Цвинтар німецьких колоністів у Хоросно. Золота галицька провінція
10:50, 27 березня 2023
Рання весна примхлива і вередлива. Яскраве сонце раптово змінюється майже сніговою хугою, що мокрим рядном накриває ліси й доли. Але саме в сю безбарвну пору найкраще мандрувати, коли хочеш побачити пам’ятки, не зашальовані густим листом і хащами.
Саме такої днини я вибрався у Хоросно, що в 20 кілометрах від Львова, щоб навідатися на старий німецький цвинтар на околиці села. Німці заснували тут своє поселення наприкінці ХVІІІ століття і назвали Нойн Хрусно, себто Нове Хоросно.
Я не став чекати на пряму маршрутку в село, а сів у першу-ліпшу, що їхала стрийським гостинцем у бік Миколаєва. Вийшов на зупинці "Хоросно". До села ще був добрий шмат дороги в долину гладенькою асфальтівкою. Знявся шалений боковий вітер, що здув у мене картузакашкет, але в долині стало затишніше.
Спацируючипрогулюватися, нагадав собі як Яків Головацький у "Подорожі по Галицькій та Угорській Русі, описаній в листах до приятеля у Л." згадував про ці місця: "За малою Солонкою гостинець веде через місцину, що лежить на підвищенні, отже, можна оглянути всю околицю. Праворуч видно широкі долини, на котрих серед урожайних нив здалеку сіріють села Винява, Хоросно, Красів, Добряни, а біля них рядочком будовані хатки поселенців-німців, так звані присілки, по-німецьки Reichenbach, Dornfeld, Deutsch-Chrusno і т. д. Тутешні люди не можуть запам'ятати тих важких назв і називають ці хутори просто Німці та Шваби, або німецька Форосна, німецькі Добряни й т. д. — від сіл, на чиїх ґрунтах лежать ці оселі. Здалеку біліють двори містечка Щирця, і вже з першого погляду їх можна відрізнити від сільських."
Я уже кілька літ не був у цих місцях і потішився, що Хоросно розбудувалось, стало ошатнішим і чистішим. Колишня німецька колонія знаходилась на іншому кінці села, тож довелося ще потрудити ноги, щоб побачити перші "німецькі” хати. Їх не так багато залишилося — майже всі перебудовані, деякі розібрані, є й відкриті румовища.
Аж ось на самісінькім краю села притулився старезний цвинтар із незвичними для нашого ока надгробками — масивними тесаними колонами. Під ногами ще подекуди виднілись залишки кам’яних хрестів. На деяких колонах можна було розгледіти написи ґотичним шрифтом, очевидно, що надгробки мали таблички з іменами похованих, але їх не було. Тепер майже всі поховання анонімні...
Але ні! Знайшов єдину металеву табличку — Karoline Assmann прожила усього сім рочків, з 1902 до 1909 року. Майже ровесниця моєї бабці Пелагеї, яка народилася 1900-го. Кароліна не дожила до 21-го грудня 1939-го, коли почалася репатріація її родаків в Німеччину за угодою Молотова-Ріббентропа. На щастя, не може побачити наслідки забуття та байдужости людської, що призвела до того, що тепер переважна більшість поховань на німецькому цвинтарі безіменні. Наче й не люди тут поховані, а тіні, не варті спогаду, пам’яти і згадки.
На старому забутому цвинтарі було незвично тихо — лиш вітер свистів у верховітті та хрумтіло сухе галуззя під моїми черевиками. Щоб не будити спокій давно спочилих на цьому освяченому клаптику землі, подумки помолився за спокій їх душ.
Бо хтось мусить то робити.
Бодай випадковий подорожній.
