Уляна Кравченко. Із записок учительки

Частина IV

Звичайно зачинаємо службу без практичного підготовлення. Сю службу, велике ідеальне завдання учительки, розуміємо тільки як навчання дітий і дальшу свою освіту… Вже в першому році бачу ріжницю між теорією і практикою. Відносини учительки до властий, товаришів, інтеліґенції, родичів приносять несподівані конфлікти. Тяжкий початок моєї служби і дальше життя не буде легке. Панна Маня намагається приєднати собі інтеліґенцію, стає їй на послуги; але бачу — мужчини її поклонники, а пані, боячись її, зле про неї говорять. Її роля тут скінчиться певно скандалом.

Мене мають за дивачку, то знов за горду… Чи знайду хоч у родичів дітий міщан признання, довіря?

Однак бажаю трудитися.

Так. Дійсність життя розкрита, — але наді мною триває ще чар тієї гарної студентської пори, коли говориться про ідеали без іроній, коли виростають крила, груди хвилюють жаром, а серце бється до жертв і трудів… Я чую крила…

Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, а яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.

А однак нове окруження, товариші, охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.

Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоби скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспільність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться…— але з ким ділити думки, кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки — погляди.

Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.

Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблєми пояснені.

Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педаґоґи лишили, є добре. Ми молоді маємо богато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.

Поки що переписуюся з товаришками з семінарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.

Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду.

Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насувалися при навчанні, після приготовання матеіріялу на найближчі дні, я присвячувала вільні хвилини дальше тільки науці пригоди. Се було вже для мене. Книжок я мала доволі: були в мене такі автори як Фіґієр, Овен, Schutze, Jäger, Дарвін Карло і Дарвін Франц ботанік та инші. У гарні соняшні дні спішу на узгіря, розглядаюся… Околиця справді гарна. Збираю з останків осінної фльори дещо до зільників для себе і для школи. Живу у свойому мікрокозмі, з котрого розгортається для мене все ширший та ширший овид.

Так от і забрали мені лихі люди моє щастя, мій спокій: казали на своє буденне життя поглянути, щоб я побачила ціле його „ніщо“ — аж до дна…

Здається, в перших листопадових днях, в годині, коли діти найкраще заняті наукою, входить до кляси пан Гордієнко.

— Як секретар, з поручення управителя приношу вам оце — до підпису.

Гляджу на доручений аркуш паперу: він чистий, тільки долом підпис управителя та инших учителів.

— Що це? І чому зараз, у часі науки, коли можна полагодити підчас перерви?

— Ні. Управитель мусить негайно вислати цю річ до окружної Ради; важне діло для школи: просимо дозволу розібрати старий шкільний будинок, щоб мати вільне місце на руханкові вправи.

Щоб не балакати з паном Гордієнком та не гаяти даремне дорогого часу, підписуюся біля підпису товаришів. Carte blanche… біла картина… Підписала я її без лихої думки — прочуття… бо не знала ще людської злоби…

Другої днини вечером, коли сумерк не дозволяв уже читати, я відсунула книжку Дарвіна: De la Variation des animaux et des; plantes — Acclimation, ходжу та думаю над вислідами творця теорії еволюції.

Акліматизація се пристосування організму до умовин побуту відмінних від тих, в яких він досі розвивався. Кожний рід ростини призвичаєний до підсоння своєї батьківщини. Одначе через осібняки витриваліщі від типу даються ростини акліматизувати.

Хоча ростина заакліматизується, одначе признак властивих свойому родові не зовсім задержує. Коли в пору дозрівання ростини нема стільки тепла і світла, кілько вона потребує, то її плід не буде індентичний з тим, який був би дозрів при більшій теплоті.

