“Арабський світ вперше в історії дав ляпаса Росії”, – посол України в Лівані Ігор Осташ

У Лівані 90% інформації про Україну – позитивна

Ліван для арабського світу є островом свободи слова. Тривалий час багато арабських країн публікували тут свої опозиційні газети. Ліванське суспільство досі залишається таким унікальним демократичним і міжконфесійним, в якому можна почути різні думки. І мені, як послу України, важливо, щоб ця свобода слова експортувалася з Лівану на решту арабських країн. На першу пресконференцію, яку я зібрав щодо війни в Україні, прийшло близько сорока ЗМІ з усього арабського світу. Крім ліванських телеканалів були також з Арабських еміратів, Саудівської Аравії, Катару, Ємену. Це стало чудовою нагодою поширити повідомлення про війну на весь регіон.

В інформаційному просторі Лівану є різні думки. Тому не можу сказати, що існує виключно підтримка України. Ні, ситуація досить складна – активні також багато проросійських і просирійських політиків. Але загалом, якщо говорити про незаангажованих людей і ЗМІ, то відчуваємо тут величезну підтримку і солідарність з Україною.

З перших днів ми розуміли, що надзвичайно важливо, щоб в Лівані звучав голос з українських міст. Тож допомогли відправити близько п’ятнадцяти груп журналістів з арабських країн до України.

Десь 90% інформації про Україну в Лівані – позитивна. Решта 10% телеканалів перебувають у проросійському руслі й намагаються транслювати російські наративи. Але загальноліванські канали, які мають найбільші аудиторії, такі як MTV чи LBCI, подають правдиву інформацію. Сам часто буваю в їхніх ефірах.

Якщо в Україну поїдуть сирійські найманці, то вже не повернуться

Але арабський світ – це різні країни, з різними ЗМІ. Наприклад, Сирію. Ця країна тут – десь як Росія. Їхні державні телеканали подають інформацію у російському стилі, зараз там дуже багато Путіна. У Сирії намагаються набирати найманців на війну. В основному це алавіти, які вірні Башару Асаду. “Ріа новості”, Russia Today чи Sputnik намагаються переконати, що є багато сирійців, які хочуть воювати за Росію. Але я впевнений, що значна частина тих, хто зараз нібито готовий їхати в Україну, думає лише про те, як швидше дістатися до європейського кордону. Зрозуміло, з якою метою. Багато з них сприймають це, як шанс втекти в ЄС.

Ми у цьому напрямку працюємо з багатьма дипломатами у Сирії. Формулюємо чіткий меседж – Росія слабне з кожним днем. Це означає, що найближчим часом вам треба буде думати про власну безпеку. Тому не посилайте людей в Україну. Тим більше, що звідти, найімовірніше, вони вже не повернуться. Адже безшабашний сирійський стиль війни – це сісти на джип з кулеметом і проїхатися, постріляти. В Україні, думаю, по київських лісах так не вийде, вони одразу перетворяться на м'ясо.

Водночас є сирійська опозиція. Вона також різна, але їх усіх зараз об’єднує те, що вони підтримують Україну. У багатьох сирійських містах зустрічаються українські прапори. У місті Ель-Баб, що на північному сході від Алеппо, бачив на камені напис “Слава Україні”. 

Є також чимало фейків. Ось одного ранку прокидаюся і читаю новину, що Сирія і Ліван готують надсилати бійців на підтримку Росії. А потім розумію, що хтось обмовився – замість Лівії сказав Ліван. Тож прошу всіх журналістів бути пильними і коректними, бо таке збурює ліванське суспільство. А особливо ліванців в Україні, які до такого дуже чутливі, адже підтримують Україну.

Політичний ляпас арабів Росії

Оксана Забужко на днях опублікувала у своєму фейсбуку повідомлення від лікаря, що працював у Сирії. Він пише про росіян: “...вони бомбили насамперед лікарні, дитсадки, всю необхідну для виживання інфраструктуру, щоб викликати гуманітарну кризу... Єдиним способом уберегти в сирійському місті санітарний пункт від нальоту російської авіації було приховати, що це санітарний пункт. Натомість подавати його координати спостерігачам ООН було просто самогубством, бо тоді його позначали на мапах як медичний заклад (з погляду права недоторканий), і він негайно ставав об’єктом атаки. Цей альтернативний спосіб ведення війни російські сили розробили й застосовували досі в “менш важливих” місцях, як Чечня, Грузія чи Сирія, а тепер просто ткнули нас в нього носом…”.

