Анджей Шептицький: "Митрополит Андрей нашу родину завжди пов’язував з Україною"

— Пане професоре, коли ви вперше дізналися про постать митрополита Андрея Шептицького і що це для вас означало?

— Митрополит Шептицький — одна з тих постатей, які майже завжди жили в родинних спогадах. Він — найвідоміша особа нашої родини. Принаймні для людей, які мають це прізвище. Я це пам’ятаю з дитинства.

За комуністичних часів у Польщі, як і в Радянському Союзі, митрополит Андрей мав дуже погану репутацію, тобто його навмисно і свідомо подавали в негативному, неправдивому світлі. Були автори, які на замовлення польської влади писали  пасквілі на нього. Прізвище часто асоціювалося з чимось негативним. Особливо старші представники родини відчували це. Потім ситуація поступово змінилася. 

Хоча був ще один відомий Шептицький, а саме брат митрополита, генерал Станіслав Шептицький, який відчував себе поляком і після закінчення Першої світової війни мав великі заслуги у формуванні кордонів Польщі. Пізніше, у 1920-х роках, він був міністром у правих урядах, тому асоціації з цим прізвищем не були однозначно негативними.

Більшість родичів була римо-католиками, і до сьогодні серед нашої родини є римо-католики. Але зв’язки з Греко-католицькою церквою як певною спадщиною митрополита Андрея та блаженного отця Климентія були доволі постійними для частини родини, принаймні протягом останніх 80 років.

За радянських часів деякі представники нашої родини їздили до Львова: дехто у службових справах, дехто для того, щоби гідно поховати наших близьких, які там залишилися. Тому Львів був чимось і трохи близьким, і трохи далеким, навіть трохи мітичним. Ми завжди знали, що з цим містом пов’язана частина родини, а особливо митрополит Андрей. 

Він, як і отець Климентій, пов’язував нас з Україною. Завжди — і в часи, коли це було немодно, і в часи, коли це було модно. Нині у Польщі це знову стає трохи немодним для частини політичної еліти. 

У Польщі є так зване кресове середовище, тобто поляки, які колись жили на території сучасної України, Білорусі, Литви, та їхні нащадки. Більшість із них, особливо кресові активісти, досить скептично ставляться до України. Це пов’язано, зокрема, з Волинською трагедією, але також із таким відчуттям, що от "ми там жили, а нас вигнали, в нас щось відібрали".

Водночас ми як родина не були українцями. Переважна більшість Шептицьких — поляки, вони відчувають себе поляками. Хоча контакти з Україною були тісними, тривалими.

— Яким був контакт із Греко-католицькою церквою за часів комунізму? Це була участь в літургіях чи інша діяльність на підтримку Церкви у ПНР? 

— Якщо говорити про п’ятьох братів Шептицьких, то кілька їхніх доньок, а також один із синів, обрали духовне покликання у Римо-католицькій церкві. Контакти з духовенством, з цими монахинями, були частиною життя родини за часів комунізму. 

Також певним елементом цього життя для деяких членів нашої родини були контакти з Греко-католицькою церквою, яка у Польщі існувала легально, але без своїх структур. Тобто були парафії, але не було цієї єпархіальної структури. Вона була створена лише після падіння комунізму. Ці контакти з Греко-католицькою церквою були, можливо, не так в суто релігійному вимірі, як у вимірі культивування традицій, піклування про спадщину. Досить важливу роль у цьому відігравав син АлександраОдин із братів Шептицьких — Ян Казимир Шептицький, який був таким собі патріархом роду, дбав про архіви й контакти. 

У випадку моєї мамиМарія Шептицька, 1936–2022, професорка фізики, майже 60 років працювала в Національному інституту ядерних досліджень все було трохи інакше. Вона зберегла родинне дівоче прізвище й уже зрілою людиною свідомо та добровільно вирішила повернутися до українського коріння і 1997-го офіційно повернулася до греко-католицької традиції. Протягом 25 років вона була досить активною парафіянкою при варшавській парафії на вулиці Медовій Церква Успіння Пресвятої Богородиці, найдавніша, з 1721 року, греко-католицька парафія у Варшаві.

— А що для вас означав цей перехід?

— На мій погляд, з точки зору сім’ї, набагато простіше належати до однієї конфесії, навіть якщо іноді людина ходить до римо-католицької церкви. З іншого боку, для мене якщо і є якась парафія, з якою я був і є пов’язаний у Варшаві, то це парафія на вулиці Медовій. Найчастіше я ходжу туди, знаю священників, там ми брали шлюб з дружиною, охрещували наших дітей. З певного моменту я почав ходити туди щонеділі, там приймав усі таїнства, після нашого весілля я також став греко-католиком.

