більше, концепцію екуменізму в Україні взагалі сприймають не надто позитивно.

Багато хто заперечує будь-який історичний факт належности УГКЦ до хрещення Руси, яке здійснив князь Володимир, стверджуючи, що її нібито було створено під час підписання Берестейської унії. Ми досі змушені пояснювати, звідки походимо. Водночас ми зіткнулися з проблемою, що Церкви, які сьогодні беруть початок від Володимирового хрещення, перебувають між собою в потужному антагонізмі. Кожна з них мала чи має амбіцію бути ексклюзивною спадкоємицею. Тому усвідомлення, що ми єдині й маємо спільне коріння, що той єдиний Божий люд у краї на Київських горах реально існує, ще потребує часу. На жаль, еклезіологія ексклюзивізму, яка не визнає існування правдивого християнського життя поза "моєю" конфесією, сьогодні є панівною.

— Знаємо класичну цитату апостола Павла з листа до галатів: "Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися! Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного <...> бо всі ви одно у Христі Ісусі". Якщо ми одні у Христі, то чи потрібні локальні означники для християнства в кожній окремій культурі? Християнство київське, грецьке, римське тощо. Зрозуміло, що кожна національна Церква досліджує свою історію. Але чи не є таке називання своєрідним спільнотним ексклюзивізмом? Навіщо наголошувати, що наше християнство саме київське? 

— Я цілковито не погодився би з таким твердженням. Це одне з питань, про яке ми дискутували на синодах єпископів УГКЦ. Окрім того, науковці стверджують: Церквою називається спільнота людей, яка живе в конкретному місті. Тому в апостольських посланнях є листи до християн, які є Церквою у Коринті, Римі, Тессалоніках, Атенах. Очевидно, що коли українці хочуть окреслити себе як Церкву, яка має тисячолітню традицію, ми дивимося на Київ. І бачимо, що Церква в Києві є матір’ю для низки сучасних християнських Церков. Тож з історичної перспективи дуже важливо говорити про колиску нашої ідентичности, звідки ми походимо. Тому слова "Київ", "Київська Церква" є такі важливі.

Усі розуміють, що Київ був могутнім центром християнства, яке наші вороги намагалися знищити. І сьогодні, в умовах незалежної України, ми повинні говорити про його відродження. До речі, у своєму посланні Блаженніший Любомир наголошував, що і Москва, і Рим, і Константинополь мають усвідомити й підтримати відродження цього давнього центру християнства.

Скажімо, Православна Церква у Сирії донині зветься Антіохійською Церквою. Хоч давно ніхто не знає, де є та Антіохія. Історично кажучи, місто Антіохія сьогодні розташоване поза межами Сирії. Але поняття Антіохійської Церкви для церковних дискусій, рухів, баталій, перших століть християнства — це щось, від чого ніхто не відмовився. І та давня Антіохійська Церква породила інші Церкви інших сучасних конфесій. Щось подібне можемо спостерігати в історії київського християнства.

"Нам немає чого ділити з православними братами"

— Ви згадали про Москву, яка теж є спадкоємицею Київської Церкви і Володимирового хрещення. Російська Церква зокрема й російська ідеологія загалом активно звертаються до Києва як своєї колиски. Але вони послідовно фальсифікують історію, і наші київські святині в їхній інтерпретації стають підвалинами "русского міра". Українські православні, які критикують нашу концепцію київського християнства, коментують, що завдяки їй Російська православна церква може почуватися в Україні повноправною на рівні з українськими Церквами. Як Ви до цього ставитесь? Як реагувати на те, що росіяни називають себе прямими нащадками київського християнства і тим самим претендують на наші терени?