Кожна ростина потребує до свойого повного розвою точно означеної скількости тепла. Ростини, спроваджені з теплих країв, справді часом навіть гарно розцвитають, але цвіт їх буде пустий і скоро змарніє бeз овочу. Коли ростина є в стадії розцвіту, а ми її переносимо до холодніщого підсоння, вона терпить більше, ніж терпіла б тоді, як би ми перенесли її в стані її супочинку — перед або після розцвіту. Пень і старше — здеревіле та корою покрите галуззя не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям, і пучкам мороз загрожує смертю. І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зівялих, мертвих тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвили, луги красили… і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їх життя…

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа, — Чиж і ми, люди, хоч обіймаємо ціліській просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі не терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил— так, що організм поволи нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі значить богато, вона може побідити найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в закаспійському краю… Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично орґанізм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окруження — і тривалости своєї не задержить. Чи ж недостача великих людий і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за істнування не зменшуються і не ломляться здібности духа, енергія і лет думок, творчість —, чи життя поволи не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людий розвинуться в діла-твори такі доскональні, які б розвинулися серед привітливих умовин? Чи життя обмежене, тільки серед книг не веде до однобічности, метафізики, рефлєксії, мелянхолії?

І серце відізвалося тугою за людьми світлими, за відносинами, котрі би причинилися до всебічного розвитки думок, почувань, світогляду— словом до розвитку духа… Чи ж саме жіночі душі не потребують тих дужих, великих майстрів душ, що на них опираючись, могли б як повій піднестись до сонця? Тільки в промінні світла і соняшного тепла розвивається чудова гармонія тисячів цвітів!..

Хвилю моїх думок зупинила візита місцевого пароха о. Евгена Дзеровича, що був і предсідником місцевої шкільної Ради.

— Приходжу до вас із пересторогою; прийміть мою раду. На віщо вам мішатися в такі нечисті діла? Сей скандал скінчиться в суді — карою за ложні доноси.

Ці слова були для мене мов зимна вода. Я ще половиною душі була у світі думок, от і зазнала такого прикрого вражіння, що довгу хвилину не могла зрозуміти слів священика.

Вибачайте, отче добродію, тут якась помилка… Я ні слова не розумію: доноси — суд кара — за віщо?

— Ей, паннунцю, коли ви ще собі з моїх рад кепкуєте, то бувайте здорові.

Після дальших питань я довідалася, що несвідомо стала в обороні підлої справи й обжалувала перед судом і світом чесного чоловіка.

— Ви не були вчора по дванацятій годині в школі, я вас не бачив між другими; як же ви могли підписом свідчити про напад на школу?

— Я мала науку до першої, але моя кляса на поверсі; я за гомоном дітвори нічого не чула ані не бачила, що там діялось на долині.

— У дванацятій годині ми з начальником міста прийшли оглянути будинок старої школи. Богато бідних не має захисту на зиму, тому начальник хоче кільком старцям дати через зиму захист. Той будинок стоїть порожний, щойно з весною розберуть його. Се місце громадське, та все таки начальник попросив до поради управителя. Одначе той добродій, узброєний палицею, з товаришами і сторожем прогнав начальника, виганьбивши по простацьки, буцім то він нападає на шкільний маєток.

Саме тепер ваш ґеніяльний товариш Гордієнко читав у касині статі, які вислав до часопису про напад начальника на школу. При нагоді розписався про ріжні давніщі проступки — надужиття начальника. Написав також скаргу за напад і обиду чести тутешнього учительства — це й ви підписом засвідчили. Якби навіть була в тім доносі, що вони написали дрібка правди, ви не повинні до цеї справи мішатися. Ми вас тут числимо до чесних русинів; я дещо більше знаю про вас від професора Партицького, маємо на вас надії, але ви злукою проти начальника все нищите. Шовіністична всепольська партія під проводом аптикаря Мєдлицького киринить, зупиняє гуманні діла начальника. Начальник, — міщанин Бачинський — свідомий, прихильний нашій справі. Тому й виступає проти нього партія аптикаря. Та ще і при близьких нових виборах, хочуть начальство взяти в свої руки. Управитель школи русин*), доси тактовний, не можу збагнути, з яких причин змінився, здається, під впливом того перекінчика, ґеніяльного Гордієнка, що покланяється явно ясновельможним та, як і други сини супостати, став матері могилу копати. Цей гурт не пошкодить нам — власне й ви нам не пошкодите — тільки жаль вас: на авантурницю зовсім не виглядаєте.

Перше „сокрушення“ почула я за свою необачність, а виправдатися тяжко.

