"Пригоди на радіохвилях: історія українського радіо". Уривок з книжки Ніни Даценко

До ефіру дозволяю

Радіотелеграфія почалася, як модно було казати в Радянському Союзі, за царату, а от радіомовлення виникло вже під час комуністичної влади й розвивалося під час непу1921—1928. Саме нова економічна політика й уможливила появу такої організації, як "Товариство Друзів Радіо".

Перші радіомовні станції стали до роботи завдяки ентузіазму окремих прихильників радіозв’язку. Ще раз наголошу: вони діяли не за вказівкою влади, хоча й отримували від неї підтримку. Для прикладу наведу документ, що зберігається в Державному архіві м. Києва.

Протокол Засідання Президії Київського Губерніяльного Виконавчого Комітету 6-го склику.

Від 17-го грудня 1924 р.

Присутні були члени Президії, Члени ГВК, Зав. Губмісцьгоспом, Зав. Губдержстрахом, Заст. Зав. ГЗУ, Заст. Зав. ГФВ — т. Горбенко, Голова Губсуду, від Губплану [...].Для публікації опустила цей великий перелік прізвищ

Пункт 1181

Слухали:

Інформація про організацію Т-ва "Друзей радіо".

Голова Т-ва т. Суханов.

Ухвалили:

1) Інформацію Голови Т-ва "Друзей радіо" прийняти до відому.

2) Звернутись від імені Губвиконкому до всіх організацій і установ Київщини з закликом їх вступу в члени Т-ва "Друзей радіо", як індивідуально, так і колективно, звернувши їх увагу на необхідність підтримати цю надзвичайно важливу в культурному розвитку організацію.

3) Доручити Голові Губвиконкому допомогти Т-ву "Друзей радіо" і винайти потрібні засоби на організаційні роботи Т-ва й зокрема на збудування широко-віщательної станції.

4) Вважати потрібним ввести в склад Ради Т-ва "Друзей радіо" Заст. Голови Міськради т. Кузніцова.2

У 1925 році в Україні було понад 18 тисяч членів ТДР — погодьтеся, це велика цифра. Акціонерне товариство "Радіопередача" відповідало не лише за роботу радіомовних станцій. Тут навчали радіолюбителів, надавали консультації, налагоджували приймачі, купували й продавали радіодеталі та готові приймачі, відповідали за технічний бік справи, збирали абонентську платню, яка йшла на розвиток радіо. Хтозна, яке радіо ми мали б тепер, якби не поступове будівництво вертикалі радянської влади із центром у Москві. Фактично Українська Соціялістична Радянська Республікатак вона називалася на той момент приєдналася до Радянського Союзу в 1923 році, хоча до цього були підписані деякі договори, а декларація про вступ була оприлюднена 31 січня 1922 року. На той момент РСФРР уже налагодила держапарат і поступово зміцнювала владу.

Летять по радіо слова —
з найдальших далей вісті.
А все, що вимовить Москва,
у кожнім чують місці.
Уривок із вірша Наталі Забіли "Найдорожча в світі"

Спочатку після входження УРСР до СРСР зберігалася примарна ілюзія самостійності в ухваленні рішень. 

Але вона швидко розвіялася, адже відбулося не приєднання, а фактично поглинання. Українські станції одразу відчули закручування гайок. Тетяна Горяєва у ґрунтовному дослідженні "Політична цензура в СРСР. 1917–1991 рр." описала всю історію цензурного відомства, принципи роботи, підкилимні ігри й таке інше.

Вона наводить цитату з протесту, що стосується організації Головліту (головного цензурного органу) Вповноваженого Народного комісаріату освіти УСРР при НКО РРФСР Гадзинського від 27 червня 1922 року.