— Нашою реакцією на різні пізніші ментальні ідеологеми, створені, щоб обслуговувати певні інтереси тих чи тих державних утворень, була серія наукових студій. Пригадую дискусію з одним церковним ієрархом, який гостро виступив проти Блаженнішого Любомира Гузара і стверджував: "Доки не буде декілька десятків потужних наукових студій про християнство в Києві, доти цей термін не буде введено в науковий обіг і до того часу не можна говорити про Київську Церкву". Така постава мене вразила. У відповідь на цей закид ми розпочали потужне наукове дослідження феномену київського християнства в різних його виявах і вимірах.

Цю ідею активно підхопив, почав досліджувати й артикулювати в науковому світі блаженної пам’яті професор Ігор Скочиляс. Це була унікальна особистість. Щоб говорити про певні історичні події і фахово інтерпретувати історичні джерела, нам потрібні історики. Щоб фахово інтерпретувати богословські ідеї, потребуємо богословів. Щоб говорити про правонаступність, відродження, створення нових структур як плід нового життя, нам потрібні дослідники церковного права. Щоб говорити про нашу ідентичність, потребуємо філологів, які досліджуватимуть твори, що писалися. Нам потрібен доступ до джерел, а їх є так багато ще не вивчених. Свого часу з професором Скочилясом ми відвідали державний архів у Житомирі. Побачили безліч документів з "унійного" періоду нашої Церкви тут, на Лівобережжі, зокрема з XVII століття, які чудом збереглися. Їх потрібно вивчати.

Ми почали шукати джерела, щоб дізнатися, як жила УГКЦ на цих землях до ліквідації у Російській імперії 1839 року, коли архів київського митрополита було вивезено до Санкт-Петербурга. І зрозуміли, що нам потрібно створити наукову серію видань, а для цього організувати групу науковців. Вони мають піти в архіви, вивчити їх і опублікувати бодай джерела, зробити їх загальнодоступними.

Наведу тільки один приклад. Відроджуючи Київську архієпархію, нам потрібно було багато чого створювати, зокрема й семінарію. Пан Ігор говорив мені: "Нічого заново не створюйте. Бо все, що вам треба, уже колись тут було. Вам потрібно усе відновлювати". Тож ми почали шукати відомості про існування семінарії київського митрополита перед її ліквідацією. І віднайшли будинок цієї семінарії, який донині існує в місті Радомишлі під Житомиром. Уявіть, якою була наша радість, коли ми знайшли фундаційну грамоту Київської семінарії в архівах наших митрополитів у Санкт-Петербурзі! Коли я видавав декрет про створення київської семінарії, це насправді було її відновлення, відродження інституції, діяльність якої тимчасово була призупинена.

Ігор Скочиляс був одним із моїх найближчих помічників, коли йшлося не тільки про правильне артикулювання нашого церковного будівництва, а й про наукову роботу з дослідження київського християнства. До речі, коли ми опублікували перші 20 томів студій "Київського християнства", Москва дуже гостро відреагувала. Нас звинуватили в тому, що "уніати хочуть переписати історію". А йшлося лише про дослідження замовчуваних чи навмисно приховуваних історичних фактів.

У серії "Київське християнство" є чимало публікацій історичних джерел і їх дослідження, що стосуються православної частини Київської митрополії. Дуже цікаво, як співіснували ті дві юрисдикції після підписання Берестейської унії, як вони між собою спілкувалися. Скажімо, між Києвом і Почаєвом існувала неписана угода про недублювання друкованих церковних книг. Київська лавра була православним видавництвом. Почаївська лавра — видавництвом монастиря отців Василіан, одним із найпотужніших у Європі. Але якщо якісь літургійні книги друкували в Києві, їх уже не потрібно було друкувати в Почаєві, і навпаки. Це означає, що тоді ще не було конфесіалізації київського християнства. Конфесійність і еклезіологія ексклюзивізму, про яку ми згадували, — це плід конфесіалізації Європи пізніших століть.

