У пошуках Пінзеля. Золота галицька провінція

Цей храм прикрашав статуями таємничий Йоган-Георг Пінзель, як його тепер люблять називати, львівський Мікеланджело. Я стояв навпроти сумного храму, порослого берізками із зяючими дірами вікон, проломом замість даху і намагався бодай в думках порівняти долю двох геніальних скульпторів. Тим паче, днями вкотре прочитав вражаюче детальний автобіографічний роман американського письменника Ірвіна Стоуна “Муки і радості”, присвячений генію Мікеланджело Буонарроті.

Автор детально, до дрібниць описав світ великого митця, його роботу, коло його знайомих, рідних, друзів, коханок, вулиці якими він ходив і будинки, в яких він жив. Вражаючий твір, читаючи який наче сам переносишся у яскраву і бурхливу епоху високого відродження в Італії.

Я б дуже хотів прочитати подібну книжку про нашого Йогана-Георга Пінзеля. Але навряд чи вона буде написана – надто мало ми знаємо про цього таємничого чоловіка, що наче янгол з’явився на наших землях, залишивши нам лиш неймовірної краси скульптури. Ніхто не знає звідки він прийшов, коли народився і, уявіть собі, ми навіть не знаємо точної дати смерті митця, хоч він жив в Галичині кілька століть пізніше за Мікеланджело! Ми навіть не знаємо докладно чи був він Йоганом, а чи Іоаном... Якась безпросвітність і фатальність творчої долі геніального митця.

Темна тінь від цієї долі впала й на довершені скульптури Пінзеля – величезна кількість їх була знищена, покалічена і просто зникла. Якби не титанічна праця світлої пам’яти Бориса Возницького із розшуку та збереження творчого спадку Пінзеля, така непересічна творча особистість просто би канула в лету.

Я стояв перед Годовицьким храмом і намагався уявити яким був Пінзель, як одягався, кого любив і ненавидів, намагався говорити бодай із уявним образом Майстра, але навіть для дуже бурхливої уяви пам’ять мала надто мало інформації, надто мало деталей із життя людини, яка подарувала нащадкам взірці досконалого мистецтва, а вони про нього майже забули. Майже.

Люблю бувати в Годовиці, милуватись костеликом, що задивляється на свою пощерблену красу у свічаді тихого ставка, милуватись заходом сонця під старими липами, слухати притишені голоси рибалок та крякання крижнів у плавнях. І торкатись пам’яттю до образу Пінзеля – такого непевного, акварельного, поривчасто рухомого, як його стрімкі скульптури. У нього були свої муки і радості, реальне життя, наповнене буднями і святами, але як же ж важко проявити їх крізь пітьму віків і безпам’ятство невдячних нащадків.