Чернігівська справа Левка Лук’яненка

1977

У перші дні квітня 1977 року Левко з дружиною Надією зайшли до будинку № 13 на вулиці Вокзальній. Сюди їх запросили на день народження до родини Світайлів.

Вечеря тривала не більш ніж три години. Проте кадебісти використали її, щоби звинуватити Лук’яненка в антирадянських висловлюваннях — майже всі присутні на вечері чоловіки згодом свідчили проти Лук’яненка на допитах і в суді. І свідчили зле.

* * *

Із жінкою на прізвище Світайло, яка запросила родину Лук’яненків на свій день народження, дружина Левка познайомилася за кілька років до повернення чоловіка з ув’язнення. Жінку звали Оксана, і її неодноразово бачили у квартирі Лук’яненків. Їй було трохи за сорок, вона завідувала канцелярією на "Хімволокні", одному з найбільших підприємств Чернігова. Була одружена й мала заміжню доньку.

Оксана Світайло стала для Надії Лук’яненко близькою подругою. Принаймні це чи не єдина випадкова знайома, якій жінка розповіла, що її чоловік — у в’язниці.

На допитах, розповідаючи про знайомство з Надією, Оксана помилялася то в роках, то в обставинах, проте кадебісти не звертали на це уваги й нічого в неї не уточнювали.

На першому допиті в грудні 1977 року жінка розповіла про свої стосунки з Лук’яненками так: "Здається, 1970-го, або, можливо, 1971 року я познайомилася з Лук’яненко Надією Никонівною. Обставин знайомства сьогодні добре не пригадаю. Ми обмінялися номерами робочих телефонів. Під час зустрічей говорили про минуле. Я їй розповідала, що народилася в Дрогобицькій області, а вона — про свою роботу в тих краях. Ця спільність нас зблизила. Ми зустрічалися у вільний час, інколи — у святкові дні. Говорили здебільшого про побут. Пригадую, під час однієї зустрічі вона розповіла мені, що її чоловік відбуває покарання за політичний злочин, але деталей я не розпитувала. Мене це питання не дуже цікавило, і в розмовах зі мною Надія це відчувала. Вона говорила, що його ув’язнення завершується і він скоро повернеться додому.

Узимку 1976 року Надія запросила мене й мого чоловіка Петра Світайла до себе в гості з нагоди повернення її чоловіка. Тоді я вперше зустріла Левка Лук’яненка й познайомилась із ним. Опісля неодноразово зустрічалась із Левком і його дружиною в їхній квартирі, а також у своїй".

На наступному допиті, за три місяці після першого, тон відповідей Оксани Світайло дещо змінився — став стриманішим. Жінка конкретизувала обставини знайомства та кількість зустрічей.

"Десь 1974 року я познайомилася з Лук’яненко Надією Никонівною, котра тоді шукала собі квартиру. Моя знайома мала можливість узяти її до себе. Відтоді між нами зав’язалися добрі стосунки. Вона, а інколи і я, відвідували одна одну. Я дуже зайнята роботою, тому з Лук’яненками, Левком і Надією, ми зустрічалися дуже рідко.Двічі або тричі вони приходили до нас у гості, а ми з чоловіком були в них разів чотири чи п’ять. Більше на поставлене запитання свідчень не маю, окрім того, що в грудні 1977 року мене щодо Левка Григоровича викликали на допит до КДБ. Після цього я подзвонила Надії, а потім зустрілася з нею і спитала, що сталося з Левком. Вона сказала, що його заарештували, але причини не назвала. Відтоді ми з Надією Никонівною бачимося дуже рідко".

* * *

На свої іменини, окрім Лук’яненків, Оксана Світайло запросила небагато гостей — лише власну доньку Уляну із зятем Анатолієм та родичів чоловіка: його двоюрідну сестру і племінницю з їхніми чоловіками: Михайлом Гармашем і Віктором Довбищуком.

Довбищуки на свято запізнилися: Віктор працював у локомотивному депо й добирався до Чернігова з Гомеля.

У ті місяці влада вже тиснула на учасників Гельсінської групи. Руденко й Тихий кілька місяців перебували під арештом, їх скоро мали засудити. Лук’яненка викликали до КДБ лише як свідка, але в таємних доповідних уже йшлося про можливий арешт. Група продовжувала видавати меморандуми та свідчити західній спільноті про утиски прав людей у радянській державі.