Ліванці і сирійці дуже добре розуміють події в Україні. Бо стали жертвами подібної війни у себе. У Сирії багато паралелей з російсько-українською війною: знищена інфраструктура, розбомблені школи і дитячі садочки. Зараз Маріуполь – це українське Алеппо. Так само постійно тривали війни у Лівані. Центр ліванської столиці був практично знищений. Усі мости, дороги – все було розбомблено. Коли ліванці дивляться на війну в Україні, то в них виникає дежавю. Через це вони, зрештою, і підтримали нас.

У перші дні війни ми намагалися переконати офіційний Ліван у потребі виступити із заявою про засудження дій Росії. До того ліванці практично ніколи не йшли супроти Російської Федерації. При голосуваннях незручних для Росії питань у рамках Об’єднаних націй ліванці завжди утримувалися. 

А тут сталося несподіване – наші дипломатичні зусилля дали позитивний результат. Ліван вперше засудив військову агресію Росії. Це стало колосальною несподіванкою для країни-агресора. Я бачив постійні російські візити до кабміну, до президента, до міністерства закордонних справ Лівану. Транспорт російського посольства був весь час в русі. Але даремно. Після того, як заяву із засудженням озвучив ліванський міністр закордонних справ, її повторив і президент на зустрічі з європейськими послами. А далі – ще й прем’єр міністр.

Спершу Ліван планував узгодити свою позицію з Лігою арабських держав. Мовляв, щоб виступити консолідовано. Через те наші перемовини були тривожними, ми знали, що у решті арабських держав ситуація з тим голосуванням ще складніша. І яка була наша радість, коли в прямому ефірі побачили голосування Лівану, а з ним і всіх арабських країн – за Україну! У мене були сльози на очах. Бо це вперше в історії і ООН, і цих держав вони дали такого потужного політичного ляпаса Росії. Тому я пишаюся тим, що маю честь працювати в цій маленькій, але гордій і вільній країні. І пишаюся також, що представляю у Лівані Україну.

Імідж “країни героїв”

У перші дні вторгнення я написав статтю “Чому почалася російська агресія в Україні”. І перше речення у ній звучить так: “Більшість моїх ліванських друзів, експертів і журналістів вважають, що це війна не українська, а Росії проти США і НАТО”. Я намагався у цій статті, як і всюди, де можу, розбити цей міф. Пояснюю, що війна України і Росії триває ще з XVII століття. 

Розказую ліванцям, що війна Путіна проти України почалася у 2004 році, з Помаранчевої революції, коли той тричі вітав Януковича з обранням. Що це була перша битва, яку виграли українці проти Путіна. Розказую і про другий бій – Майдан 2014 року. Коли Путін все робив для того, щоб Янукович не підписав угоду про асоціацію з Європейським Союзом. І знову програв українцям. Розповідаю про студентів. Важливо пояснювати, що основною рушійною силою на початку Революції Гідності, як і Революції на граніті, були саме студенти. Переходжу до анексії Криму та початку російсько-українська війни, яка триває вже вісім років. Пояснюю, що зараз – це гаряча фаза.

У цій битві ми вже зробили дуже багато – розвіяли міф про непереможність “другої найбільшої армії в світі”. На днях із задоволенням прочитав один жарт про те, що перша найбільша армія світу, американська, з тривогою спостерігає за тим, як друга найбільша армія світу, російська, просить третю найбільшу армію світу, китайську, допомогти з харчами і озброєнням. І все це для того, щоб перемогти тракторну бригаду у Сумській області.

А одну зі своїх пресконференцій я закінчив анекдотом, що за кілька років НАТО може захотіти вступити у ЗСУ. Такі жарти також допомагають тут у комунікації з журналістами.

Українці у Лівані гордяться українською армією. Один із журналістів, який брав у мене інтерв’ю, назвав ту розмову “Країна героїв”. Такий вже наш новий імідж, який ми здобули у цій героїчній війні проти старого ідіота і шизофреніка.