… У Положенні про Головне Управління у справах літератури й мистецтва, надрукованому в газеті "Вісті ВЦВК" від 23/VI 22 р. з Вашим підписом, є стаття, у якій деякі абзаци не відповідають основним засадам Радянської Конституції, що стосуються не об’єднаних комісаріатів радянських республік, зокрема в даному випадку, що стосуються Наркомоса України, як, наприклад, редакція положення № 7 пропонує організувати Головне Організаційне Управління на місцях у Києві і Харкові, які вважаються не об’єднаними Комісаріатом Освіти України. Беручи до уваги, що НКО УСРР у своєму становищі працює

цілком самостійно, цей абзац є великою фактичною і політичною помилкою, яка взагалі може сприйматися у небажаному для нас смислі і створити непотрібний настрій у колах, які дуже пильно спостерігають за кожним політичним кроком радянської влади. […] … терміново прошу повідомити, є це положення обов’язковим для України чи ні.

Горяєва зазначає, що в Москві ухвалили спеціальну постанову і через два місяці, 29 серпня 1922 року, в Україні з’явився Головліт.

Шкода, що ми не зможемо так само докладно, до букви, до коми, дослідити радянську цензуру щодо українського радіомовлення. Під час війни частину архівних документів різних установ було втрачено, але ще прикріше, що велетенський масив архівних документів із фонду Держтелерадіо УРСР знищили пізніше, про що свідчить супровідний документ до опису фонду № 4915 "Державний комітет УРСР з телебачення та радіомовлення (Держтелерадіо УРСР) Київ" ЦДАВО. Вражають наведені там цифри знищених документів "тимчасового терміну зберігання, що не мають науково-історичної цінності": у 1955 році знищено 1028 одиниць зберігання, у 1956—649, у 1961—2141, у 1962—1032 і 817, у 1963—1642, у 1964—1236, у 1965—953, у 1966—914. Усього за 10 років було знищено 9384 одиниці зберігання. Це могли бути як невеликі підшивки, так і грубі — на 200–400 сторінок важливих і унікальних документів.

Крім того, уже згадана дослідниця історії цензури Тетяна Горяєва зазначила, що з наступом німців радянський уряд наказав знищити частину архівних документів.

У передмові до книжки "Історія радянської радіожурналістики. Документи. Тексти. Спогади. 1917–1945", виданої в 1991 році в Москві, є про це кілька речень.

До 1927 р. багато передач, здебільшого художнього мовлення, йшли в ефір без завчасно підготованого тексту. Постанова ЦК ВКП(б) від 10 січня 1927 р. визначила обов’язковий порядок проходження всіх ефірних матеріалів через органи Головліту з подальшим зберіганням їх в архіві. Тільки із цього часу почалося планомірне формування документального фонду радянської радіожурналістики, який налічував на 1941 рік понад 20 тисяч одиниць зберігання текстів і сотні звукозаписів.

З початком війни всі установи й відомства за вказівкою Управління державних архівів НКВС взялися до підготовки евакуації своїх архівів, у процесі якої було допущено серйозні порушення, що призвели до безпідставного знищення цінних документів. У жовтні 1941 р. у дворі будинку Радіокомітету на Путінках було спалено більшу частину архіву. Намаганнями його завідувачки А. Н. Лучнікової частину документів загального діловодства евакуювали.

Творчий архів врятувати не вдалося.

Така сама доля очікувала документальні і художні звукозаписи, котрі втрачені передовсім через відсутність умов зберігання і внаслідок багаторазових "чисток" звукового архіву з кон’юктурних міркувань. Виданий у 1938 році наказ за ВРКВсесоюзним радіокомітетом № 415, що вимагав "очищення від непридатних в ідеологічному відношенні" звукозаписів, був упродовж багатьох років одним із керівних документів Радіокомітету, неодноразово дублювався. На підставі його і схожих документів фонодокументи можна було знищувати без розкривання їхнього змісту — у відповідному описі досить було вказати тільки робочий номер зберігання.

Відомі розпорядження, за якими знищувалися одночасно по 400 і більше звукозаписів.