— Розкажіть про діяльність Фонду родини Шептицьких у Польщі.

— Майже 20 років тому його заснував онук згаданого Яна Казимира Мачей Шептицький та його дружина Катажина, і відтоді Мачей є його головою. Я був віцеголовою Фонду протягом кількох років. Фонд проводить різні заходи і українські, і позаукраїнські.

Що стосується українських заходів, то ми свого часу організували дві конференції: 2009-го про митрополита Андрея, а 2014 року про отця Климентія. За результатами за допомогою вроцлавської Колегії Східної Європи видали матеріали, особливо про отця Климентія. Це була перша публікація на польському видавничому ринку, присвячена цій постаті.

А після 2022 року Фонд також досить активно долучився до допомоги Україні. Важливу роль відігравав наш кузен Ян Шептицький, який переїхав до Львова, повернувшись до української ідентичності. Тож він був контактною особою на місці ще з кількома іншими друзями-активістами, а також організовував перевезення матеріалів, автомобілів, кілька карет швидкої допомоги тощо.

— А коли ви почали їздити до України?

— Вперше я поїхав до Львова 30 років тому. Звичайно, метою поїздки було паломництво до рідних місць, як це раніше робили інші родичі. У Львові — це Собор святого Юра. Далі — Прилбичі, тобто місце, де народився митрополит Андрей. Дев’ятники — місце, де спочатку господарював отець Климентій, а потім мій дід. Усі ці місця, хоч там насправді не було чогось надзвичайного, дуже важливі для мене.

Ми їздили до Львова не тільки для того, щоби відвідувати кладовища. Насамперед ми мали там друзів. Це були монахи-студити, ігуменом, а потім архимандритом яких був отець Климентій. Майже щороку під час навчання в університеті я з моїми двоюрідними братами їздив до Львова просто на канікули. Також ми їздили на лижі. Так пізнавали Україну. 

У 1996 році я вперше поїхав до Києва. Це був серпень, п’ятиріччя відновлення незалежності України, потрапили на парад. Ми їхали потягом, з нами їхав якийсь нетверезий офіцер і дуже радів, що Україна матиме свою валюту. Тоді наш друг, отець Севастіан Дмитрух, студит, домовився про ночівлю в Києво-Печерській лаврі.

Отці з Лаври не були в захваті від цього. Трохи дорікали отцеві Севастіану за «цих поляків», казали, що він розмовляв із нами польською, а він відповідав: "А ви служите російською". Ми ночували там дві ночі й ходили обідати до якогось бізнесмена, який мешкав на Подолі, це був знайомий нашого отця Севастіяна. Ось так ми і ознайомилися з Києвом.

Через рік ми поїхали в Карпати, бо студити мали там будинки в Яремчі. Дуже важливим і навіть магічним місцем для нас також є Унів. Відвідували Підкамінь.

На початку 2000-х також їздив у мандрівки, не пов’язані з родиною. З колегами з однієї студентської організації ми підтримували контакти з орденом отців-паулінів, які перейняли домініканський монастир у Кам’янці-Подільському. Збирали кошти на його відновлення, працювали там як волонтери: протягом двох тижнів бігали з тачками, вивозили сміття з храму. Завдяки цьому також цікаво помандрували: побували в Чернівцях, Хотині, Харкові.

Згодом мої поїздки до України вже були пов’язані із професійною, науковою діяльністю. Я почав вивчати Україну як політолог: був у Києво-Могилянській академії, в Одеському національному університеті, також читав лекції в Донецькому національному університеті у Вінниці, у Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника, а також у Львові.

— Знаю, що Помаранчева революція була для вас дуже важливою подією не тільки в контексті пізнання України, а й в особистому житті.

— Так, це правда. Коли почалася Помаранчева революція, це був важливий момент для Польщі, бо саме тоді польське суспільство зацікавилося Україною. На другий тур виборів відправляли спостерігачів, щоби не допустити фальсифікацій. І я зголосився поїхати. В автобусі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною: ми їхали до Харкова. І так почалася наша історія.

— Сьогодні ви є активним членом спільноти волонтерів на вулиці Медовій, яка вже понад 10 років постійно підтримує Україну, українських захисників і захисниць та закриває багато інших потреб. Як це бути Анджеєм Шептицьким серед багатьох українців з різних регіонів?

