Різдво. “Святочне розважання” Леоніда Юркевича з газети “Рада” за 1913 рік

Кажуть, ніби з двох найбільших християнських свят – Великдень є переважно свято орієнтальне, греко-азіятське, а Різдво – західне, європейське. І справді: весь свій орієнтально містичний запал наш схід вкладає в “Світлеє Христове Воскресення”, з його надзвичайною цілонічною відправою, з його трьохденним або й тижневим тріумфом, з невгаваючими “красними" дзвонами, цоцілунками то-що. 

Захід всю свою енергію зберігає для Різдва. В цей день особливо гучно й побідоносно грімлять церковні органи, готичне склепіння ледве вміщає під собою луну все народніх коляд, бокові престоли пишаються гарними вертепами: ясла, Марія й Ісусик, пастухи, вівці та волхви – притягають до тебе тиск веселої дітвори; вона співає і все співає, всміхається, тріумфує.

Так само й по-за церквою: коли більшість традиційних звичаїв, побожних розваг, гостини й виграшок захід сполучає з Різдвом, то схід – переважно з Великоднем. 

А Україна? Україна східна, але найстаршою своєю частиною приперта до заходу, вона, заховавши багато старожитного й виробивши багато своєрідного, підлягла проте і значним впливам західним. 

Ось як, приміром, святкувалося Різдво за десяток років до нашого часу в невеличкому правобережному містечку, на межі Волині, Київщини й Поділля. Значнішим, се-б-то більш культурним пунктом такого закутку, як і скрізь на глибокому Правобережжі, була, звичайно, “плебанія” – дім сільського священика. Здебільшого цей дім, а також дім диякона та дяка, були єдиними немужицькими хатами, де незавмерла ще “мужицька” мова, “мужицькі" норови й звичаї. 

Отже, бувало, як тільки зоря вечірняя возвістить, що “Христос Царь народився”, в плебанії стихає цілоденний гамір, всі чепуряться, переодягаються в святочну одежу й виходять до пекарні, де на покуті й на встеленому сіном столі вже стоїть готова вечеря. Господарь дому, в єпитрахилі й з свічкою в руках, ставши перед столом, оточений семьєю й челяддю, читає пилипівчану молитву... 

– Слава в вишніх Богу й на землі мир! – кінчає господарь, і враз присутних немов пронизує якийсь веселий трепет. Виблискуючи сльозою, всі мовчки підходять до хреста і, поцілувавши, сідають до столу: отепь-господарь, господиня, діти, наймити, наймички, пастух і бездомний дід~миколаївський москаль. Чи жартуючи чи ні, але господарь по-старосвітському запрошує до вечері пана-Мороза, щоб “не зморозив фасолі й бараболі, на полі гречки й на току овечки”, потім пробують куті, кидаючи нею під стелю, і врешті, пьють чарку. Наливши, господарь звертається до діда, як найстаршого межи всіма: “Ну, дай Боже, дідушко...”. “Дай Боже, батюшко”, відказує дід, і, хоч звичайно калічить українську мову помиколаєвському, тепер, в цей урочистий момент, говорить по-людcьки. Чарка, обійшовши всіх, вертає до господаря, і тоді пани йдуть до покоїв кінчати вечерю, давши волю пекарні. Через де-який час відчиняються надвірні двері, і з-за хмари пару виглядають маленькі перелякані постаті. Це матушчини хрещеники. 

– Поздоровляємо з Різдвом Христовим, щоб ці святки проводити й нарік дочекати, – пищать вони, розвязуючи свої вечері. За ними в хату – сусід Охрим, далі церковний титарь, паламарь, клюшник, дияконові Федько й Ганя, ще сусід... Чи повечеряв чи ні, отець-господарь виходить знов до пекарні, щоб приняти гостей, а за ним господиня, діти й святочні гості, коли є. Збірається гурт людей. Розсівшись, дехто встиг, ведуть поважну бесіду, заїдають чарку, часами злегка жартують. “На моїй голові церква стоїть”, турбується, як звичайно, клюшник Санихвон, а “реєнтий” Веназь клопочеться перед батюшкою, щоб завтра швидче впоратися з “галами”, так, щоб пообідати та до костьолу на коляди поспіти. “Имено так”, пояснює Санихвон: “щоб до костьолу, саме як Ісусика цілувати”... Дід вже на підпитку й балакає знов по-московському, але Санихвон спиняє його: “Рябокрисе, стань, стань, кашу; це тобі не шкадрон”. Гурт сміється... Так в святочній вечері й легкій бесіді проходить святий вечір, добрий вечір...

Ранком, коли ще й не думає – гадає благословитися на світ, а переддосвітній мороз, попоївши куті, пече й рипить, аж голки скачуть, – церковні віконця вже червоніють теплими вогниками, а пісня янгольська, видершись з Веназьових рук, бье луною в холодні тремтячі зорі. Але що це!... От на службі Божій, як ото зачинять вже врата й вратниці, а Веназь, вийшовши з півчою на середину церкви голосно запросить всіх: “пойте всі Небо і Земля”! 