Проте того дня гості сіли за стіл у просторій залі серед шаф із книжками. Вони вечеряли й вітали Оксану Світайло зі святом. Між іншим у розмову проникали згадки про політику. Коли чоловіки обмінялися першими думками про радянську владу, Оксана Світайло встала з-за столу й забрала свою доньку Уляну на кухню. За нею вийшли її чоловік та його племінниця.

Згодом на допитах і Оксана, і її чоловік скажуть, що не чули розмови Лук’яненка з гостями: "Левко Григорович про щось сперечався з чоловіком двоюрідної сестри Петра Семеновича — Гармашем Михайлом, але про що — я не знаю, бо майже весь час була на кухні й подавала разом із чоловіком на стіл".

* * *

Михайлові Гармашу тоді було сорок два роки, він працював заступником директора чернігівського підприємства "Вторсировина", був членом КПРС. І чоловіком двоюрідної сестри Петра Світайла.

За рік після вечері у Світайлів, коли Лук’яненко вже перебував під слідством, Гармаша викликали на допит до КДБ і попросили розповісти про суперечку між ним і Лук’яненком. Михайло відповів, що не знає прізвища чоловіка, з яким сперечався за вечерею у Світайлів — лише ім’я та по батькові.

"Я зараз уже не можу повторити тему нашої розмови та її зміст, але добре пам’ятаю, що Левко Григорович дозволяв собі наклепницькі висловлювання щодо політики КПРС і радянської держави. Він говорив, що Радянський Союз — це бюрократична держава, що в країні процвітають злидні, “ніде не можна добитися правди”, відсутні демократичні права громадян: немає свободи слова, демонстрацій і мітингів".

Михайло не розповів кадебістам, що він відповідав Лук’яненку, тому не зрозуміло, чи підбурював його до розмови. Невідомо, що в той час робили власники квартири — просто мовчки подавали до столу?

Коли суперечка лише починалася, біля Лук’яненка продовжувала сидіти дружина Надія. Вона не пішла на кухню разом з іншими жінками, а ще якийсь час намагалася стримати чоловіка від розмов про радянський лад.

Кадебістам Михайло Гармаш сказав, що Лук’яненко порівнював рівень життя в Радянському Союзі з рівнем життя в Америці, Англії та Франції. "Заявляв, що якби радянська влада дозволила людям вільно виїжджати зі СРСР, то найкращі вчені й письменники одразу виїхали б".

Там само, за святковим столом, Лук’яненко розповів, що по всій країні почали створювати групи для відстоювання прав людини в Радянському Союзі, як і йдеться в кінцевих актах Гельсінських угод.

"Дуже обурений висловлюваннями Левка Григоровича, я не став чекати кінця вечірки й пішов зі своєю дружиною додому…" — підсумував Михайло.

Лук’яненко залишився.

* * *

Двадцятип’ятирічний Віктор Довбищук із дружиною зайшли до квартири Світайлів приблизно о десятій вечора. Гармаша з дружиною вже не було. Усі інші й далі сиділи за столом у вітальні — пили каву і грали в карти.

За рік, у березні 1978 року, протягом чотирьох годин він розповідав кадебістам, про що говорили за столом.

"Коли я доєднався до розмови, то Левко зробив мені зауваження щодо моєї російської і сказав, що коли я живу в Україні, то маю говорити лише українською. Я відповів йому, що розмовляю тією мовою, якою мені більше подобається. Левко відзначив, що коли людина говорить російською, вона має поїхати з України. Я відповів йому, що не надаю цьому жодного значення. Левку це, вочевидь, не сподобалося. Далі він почав говорити, що нині Україна не вільна й не має самостійності, що Росія силоміць тримає Україну в складі Радянського Союзу.

Дослівних висловлювань Левка зараз не пригадаю, але точно пам’ятаю, що він виступав проти “русифікації”, яка нібито існує, і за “cамостійну Україну”. Левко звинувачував Богдана Хмельницького у приєднанні України до Росії та хвалив боротьбу Петлюри за незалежну Україну.

Присутні чоловіки сперечалися з Левком, але він наполягав на своєму. Пригадую, Анатолій Герасимов дискутував із Лук’яненком про мистецтво", — так говорив на допиті Віктор Довбищук, запевняючи, що для нього такі розмови були неприємними.