Те саме відбувалось і з українськими документами. Усе, що було важливим на думку партійних діячів, вивозили. Усе, що вважалося неважливим або могло скомпрометувати, — просто спалювали. Напевно, саме тому у вищезгаданому супровідному описі є така фраза: "Роки ІІ п’ятирічки були періодом масової радіофікації міст і сіл. У 1941 році на Україні радіомовлення проводилося з Києва та всіх обласних центрів через радіостанції Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька, Вінниці, Чернігова та інш. Документи цього періоду не збереглися". Для дослідження доступні накази й тексти передач від 1941 року.

У тому-таки документі описана робота Українського радіо:

В обласних центрах республіки працюють Комітети з радіомовлення і телебачення Виконкомів обласних Рад депутатів трудящих. У кожному районі республіки є кореспондент-організатор радіомовлення. Він керує редакцією, яка працює на громадських засадах. На громадських засадах діють також радіоредакції на заводах, фабриках, будівництвах, у колгоспах і радгоспах. […] У передачах по радіо і телебаченню систематично пропагуються рішення з’їздів КПРС і КПУ, Пленумів ЦК КПРС і ЦК КПУ, широко висвітлюється будівництво комуністичного суспільства в СРСР, досягнення науки і техніки, успіхи країн соціалістичного табору, боротьба робітників капіталістичних країн за мир і демократію.

Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х усі радіопередачі вели у прямому ефірі, "невимушений конферанс" допускав імпровізації. Як вище вже було написано, із 10 січня 1927 року за постановою ЦК ВКП(б) усі передачі перед ефіром мали бути надруковані й дозволені до ефіру органом Головліту і звучати в ефірі без спотворень. Опісля текст здавали в архів. Саме відтоді з’явилися так звані "мікрофонки" — спеціальні папки-обгортки для передач, на яких ставили "візи". 

Величезна стаття "Музичне мовлення на Україні" в журналі "Говорить СРСР"1934 рік, де засуджувався Український радіокомітет, починалася словами:

Постанови Всесоюзної творчої наради, затверджені Всесоюзним радіокомітетом, дали усім радіокомітетам розгорнуту програму дій з проведення політики партії в художньому мовленні.1 У цій постанові особливо підкреслюються завдання підсилення класової пильності, боротьби проти буржуазних впливів, боротьби з політичними проривами в радіомовленні, спрощенством, вульгаризаторством і занепадництвом. Високий ідейно-художній рівень, партійність музичного мовлення — от основні вимоги, поставлені перед комітетами.

Водночас українсько-білоруським і всім інструкторським територіальним групам Управління місцевого мовлення ВРК запропонували вчасно й систематично рецензувати програми, плани й мікрофонні матеріали, зобов’язавши всі радіокомітети вчасно надсилати їх в Управління місцевого мовлення. Закінчуються директиви такими словами:

Всесоюзний радіокомітет ще раз вказав усім радіокомітетам і радіовузлам на необхідність посилення класової пильності до мікрофонних матеріалів і боротьби за проведення ленінсько-сталінської національної політики, твердо пам’ятаючи вказівку т. Сталіна: "Пережитки капіталізму у свідомості людей набагато живучіші у сфері національного питання, чим в будь-якій іншій сфері, вони живучіші, бо мають можливість маскуватися під національним костюмом".

На словах у "найвільнішій" країні планети цензури не було, не було навіть закону про цензуру, тому всі викреслення, зауваги, заборони регулювалися таємними записками, наказами, розпорядженнями та "внутрішнім чуттям" цензорів. Згодом з’явилися списки заборонених прізвищ і тем. Навіть музика могла стати неблагонадійною, а редактор, який допустив звучання її в ефірі, — "вилетіти" з роботи або навіть потрапити під суд. Уривок зі статті "На радіофронті" Олександра Карпека, опублікованої влітку 1934 року в журналі "Радіо", дуже добре це ілюструє.

…Недалекий той час, всього рік тому, коли співак Всеукраїнського комітету Дудко, використовуючи втрату більшовицької пильності керівних робітників радіокомітету, намагався виконувати у мікрофона націонал. шовіністичні українські пісні. І навіть тоді, коли партійною організацією та керівництвом цілого ВУРКу це було викрито, він все-таки продовжував вставляти до програми своїх пересилань такі пісні, як "Гей літав орел" та "Ой, чого ти почорніло".