— Мені здається, що ви трохи переоцінюєте мою діяльність, я вже не дуже активний при парафії. 

Щодо мого імені, то я маю два дуже різні досвіди. У 2023 році, коли я безуспішно балотувався до польського Сейму і проводив виборчу кампанію, були різні реакції, але або нейтральні, або позитивні.

Натомість сьогодні ситуація в соцмережах є зовсім іншою. Мене досить часто атакують і різні крайні праві активісти, і російські тролі чи боти. Вони постійно вистежують німецький, єврейський чи український вплив у польській владі і складають цілі списки українців чи криптоукраїнців у польському уряді. І, звичайно, досить регулярно в тих списках з’являється моє ім’я. Коли людина є публічною особою, вона повинна з цим змиритися. 

Більше мене турбує те, що польський інтернет тепер дуже перенасичений проросійською риторикою, це небезпечно. Видно, що Росія намагається (і, на жаль, їй це вдається) підігрівати в Польщі антиукраїнські настрої.

— Як заступник міністра науки і вищої освіти Польщі, який відповідає за міжнародний напрям, ви також долучені до підтримки України. Як сприймаєте країну в умовах війни?

— Те, що все працює, це взагалі неймовірно. Починаючи від адміністрації і того, що багато чого можна зробити через інтернет, та закінчуючи тим, що працюють університети, залізниця. Це, на мою думку, є проявом гідних подиву витривалості та наполегливості.

Коли почалася повномасштабна війна, Польща прийняла багато українців. Серед них були студенти. І ми на початку запровадили деякі рішення, щоб полегшити їм життя. Йшлося, зокрема, про можливість навчатися (як і громадяни Польщі) безкоштовно. Ми також прийняли приблизно 500 українських науковців, які почали працювати у Польщі. Однак потім ми досить швидко відійшли від такої філософії, яка, на жаль, була пов’язана з фактичним відтоком мізків. 

Сьогодні ми радше підтримуємо проєкти, у яких беруть участь науковці чи вищі навчальні заклади з України, а не ті, які виїхали. Ми хочемо підтримувати тих, хто все-таки залишився. Цього року під час Ukraine Recovery Conference в Римі я підписав спільно з Україною, Німеччиною, Італією та Європейським Союзом декларацію про нашу допомогу у відновленні української науки. 

— Наприкінці хочу запитати, що для вас означає постать митрополита Андрея Шептицького у повсякденному житті? Чи на щодень у миті смутку чи радости ви рефлексуєте, звертаєтесь до нього подумки?

— Думаю, що насамперед митрополит Андрей, але й певною мірою також і отець Климентій були дуже конкретними людьми, зануреними в земне життя, тобто на тоді сучасними і прогресивними людими. Особливо отець Климентій, бо він довше був світською людиною, відомий як старанний господар. Мій дідусь писав, що коли перебрав після нього майно, то отримав товстий зошит, де були записані всі поля, а також що і як робити.

Друга річ полягає в особливій візії митрополита Андрея щодо об’єднання Церков. Тоді це було абсолютно нереально, але нині дивимося на папу Лева XIV і патріарха Константинопольського Варфоломія, які зустрічаються і моляться разом. Це щось, що зароджувалося на зламі XIX–XX століть.

Також треба згадати про тісні стосунки з єврейською громадою. Загалом участь обох братів у порятунку євреїв під час Другої світової війни. А ще й соціальний вимір: підтримка кооперативного руху, ідей. Митрополит Андрей намагався інвестувати, щоправда, з невеликим успіхом, у якісь золоті копальні в сучасній Індонезії, на Суматрі, щоб з цього профінансувати новий шпиталь у Львові. 

Вони досить твердо стояли на землі й мали далекосяжні плани. Часто всупереч різним людям. Також, до речі, часто всупереч українському націоналістичному рухові. Митрополита Андрея комуністична і польська, і радянська пропаганда звинувачувала в "бандеризмі". Це взагалі нісенітниця. Звичайно, йому була важлива незалежність України, і це єдине, що його поєднувало з українським націоналістичним рухом. 

Митрополит Андрей і отець Климентій мали досить чіткі ідеї та бачення, які намагалися реалізувати і які їм вдалося втілити. Створення Церкви, яка пережила період комунізму, є, мабуть, найбільшим досягненням. А також зміцнення української громади.