Майже те саме засвідчив і двадцятитрьохрічний зять Світайлів — Анатолій Герасимов. Його, як і Віктора, навесні 1978 року викликали на допит до КДБ. Того дня Анатолій не вперше бачив Лук’яненка в домі Світайлів, бо й сам там мешкав. Раніше Лук’яненки приходили туди як друзі родини.

Кадебістам Анатолій сказав, що під час таких зустрічей вони спілкувалися лише про побутове, але зауважив, що Лук’яненко завжди говорив виключно українською.

За вечерею у Світайлів вони вже говорили не про домашні клопоти. За словами Анатолія, Лук’яненко порівнював себе із Шевченком, бо він, мовляв, як і поет, бореться за свободу українського народу.

"Я запитав тоді Лук’яненка, точніше, сказав, що в такій боротьбі його ніхто не підтримує", — казав Анатолій у КДБ.

* * *

Усе це гості свідчили у КДБ за рік після святкування дня народження Оксани Світайло. Але звідки кадебісти дізналися про вечерю, розмови за столом і про присутніх? Вони слідкували за Лук’яненком і в цій квартирі чи про вечерю повідомив хтось інший? Хтось із гостей?

За місяць після святкування дня народження Оксани Світайло на стіл начальника Чернігівського КДБ поклали дві пояснювальні — про що говорив Левко Лук’яненко у квартирі Світайлів. Їх написали двоє наймолодших чоловіків, які того вечора були у квартирі, — Анатолій Герасимов, чоловік доньки Світайлів, та Віктор Довбищук, чоловік їхньої племінниці.

Анатолію двадцять три роки, він щойно здобув вищу освіту і скоро має йти служити. Віктору — двадцять п’ять, він машиніст локомотивного депо станції Чернігів. Пояснювальні про вечерю вони написали майже одночасно — з різницею в тиждень.

Обидва документи починалися словами "На поставлені запитання пояснюю…". Більше нічого в кримінальній справі немає. Ці записки з’являються нізвідки. Незрозуміло, що саме їх запитували. Чи вони раніше повідомили кадебістів про вечерю, а згодом детально пояснювали начальнику, що відбулося у квартирі? Можливо, кадебісти дізналися про вечерю і попросили їх повідомити, про що там говорили?

Тоді неясно, чому пояснювальні написали тільки двоє юнаків, натомість немає ні слова від Михайла Гармаша. А також від власників квартири Світайлів і присутніх жінок.

Можливо, весь вечір було сплановано заздалегідь?

2018

У сучасному Чернігові немає вулиці Вокзальної. Є Привокзальна, Вокзальний провулок і площа. Серед списків перейменувань останніх тридцяти років такої вулиці також немає — її мали перейменувати ще в радянський час. Серед чернігівців, які живуть біля вокзалу, виринає спогад, що їхні рідні, які прожили все життя на вулиці Жабинського, іноді називають її Вокзальною.

Дорогу на сучасній вулиці Жабинського проклали вздовж товарного двору залізничної станції на початку 1930-х років. У 1960-х цю дорогу назвали Вокзальна — вочевидь, через близькість до залізниці. Та в 1983 році її перейменували на честь двадцятип’ятирічного радянського пілота.

Номер квартири на поштовій скриньці в будинку Світайлів ледь видніється. Якщо не Світайли, яким нині має бути понад вісімдесят років, тут можуть жити принаймні їхні родичі.

Я хочу запити, що сталося того дня у квартирі. Як вечеря в друзів могла обернутися доповідними від їхніх родичів? Чи знали Світайли про те, що їхні зяті написали пояснювальні до КДБ? Чи обговорювали пізніше родичі сказане кожним із них на допитах? Як відреагувала Оксана Світайло, подруга дружини Лук’яненка, на свідчення її рідних? Куди зникла родина Світайлів, коли Лук’яненка арештували? Чому все сталося саме так?

Стукаю. Двері квартири Світайлів відчиняє юнак, який ніколи раніше не чув їхнього прізвища.

* * *

Вісімдесятирічна Ніна Павлівна із сусідньої квартири заперечно хитає головою. Як це робили літні мешканці будинку Лук’яненка, коли хотіли сказати щось важливе, вона перехиляється через поріг і стишує голос.

— Ви спізнилися. Я добре знала родину Світайлів, ми товаришували. Та останнього Світайла немає вже п’ять років. Їхня донька, яка носила прізвище колишнього чоловіка, загинула в пожежі, що сталася в цій квартирі. Опісля квартиру продали чоловіку, який розбив стіни, зробив ремонт і тепер здає її молодим людям внайми.