Вся церква заворушиться, подасться наперед і всілякими голосами, молодими, старечими та дитячими, як гримне на весь цвинтарь, на всю білосніжну околицю: 

Небо і земля, небо і земля Нині торжествують!
Янголи людям, янголи людям
Весело празнують!

Зачувши тої пісні, нові смуги люду полинули в низькі двері церковні, передні дужче податуться на иконостас, і стурбований Санихвон, покинувши співати, мусить вернутися до свого високого призначення голови, на якій “вся церква стоїть”: 

– Гей, люде добрі, майстат (иконостас)! Майстат погибне!

Царіє витають, пастирі грають,
Поклони дають, чудо повідають,
Чудо, чудо повідають!

– Майстат, майстат!.. – протискається в білому, як голуб, кожусі, міцно виголений, зіпрілий Санихвон; навіть меланхолійний титарь протестує, врешті: 

– Та ну ж бо! Оце але!.. 

Але де там: 

“І ми рожденому, і ми рожденому
Поклон Христу даймо,
Слава во вишніх, слава во вишніх
Йому заспіваймо!..”

“Впоравшись з галами” та взявши в панотця благословенство на коляду, вся церква, особливо молодь, бігцем поспішає додому, щоб хутчій пообідати та поспіти ще на коляди до костелу. До костелу враз вдирається ледве стриманий гамір і дух білих нових кожухів. Пообідали, значить. Загреміли органи, священик проголосив благословенство, і служба скінчилася. Ксьондз виносить статуйку лежачого в яслах Ісусика, і перший затягає коляду; костел підхоплює його спів, органи – собі, а Веназь з півчими – й собі... Вихрищуючись найправославнішою пучкою, білі кожухи побожно цілують Ісусика і разом з усім костелом співають коляду.

Аж після костелу молодь розходиться, хто куди: підлітки на лід – на колесо, дівчата – з вечерею до хрещених батьків, а парубки, розділяні “березою” на скілька гуртів, з звіздою й вертепом у ній, чи просто з дзвінками та Санихвонтовими скриньками, – розливаються по всім селі, і в одному, то в другому кутку тільки й чути – “Ой, видить Бог, видить Творець”, “Нова рада стала”, “Ґречний молодче, чи єсть ти вдома”, “Добривечір тобі, пане господарю”... Мороз мнякне, вьється-виграває ніжно білий пух, новий килим встилає потоптану землю, воістину торжествують і небо, і земля. 

По вулиці сунуть розлогі панські сані, запряжені вздовж трьома парами баских коней; до саней вчеплено безліч маленьких гриджолят, а на них по хлопчикові; той в червоному балахоні, і цей в кожусі навиворіт а цей в високому срібному каптурі... Один грає на дримбу, другий чеше в бубон з дзвіночками, дме на дудку, той бряжчить... Коні й санки в паперових квітках та биндах. Коло своїх воріт стоїть титарь і меланхолійно дивуєть ся: “Чудасію граф витворяє.. оце але!”.. 

– Машкарад, – пояснює Санахвон: “котрийсь то межи ними і мій Махтей... 

Смеркає. Знов кріпить мороз, і знов церковні віконця блимають вогниками. Після вечірні й всенародньої коляди, всі колядники збіраються в один гурт і під приводом берези йдуть до плебанії. В пекарні, як у церкві. Ось панич, оточений гуртком колядників, а ось чужий панич і панна, аж з Київа, батюшчини гості. Гамір, сміх, тихі співи... Але ша: отець ідуть! Береза, кремезний чоловік старшого віку, стає спереду й говорить: “Дозвольте, отець, нашим молодцям заколядувати”. “Колядуйте, здорові, во славу Божу”. 

"Ой, видить Бог ви-и-идить, Творець, що весь мир...". І плебанія аж трясеться від грому, від того немудрого, густого, як земля, сільського співу. По коляді один з парубків виголошує: 

– Вечір добрий, пане господарю, вінчуємо вас цею колядою та Різдвом Христовим, пресвітлим празником! Нехай вас Господь Бог вінчує щастям, здоровлям від Різдва до Василія, від Василія до Василія – рік-по рік, поки Господь Бог назначив вік; щоб наші пан господарь були гречні та величні перед князями, перед боярами, перед господарями та перед всім миром християнським, – це наша річ, - а ви, хлопці – коляднички, киньте вгору шапочки та крикніть: дай Боже! 

– Дай Боже! гремить колядництво і пан господарь, кинувши в дзвінок гроші, дякує колядникам та частує їх чаркою горілки. 

Потім колядують пані-матці, паничові Кольові, панні Марусі...:

У Київі, на перевозі, там гречна панна
Перевіз тримала,
Перевіз тримала, перевозила,
Святий вечір, добрий вечір!

***

Таке наше українське Різдво. Тут і задобрюваннє кутьою старославянської Морани, і “київський перевіз”, і князі з боярами, і своєрідна звізда, замісць ялинки, і ціла опера співів, а в осередку їх – західний культ Матері Божої з Ісусиком. 

О, незабутнє, далеке, рідне сільське Різдво! Не одну дитину України привернуло ти до лона рідної неньки – через оті свят-вечері, та коляди... Дозволь же, читачу, на прикінці спогадів цих, “повінчувати” і тебе по давнєколишньому: святий вечір, добрий вечір, любий читачу!