"Справа цілого народу". Як мають працювати читальні "Просвіти"

В нашому просвітянському рухови закорінився незвичайно шкідливий погляд на завдання народньої освіти і на саму діяльність читалень "Просвіта". Виявляє він себе здебільшого у традиційних щорічних загальних зборах у бурливих дискусіях і виборах нового виділу товариства, та накінець у пустомельстві деяких промовців-референтів, що з нагоди зборів, чи якогось просвітницького свята, виголошують патріотично-бундючні промови без змісту і хисту, або — кажучи словами Тараса Шевченка, — кидають "незрячими братами гречкосіями"… "Великих слів — велику силу, Тай більш нічого"...

А тимчасом справляє життя читалень "Просвіти" зводиться до невмілого прочитування часописів, і від часу до часу книжок, до того без пляну і системи, без путнього розуміння прочитаних тем, без потрібних пояснень і без належного освітлення.

Знову просвітницькі бібліотеки — подобають на старе книжкове лахміття, де зібрано кілька десятків старих, пошарпаних і затовщених книжок-брошурок, котрих ніхто не читає, бо вони нічим не цікаві; а нових, дійсно цінних видань немає, бо на їх закупно звичайно не стає грошей… Коли до того додати — ще дві-три аматорські маловартні виставки (в роді "Сатани в бочці""Кум-мирошник або сатана в бочці" вистава першої половини ХІХ ст. авторства В. Дмитренка, "Іцка Свата"комедія або "Заручин по смерти"інша назва "Перше повмирали". Автор Паливова Карпенко, що їх ставлять читальняні драматичні гуртки на протязі року — то цим і вичерпується пересічна програма діяльности читалень "Просвіти", як неменше й ціле культурно-освітнє життя українського села.

Правда в останніх роках зростає число гарно розвиваючихся читалень "Просвіти", котрі виказують на полі освітньої праці поважні досягнення і рівночасно можуть похвалитися незвичайно діяльними освітніми працьовниками, що присвячують народній справі чимало часу і труду, багацько серця і думок, віддаючи свої найкращі сили освітній справі. Та таких читалень з такими робітниками в нас мало.

Велика більшість читалень нашого Товариства, як також їх членів потапає в дивній байдужости до народних змагань, у повоєнній неохоті до праці, національній бездіяльности, визнаючи прінцип дядька: "моя хата з краю — я нічо не знаю".

Тимчасом у наші часи переоцінки усіх культурних цінностей і методів освітньої праці — не можна працювати ні одинцем, ні прихапцем ні по думці приповідки "як хто вміє, тай знає — хай в громаді працює"… але — як у всіх ділянках сьогочасного життя — так само в освітній —треба працювати на наміченому пляні, витривало, систематично, перевівши доцільний поділ праці, узброївшися знанням і досвідом освітніх працьовників, засвоївши собі всякі методи освітньої роботи. Бо не можна говорити про доцільність освітньої роботи, коли її працьовники самі не розуміють завдання народньої освіти і не вміють їх перевести в життя.

Доцільна освітня організація вимагає об’єднання всіх членів читальні "Просвіта" в одну просвітянську громаду, котра звязавши їх працю спільними духовими інтересами, могла-б при допомозі самоосвіти забезпечити їм потрібне знання. Те знання малоб відповідати культурному розвиткові сучасної доби і піднеслоб моральний і духовий (інтелектуальний) рівень — українського народу.

"Народна освіта" — як слушно каже теперішний голова нашого Товариства Михайло Галущинський — "це справа цілого народу". Коли вона має правильно розвиватись, мусить кожна одиниця взяти свою пайку на себе і нести її на собі. Тільки ця праця не має бути "патріотичною" жертвою, ні "вдовиною лептою", але громадською повинністю, яку кожний свідомий громадянин повинен виконати по своїх силах і найкращому розумінні справи.