Я намагаюся коротко переповісти те, що сталося в цій квартирі сорок років тому, й запитую, чи бачила Ніна Павлівна колись Левка Лук’яненка в помешканні Світайлів, чи Оксана Михайлівна згадувала про нього? Жінка прислухається й потирає долонею щоку.

— Чи міг хтось із родини Світайлів співпрацювати з КДБ? — запитую.

— Краще зайдіть.

* * *

У сусідній квартирі Ніна Павлівна живе понад п’ятдесят років. Тоді, коли Оксана Світайло завідувала канцелярією на заводі "Хімволокно", Ніна працювала редакторкою газети підприємства.

З Оксаною вони не просто сусідили. Жінки дружили і здебільшого разом відзначали всі свята. Оксана часто хворіла, мала ревматизм, і Ніна Павлівна допомагала їй по дому. У квартирі Ніни Павлівни дві родини святкували весілля Уляни, доньки Світайлів, із тим самим Анатолієм, який написав пояснювальну в КДБ. Тобто жінки були дуже близькими.

— Усі свята проводили разом, усі дні народження. Кажете, на одному з них був Левко Лук’яненко? Але я його тут ніколи не бачила. Тільки по телевізору й лише після незалежності. Хіба могло так статися, що мене не запросили на свято? Та й Оксана — ні тоді, ні сьогодні, ніколи — навіть не обмовилася, що дружила з Лук’яненком і його дружиною. Хай не в радянський час, але навіть в останні роки вона ніколи про це не згадувала.

Коли я вкотре переповідаю події сорокарічної давнини, які сталися за святковим столом у квартирі Світайлів, Ніна Павлівна знову говорить тихо. Так стається не вперше: коли йдеться про КДБ, літні люди, особливо ті, яким уже за вісімдесят, говорять ледь не пошепки.

Це схоже на обачливий страх: людина іноді сіпається і придивляється до стін, ніби квартиру хтось слухає, хтось із тих недалеких, але вже примарних часів. І примарний кадебіст у горішній квартирі швидко занотовує за людиною все, що вона мені нині каже.

— Ніхто нічого мені не казав прямо, чуєте? Та підпільно я знала, що Оксана Михайлівна мала якийсь зв’язок із КДБ. Так натякали на роботі. Але я ніколи не бачила, щоби вони приходили сюди. Коли ви розповідаєте мені про той день народження, то я знову скажу, що ми завжди святкували все разом. Але того року, мене, здається, таки не запрошували. Тепер думаю, що про КДБ говорили не дарма. Та в цієї родини нелегка доля, — підсумовує сусідка.

* * *

Оксана Світайло померла від раку. Ніна Павлівна згадує, що в останні роки життя жінка терпіла постійний біль. Одного дня її чоловік повернувся у квартиру без дружини.

— Він іще скількись жив, а потім і сам розхворівся. Мав виразки. Іноді в суботу до нього приходили друзі й він просив мене напекти для них пиріжків: "Ось тобі гроші, спечи, бо дуже вже всім подобаються". Я казала йому: "Добре, Петре Семеновичу".

І готувала. Але ніколи з ним не сиділа. Може, колись він і згадував про Лук’яненка, але не при мені.

* * *

Розмова могла бути спланованою. Може, Оксана зумисне не запросила сусідку, щоби привести в дім Лук’яненка і спровокувати суперечку, що потім стане основою звинувачення? Чи справді Оксана Світайло співпрацювала з КДБ? Адже вона, мабуть, одна з небагатьох, хто на допитах у КДБ не сказав про Лук’яненка нічого злого — швидше, навпаки.

<p>Один із слідчих, який займався справою Лук'яненка, досі мешкає в Чернігові</p>

"Я хочу пояснити, що Лук’яненко за характером спокійний, начитаний, грамотний. Під час зустрічей я говорила про сім’ю, розповідала, що переживаю за дочку, чекаю на внучку. Він та його дружина розділяли мої переживання, радили. Зустрічаючись, обговорювали, як заготовити на зиму більше фрукті та овочів.

"Чи чули від нього антидержавні наклепи?" — запитував на допиті слідчий.

"Ніколи такого від нього не чула. Можу сказати, що Левка дуже цікавить балет і оперна музика. Про це ми інколи й говорили. Більше нічого додати не можу, окрім того, що звістка про його арешт мене вразила і здивувала".

