Розточчя: серце осені. Золота галицька провінція

Їхати зі Львова недалечко — автобусом пів години до селища Івано-Франкове, якого усі по-старому називають Янів, і далі пірнути під склепіння лісу. 

Шурх-шурх, шурх-шурх... 

Слова осені м’які, запашні, схожі на жовте листя. А може вони і є тими словами, лиш опали, злетіли із віття й лежать непрочитані. 

Я не розумію цієї мови, але розумію мову фарб. Розмай кольорів, буяння барв, самотність неба, спокій і тиша в лісі, яку порушують лиш самовбивчі польоти кленового листя, що шугаєлітає вправним планеристом поміж охололими стовбурами. 

Бракує слів, але не бракує барв і листя. Вони замінюють все. 

Шурх-шурх, шурх-шурх — я розмовляю з осінню. Чи вона зі мною. Мені однаково, бо добре. Ліс восени особливий — притихлий, ясний в своїй осінній печалі і замріяний. Він собі щось думає, можливо, про скору зиму. А, можливо, його дратує оце шурхотіння під моїми ногами. Раніше в кронах співали пташки, а тепер лиш це шурхання. 

Як добре, що сюди не долітає прикрий звук повітряної тривоги, цілюща тиша огортає картатою плахтиною і в душу сочиться густа імла спокою. 

Довкруж прозорість у барвах, обрисах, тінях, у світлі та повітрі... Усе, до чого торкається осінь, тоншає, легшає, мерехтить, вібрує. Картинка наче вицвітає, на очах стає вінтажною, давнішає і віддаляється. Чомусь пригадались неймовірної краси фламандські гобелени у королівських залях на Вавелі. Осінь бавиться в художницю. Най бавиться. Аби не плакала...

Шурх-шурх-шурх.

Осінь тихо присіла на пеньок, опершись об стару яблуньку у вистиглому садку. І слухає, як пінькає сполошена пташина на запечатаному вулику. Осінь жебрає у неба трохи сонця, щоб зігріти студені долоні. А небо й само вистигло і загорнулося в ковдру з хмар і туману. 

У лісі та довкруж гостро пахне прілим листям і зораною ріллею. Пахне забуттям, самотністю і надією.