Тому що наш український нарід у своїй подавляючій більшости селянський, треба освітню роботу розпочати від села, вести її серед працюючих мас села з ними і для них. Тут вихідною точкою і осередком освітньої праці мусять стати існуючі культурно-освітні установи, які є на місцях і здобули собі право горожанства, а саме: читальні "Просвіта", кружки Українського Педагогічного Товариства"Рідна Школа" сільські кооперативи, робітничо-професійні організації (по містах), "Луги", "Соколи" кружки "Сільського Господаря" і т.п. При теперішніх політично-національних відносинах на українських землях під Польщею, наші читальні "Просвіти" треба вести так, щоби вони заступили нам : народні школи і гимназії, народні університети і великоміські книгозбірні, театри і кіна, одним словом усе, чого потребує селянство для здобуття знання. З увага на те нашим головним завданням повинно бути — засновування і відновлювання читалень "Просвіти" у кожній громаді, селі, містечку, місті на всьому просторі української землі!

Коли шукаємо за причинами наших народніх невдач, то вони безумовно лежать у безпляновости та безпорядках, які видно передовсім у веденні просвітницької роботи. У нас — кожний громадянин своєрідний ПестальоцціЙоган Песталоці — швейцарський педагог-новатор, котрого не обходять ніякі нові виховні пляни і методи позашкільного навчання; авжеж він сам добре знає, що й як робити і не потребує ніяких "Порадників для ведення освітньої праці". І тому з нашої роботи так мало користи.

Наша програма освітньої роботи повинна йти по лінії перевиховання українського громадянства шляхом усуспільнювання знання і організації нового національного життя. Тому одним з найважніших завдань читалень "Просвіти" є між иншим приєднування членів для Матірного Товариства "Просвіта" у Львові, а нашою просвітянською заповіддю мусить стати така постанова: "Кождий Українець і Українка без огляду на вік, пол і суспільне становище, без огляду на свої політичні та соціяльні переконання — мусить стати членом Товариства "Просвіти".

Усі культурно-освітні установи села й міста, повинні проголосити святу війну безграмотности і малограмотности. Тільки це навчання грамоти не обмежується самим читанням, писанням і рахуванням, але поширюється також на тих, що скінчили народню школу не виносячи з неї загального знання.

З тих причин читальні "Просвіти" повинні вести в осінньому та зимовому часі — голосне читання книжок і часописів. На жаль − по наших читальнях "Просвіти" — найменше читають, а коли й читають то знову без розбору, без якого небудь пляну і системи, читають усе, що під руки попаде, хто як вміє і знає. Тому наші читальні повинні негайно завести в себе курси загальної освіти, а то при допомозі голосного читання відповідних книжок, які треба вести після наміченого пляну кожної неділі та свята і таким чином поширювати і закріплювати загальне знання. Доповненням курсів голосного читання повинні бути виклади і відчити (при помочі скіоптіконупроектор), які треба вести теж по певному пляні.

***

Коли мова йде про опіку над дітьми й молодю, то не забуваймо також про їхніх матерей, про наше жіноцтво, котре під освітнім оглядом стоїть нижче мужчин чого вимовним доказом є анальфабетизм наших міщанок і селянок. Треба вкінці взятися до повної ліквідації безграмотности і малограмотности, треба раз приступити до совісної освітньої праці серед українського жіноцтва, а ради кращого зорганізування слід позасновувати окремі жіночі гуртки при читальнях "Просвіти".

Рівночасно в програму освітньої праці повинна входити боротьба з алкоголізмом і засновування товариств тверезости "Відродження", "Визволення" і т.п. Не треба цеї справи легковажити, бо алкоголь нищить наше громадянство морально і матеріально, вбиває енергію і витривалість, а тим самим здатність до життя.

Під сучасну пору великих політично-суспільних перемін треба народні маси підготовляти до громадського життя, щоби вони могли виробити собі належну співучасть у політичному житті і визволити себе з кайданів визиску і неволі. Читальні "Просвіти" після постанов статута не можуть займатися політикою, але зате мають повне право і повинні займатися суспільними й економічними справами, словом пізнавати закони суспільного і державного життя, знайомитися з державними устроями різних країн і народів, а передовсім докладно пізнати сучасне господарське положення українського народу.

Змагаючи до утворення одної, великої просвітницької сімї з членів читалень "Просвіти" — слід плекати товариське життя й забави, але треба дивитися на те, щоби забави не стали виключною діяльністю читальні.

Та все ж найважнішою справою в усьому є не доми, не хори, не аматорські гуртки, а освіта, яка має йти в наш народ з читальні.