Проте допити всіх, хто був на вечері у Світайлів, відбувалися протягом одного місяця. Чи Оксана Світайло знала, що розповіли слідчому інші родичі? Чи намагалася їх якось стримувати?

* * *

Уляна й Анатолій Герасимов, який писав пояснювальну в КДБ, згодом розлучилися, каже сусідка.

— Улечка була ліквідаторкою на ЧАЕС, і коли повернулася, то в неї страшно розпухли ноги. Мала проблеми з серцем і постійно хворіла. Часом просила мене сходити в магазин через дорогу.

Тієї ночі моя кішка, як скажена, бігала квартирою, аж мені довелося закрити її в іншій кімнаті. Сама ж я страждаю від безсоння, тому ретельно зачинила двері в коридор і спальню, щоби було тихо. Потім лягла читати. Я чула, ніби на сходах хтось говорить і тупотить, але не надто зважала. З ліжка мене підняв дзвінок доньки: "Мамо, з тобою все гаразд? Ти жива? У вас пожежа на сходах, у Світайлів". Я вийшла, коли коридор уже затягло димом. Відчинила вікна на балконі й побачила швидку. Забрали Уляну.  Така страшна доля в цієї родини.

* * *

Ніна Павлівна виводить мене на сходи. Уже за порогом вона каже, що у Світайлів є онука Олеся. Донька Уляни й Анатолія.

— Але хіба вона щось знає? Про таке за вечерею не розповідають, — зауважує.

Я знаходжу онуку через довідники, проте вона каже, що нічого не знає. Переповідаю їй, що могло статися у квартирі. Та ніхто з її рідних ніколи не згадував про Лук’яненка. Жінка обіцяє запитати свого тата Анатолія Герасимова, чи міг би він поговорити зі мною, проте більше не телефонує.

2019

Провулок Вокзальний, де сорок років тому мешкали Довбищуки, нагадує маленьке село — одноповерхова забудова, дорогою зі щебню ніхто не ходить, двори поєднані між собою путівцями. Але Довбищуки виїхали звідси двадцять років тому. Куди — ніхто не знає. За старою адресою не знаходжу й Анатолія Герасимова, але отримую його ймовірний мобільний.

Стривожений жіночий голос у слухавці пошепки просить Анатолія не повідомляти телефоном адресу. Проте чоловік називає вулицю, номер будинку і квартиру. На прощання додає, що ця історія не вартує дороги.

Звичайна собі історія.

* * *

— Павлік Морозов — наш друг. На нього треба рівнятися. Погано не бути таким, як він. Ідея — понад усе, будь-що інше — другорядне. Донести на батька, якщо він зраджує ідею, — не гріх. А що казати про те, аби донести на інших? Так, я пам’ятаю. Якщо коротко, то мене з дитинства навчали: "Павлік Морозов — наш друг. Бандерівці — вороги". Казали, що правильно — саме так. І я жив, як мене навчили.

Потім я написав той папірець на Лук’яненка. Один за все життя. Бо ж Павлік Морозов — наш друг. Погано не бути таким, як він. У світі, де я жив, саме це було правильно.

* * *

Вхід на міський привокзальний риночок — біля самої проїжджої частини. Тому у вихідні люди з торбами, пакетами й кошиками бредуть туди, не зважаючи на авто, а коли повертаються з ринку, то йдуть навіть дорогою, бо узбіччя переповнені іншими перехожими. Авто, які їдуть вулицею повз ринок, зменшують швидкість і роздратовано сигналять, аби люди сходили з дороги чи принаймні розступалися.

Анатолій Герасимов живе на восьмому поверсі будинку над привокзальним ринком. Йому шістдесят два роки, його заплутана сива борода прикриває всю шию. Він сидить на краю ліжка в чорній футболці з емблемою австралійського рок-гурту AC/DC, який зорганізувався за три роки до того, як Лук’яненко повернувся з в’язниці. Анатолій дивиться перед собою, долоні тримає в замку. Іноді руки смикаються й замок розмикається.

Він не може ходити. Ноги його не слухаються — власне, чоловік їх не відчуває, тому не здатен контролювати. Раніше він міг пересуватися, спираючись об стіну руками, але тепер — заледве.