Панотець оповідав ще дещо з тутешніх відносин. Боротьба між партіями ведеться від довшого часу. Тут іде справа не про будинок, а про зміну викладової мови в школі. Ми тут мали парохіяльну школу— в будинку біля церкви. Це була руська школа. Тепер усю дітвору зібрано в новому будинку й заведено польську мову. Маємо свідомих міщан як Охримовичі, Альфицькі, Гузарі, Лукашевичі, Закалаки, Козакевичі, Руді, Михальські, Костирки, Коцюмбаси; вони, як, і давніш міщани, дбайливі про освіту. Бачинський, хоч дітий не має, про освіту, про гуманні діла памятає. Він має мир між тутешніми німцями— євангеликами, його поважають як „Ehremanna“. Він як вислужений військовий старшина говорить по німецьки навіть краще ніж по свому. З нами єднаються німецькі родини Брайтфоґлів, Гублів, Ґансів та инші. Німці бояться латинників не тільки з приводу національного, але більше з реліґійного. Не мають тут свого пастора. Дитину, котру охрестив у костелі канонік Туль, записав як римо-католицьку і не видав уже метрики. Тому від тепер приносять німці свої діти до хресту до церкви. Вони хотять лишитись євангеликами; дуже бояться, щоб діти не стали католиками: „katholisch werden — dann kommen in polnischen Himmel“… Бояться попасти в руки латинського священника, — до наших мають довіря.

О, так, наша більшість. Нас богато і тому не стараємося придбати душі чужинців, ані не боїмося втрати наших. Не стараємося привернути хоч би таких як Гордієнко — відважилась я сказати панотцеві.

Священник відійшов, а я довго ще не можу стямитися. Не розумію, по що й мене товариші-учителі захопили в ту колотнечу. Я така далека, так дуже далека від авантур, що аж судом караються, — далека й думками від буденнього життя…

Думаю тепер, як лихо направити, як виправдатися з „невольного согрішення“… Не тільки тому, що треба в суді виправдуватися, але сумно мені, що чесну людину обидила і нашій справі шкоджу.

Хоча й передбачую, що управитель схоче помститися, постановляю відхилитися від тієї колотнечі, — хоч і так тутешня публика буде мати свіжу тему до балачки.

Публика — потвора з пащею мінотавра: все голодна, пажерлива; поживу бере, де трапиться, не тільки з судових саль… У вікнах маґістрату світло. Я вхопила намітку, вибігла на вулицю. Всюди темно. З затривоженим серцем задержуюся перед дверми громадського будинку. Немила річ виправдуватися. Моє поступовання може здаватися дволичністю. Хто повірить, що я, не знаючи сути справи, підписала скаргу? Людина, що має свідоцтво зрілости, не повинна таких промахів робити. Соромлюсь сама перед собою. Так я могла підписати присуд смерти. Та й тут велика річ: відбирати честь людині в нічому неповинній.

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостий, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: щоб був він— мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий!

Життя показує нам обовязки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу… Практикуймо, складаймо іспит — аж до докторату!… В салі магістрату застаю самого начальника. При столику, над паперами. Лице суворе. Задуманий мабуть над невдякою людий, що за його добру волю болотом його обкидають.

— Приходжу виправдатися і просити вибачення в пана начальника за те, що своїм підписом прилучилася до людий, котрі ворожо проти вас виступають.

Розказую, як підступом дістали товариші мій підпис.

— „Also…“ — він, колишній військовий старшина, зачинав свою бесіду заєдно з німецька, — пані не знали ні об чім…

І знов задумався старий. По хвилині сказав:

— Also — не покличу вас до відвічальности. Але скажіть їм усім, що відпокутують вони за ложну скаргу до суду, за дописи в часописах про мої злочини. Ні один із них тут довго не залишиться.

Гнів малювався на лиці начальника. Старий подав мені руку на знак віри в мої запевнення, що я поневолі вмішалася між його оскорбників. При виході з радниці побачила я малу, трохи похилену постать, що відскочила зпід вікон; догадалася, що це Гордієнко… Но, й догадуюся, що мене чекає… Та годі!

Милий мені спокій, та наймиліща правда.