Що більше наша наукова видавнича серія розвивається, то більше є досліджень, які свідчать, що нам немає чого ділити з православними братами. Ідеї Київської Церкви бояться ті, хто заперечує або не хоче допустити відродження Києва як потужного центру сучасного християнства. Тому нашою відповіддю на страхи, упередження, несприйняття самої ідеї київського християнства є наукова праця з джерелами.

— Ким є автори студій? Це радше міжконфесійна співпраця чи дослідники переважно належать до УГКЦ?

— Це дуже різні науковці: українці з різних Церков, литовці, поляки та дослідники з інших країн, які вивчають публікації литовською, італійською, іспанською мовами, джерела, написані грекою, латиною і старослов’янською. Тому цей науковий проєкт об’єднавчий та інклюзивний. Він дає можливість багатьом себе проявити.

Ця серія цікава особливо для литовських дослідників. Коли ми відзначали 400-річчя реформи київського монашества, яку здійснив наш митрополит Йосиф Велямин Рутський, то організували багато цікавих наукових конференцій, зокрема й у Вільнюсі. Бо, як відомо з історії, велика частина Вільнюса була власністю київських митрополитів, а литовська наукова еліта вбачає історію київської Церкви як частину їхньої національної історії.

Пригадую унікальний момент дослідження Замойського синоду, який у нашій Церкві був дещо ідеологізований. Із цих досліджень вийшов окремий том про Замойський синод, і він просто революційний. Уперше маємо надрукований щоденник папського нунція, який день за днем записував усі події синоду.

Маємо ще дуже багато роботи. Зазвичай, коли починаємо вивчати джерела, виявляється, що багато інформації ще не досліджено. Тож припускаю, що цей проєкт існуватиме багато років. Він уже має пошану серед науковців зокрема і ним дуже зацікавились українці загалом. Усі найкращі університети Європи сьогодні прагнуть придбати цю видавничу серію "Київське християнство". До неї престижно долучатися і бути надрукованим у ній. А термін "київське християнство" вже повноправно й міцно ввійшов у науковий обіг і пережив свою рецепцію.

— Ваше Блаженство, чи римо-католики і протестанти мають своє місце в парадигмі київського християнства?

— Очевидно, що мають. Бо неможливо усвідомити цей соціум, зокрема в історичних рамках Речі Посполитої після Тридентійського собору, без того, щоб не розуміти, як інші християнські Церкви, конфесії чи вірування впливали на релігійний ландшафт сучасної України. Існує багато цікавих досліджень протестантських Церков, їхнього книгодрукування, богословських ідей та реакції на них з боку тоді ще не поділеної Київської митрополії. Тому це унікальна площина для того, щоб дати можливість промовити кожному чи про кожного дізнатися.

Частина історії, яка належить уже до литовсько-руської держави, а потім до Речі Посполитої, свідчить, яким цікавим було це суспільство. Це цілком інший тип християнства, ніж той, який знаємо в контексті Московії.

Справжня Церква має оновлюватися

— Ми багато говоримо про минуле, про те, що нам ще потрібно буде дослідити. Але все-таки цей концепт і про майбутнє, правда? Чого ми чекаємо від Київської Церкви?

— Двадцять років тому Блаженніший Любомир Гузар накреслив стратегію, і я вважаю себе її спадкоємцем. На основі цієї стратегічної візії наша УГКЦ опрацювала "Екуменічну концепцію", яку ми кожні п’ять років переглядаємо. Маємо певний стратегічний план міжконфесійного спілкування, маємо план руху вперед. Він передбачає особливу увагу до розвитку відносин з усіма Церквами київського християнства. Тому ця ідея, цей концепт — не тільки про минуле. Бо це не тільки проєкт, а й реальне життя. Ми живемо сьогодні і плануємо жити далі, розвиватися.