Анатолій уже кілька років не був на вулиці. Біля ліжка стоїть візок, але в домі немає ліфту, аби він міг сам спустися з восьмого поверху й піднятися назад. Його дружина десь такого самого віку, як і він, тому вже не має сил стягувати візок униз і затягувати його нагору.

Життя Анатолія — телевізор і вікно біля ліжка, звідки він чує та бачить людей із кошиками, які щодня йдуть на ринок і з ринку. У це саме вікно Анатолій курить, неслухняними пальцями тримаючи цигарку. Коли дружина повертається з роботи, вона намагається розповідати йому, що відбувається в місті. Ще кілька років тому він читав книжки й газети, але нині не впізнає букв.

Він охочий поговорити, бо в нього, як каже, сенсорний голод — чоловік уже кілька років обмежений лише тим, що пропонує йому квартира. Про цей голод писав і Лук’яненко у своїх спогадах про ув’язнення.

Перед тим, як Анатолій пригадає день, колиу двері його помешкання постукали працівники КДБ у цивільному, він переведе погляд у стелю, усміхнеться й, запинаючись, спитає: "Ви колись боялися щось сказати у власному домі? Чи здатні ви зрозуміти, що я вам, можливо, розповім?".

* * *

— Моя перша дружина була донькою Світайлів, ми жили в цій квартирі. Хотів би я чи ні, але мав бути на тій вечері. Інакше не вийшло.

Не міг же я зачинитися в іншій кімнаті й не виходити до гостей? В Оксани, матері моєї тодішньої дружини, був день народження. Ми сиділи за столом, говорили про роботу, а після чарки, як буває, почали обговорювати владу й політику. Не пам’ятаю, хто сказав, що наш радянський устрій кращий за капіталістичний. Як це звучало й що говорили, також уже не пригадаю, але Лук’яненко відказав, що то неправда. Хтось зі старших чоловіків, вочевидь, дядько Міша, узявся з ним сперечатися. Так почалася розмова, у якій дійшли й до України — самостійна вона чи ні?

Наче так усе було.

Коли сказали за Україну, Левко Григорович став знервованим, а його дружина намагалася перевести розмову. Проте Лук’яненко і дядько Міша продовжили суперечку.

Анатолій нині каже, що не пригадує своїх тодішніх реплік. Можливо, просто не погоджувався з тим, що говорив Лук’яненко. Усі чоловіки з ним не погоджувалися. Але він не знає, з чим саме.

Була майже дев’ята, коли Лук’яненки сказали, що мусять іти додому. За ними розійшлися й усі інші. Анатолій, можливо, забув би про цей вечір, але за місяць у двері квартири тещі наполегливо постукали.

<p>Відбитки пальців Левка Лук'яненка</p>

* * *

Був травень 1977 року. До коридора зайшли двоє чоловіків у цивільному й дістали посвідчення. Потім вони попросили Анатолія взяти паспорт і поїхати з ними. Поки хлопець шукав у шафі документи, прибулі чекали на нього в під’їзді. Родина нічого в нього не питала.

Коли авто виїжджало з двору, чоловік із переднього сидіння обернувся до Анатолія і сказав, що вони їдуть до управління КДБ. Анатолій мовчав. Він здогадувався, що могло трапитися.

— Раніше я ніколи не мав справ із кадебістами, не бував в управлінні КДБ і не розумів, за що конкретно туди можуть везти посеред дня. Але здогадувався, що це має бути майже питання життя і смерті. Хоча нічого не знав про КДБ, окрім того, що звідти можна потрапити відразу в тюрму. Наприклад, за образу партії. Але партії я нічого не зробив. Тоді, ще в авто, я подумав: "На мене щось написали. Якусь кляузу".

Та що я, пацан, який щойно закінчив інститут і одружився, міг сказати чи зробити, аби про це повідомили КДБ? Ніби ж нічого. Але мені двадцять три роки й мене везуть до КДБ. І я не знаю, чим це  може скінчитися. А хотів же мати гарну роботу, дім і родину. Такі були мої мрії — мрії молодої людини свого часу. І що тепер? Тепер мною зацікавилися спецслужби. І мені, соромно зізнатися, — страшно.

Поки Анатолій пригадує, з кухні маленької квартири виходить невеличка жінка, його друга дружина. Вона пропонує чай і каже, що її чоловік ні в чому не винен: "Якби не він, це був би хтось інший. Хтось би все одно написав. Про що тут говорити?".