Думаю, багато питань, які постають нині, уже колись виникали. Важливо вчитися на мудрості наших великих попередників. Пригадую, як відбувся об’єднавчий собор нашого українського православ’я, після якого було надано Томос про автокефалію і утворилася Православна церква України. З нашого боку я мав честь проголосити тут, у Києві, бажання рухатися вперед і засвідчити нашу простягнуту руку. Тоді я пригадав добрий спадок, який маємо від київських митрополитів Петра Могили та Йосифа Велямина Рутського. Вони не були прихильниками поглиблення поділів, але думали про те, як поєднати "Русь із Руссю". Мали певне бачення єдности. І очевидно, що до їхніх планів зовсім не входила Московія. Бо вона на той час уже мала свою окрему історію і свій релігійний центр. Подібно і ми думаємо про київське християнство сьогодні й завтра тут, у Києві, на наших рідних українських землях.

Маємо ще багато чого зробити. Відчуваємо, на жаль, що серед наших православних братів не завжди є розуміння того, що означає належати до спільного київського християнства. Часом є страх усвідомити спільне коріння, визнати, що якась інша Церква має з нами спільне походження. Але думаю, що страхи й упередження можна легко усунути, коли й далі спілкуватимемося і вивчатимемо нашу історію. Ми маємо про що сьогодні поговорити. Щоразу глибшим є усвідомлення, зокрема між християнами України, що ключ до перемоги — у єднанні. Воно сьогодні як ніколи чітке. До цього єднання запрошено всіх українців, хто вважатиме Київську Церкву за матірну. Особливо це запрошення звернене до християн, які ще залишаються в орбіті Москви, запрошення переосмислити власну ідентичність. Бо частина їхньої свідомости — це розуміння, що оскільки київські митрополити переїхали до Москви, то сьогодні київське християнство за матірну Церкву має Москву. Але це пізніша, суто неоімперська, російська ідеологема. Треба мати відвагу її переосмислити.

— Ваше Блаженство, в Україні часто запитують про об’єднання Церков. Є православні, які активно наполягають на необхідності приєднати УГКЦ до Православної церкви України. Але чи насправді воно можливе?

— Хочу зробити розрізнення між поняттями "об’єднання" і "єднання". Коли ми чуємо про об’єднання, в наших умах є "приєднання" когось до когось, злиття. Тут передусім ідеться про деякі інституції. Але Церква — це не тільки інституції. Церква — це Тіло Христове, яке їх народжує. Мірою зростання Церкви як спільноти інституції реформуються, змінюються, набувають нового характеру.

Справжня Христова Церква завжди повинна оновлюватись. Тому навіть у пропозиції Блаженнішого Любомира Гузара не йшлося про створення однієї надконфесії чи мегаструктури, яка всіх поглинула би. Такої моделі ніхто не потребував. Найбільшою ознакою єдности між християнами є спільна Євхаристія, можливість разом служити Літургію, а не спільна структура. Є питання, як нам цього досягнути. Сопричастя Церков — це мета, до якої хочемо йти. Але як? Тому сьогодні не йдеться про адміністративне злиття чи підпорядкування когось комусь. Бо це скеровує нас на хибний шлях, абсолютно шкідливий. Він зупинить будь-які шляхи шукання єдности.

Думаю, нині ми йдемо шляхом єднання. Наприклад, через спільний науковий пошук, розкриття спільного коріння, його оживлення. Із боку Православної церкви України ми отримали запит щодо спільного перекладу літургійних книг на українську мову. Це щось, що ми можемо зробити. Також ішлося про реформу календаря — думаю, це була епохальна подія. Ми здійснили її не разом, але синхронно. Бо відчували одні одних і розуміли, що поодинці цього не можемо зробити.

Ми сьогодні єднаємось, коли йдеться про національні інтереси й добро українського народу. Одним голосом говоримо від імені нашого народу до світової спільноти. Разом із нашими хлопцями і дівчатами ми є на фронті, разом служимо. Велика частина запрошення "від — до", що його проголосив Блаженніший Любомир, сьогодні стає дієвим. Думаю, що Господь Бог покаже нам іще багато таких просторів єднання.