У квітні 1936 року відбувся Всесоюзний радіофестивальу Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського зберігається його програма. І там вказано, що було проведено конкурс на фестивальну пісню, у якому перемогла "Алло, говорить Україна" (слова написав Іван Нехода, а музику — Олексій Арнаутов). Я обшукала все, що могла, щоб знайти слова цієї пісні, але в жодному репертуарному збірнику, у жодній збірці творів Івана Неходи їх не знайшлося. Виявилося, що влітку 1937 року 30-літнього композитора Арнаутова звинуватили в участі у троцькістській контрреволюційній організації та розстріляли. І пісня зникла, наче її й не було.

Вилучали також літературу, що доводить наказ від квітня 1953 року. Ми можемо лише здогадуватися, що ж то були за книжки, які застаріли через місяць після смерті Сталіна.

У липні 1928 було ліквідовано акціонерне товариство "Радіопередача", радіостанції передали до Народного комісаріату пошт і телеграфів. Того самого року на радіостанціях з’явилися воєнізована охорона й перепустки, а за деякий час запровадили жорстку сітку мовлення.

Уперше за весь час існування радянського радіо ми матимемо глибоко продуманий план радіомовлення на цілий рік. Плановий початок в радіомовлення уже давно став необхідністю дня. Реформа, що проводиться, неодмінно зустріне загальне схвалення радіослухачів. 

У зв’язку з новим планом радіомовлення вчасно порушено одне дуже болюче питання — про дисципліну в радіомовленні, про точність виконання намічених програм радіопередач. Без цієї дисципліни усі плани будуть перевернуті догори дригом. Треба зізнатися — дотепер у роботі наших центральних радіомовних станцій (про провінційні й казати нічого) ми не бачили помітних ознак дисциплінованості й акуратності. […]

Коли хочуть показати зразок точної програми, зазвичай посилаються на закордон. Але не треба забувати, що темп політичного життя в капіталістичних країнах зовсім інший, відрізняється й характер радіомовлення закордонних станцій. Ніщо й ніхто не заважає їм передавати в обумовлений день і час церковні дзвони, проповідь священника чи джаз-банд. Там не транслюються, наприклад, з’їзди профспілок, робкорів, сільськогосподарських робітників з промовами Томського, Бухаріна та інш. […]

Абсолютно точної програми не має й закордон. І там є деякий "законний" відсоток, що покладається «про всяк випадок». Цих випадків у нас, звичайно, значно більше і вони не можуть не знайти відображення в наших програмах.

Однак є межі, за якими вже починається "безпечність та розхлябаність". І їм треба оголосити боротьбу.

Увесь радіомовний апарат, всі без винятків учасники передач повинні перейнятися усвідомленням виняткової відповідальності за свою роботу, за обіцяне радіослухачеві.

Ми — за дисципліну, за максимальну акуратність і точність під час виконання програм радіомовлення.За дисциплину в радиовещании // Радиослушатель. 1928. № 16.

У 1932 році заборонили радіогазети й запровадили єдину сітку мовлення для СРСР. На зміну інформаційно-розважальним радіогазетам прийшли "Останні вісті".

Зміни подавали масам як виняткове благо, неабияке покращення в інтересах слухачів. У серпні 1933 року в журналі "Говорить СРСР" побачила світ стаття інженера А. Нечаєва "Сітки мовлення і загальні принципи".

…До 1932 р. радіомовлення взагалі центром ніяк не планувалося. Кожний радіоцентр був наданий сам собі. Усі взаємини полягали в тому, щоб видерти якомога більше коштів.

Кожний такий радіомовник вважав себе центром, ігнорував передачі інших радіоцентрів, а головне — інтереси радіовузлів і радіослухачів. Заводилися власні великі і малі симфонічні й інші оркестри, переважно "халтурні", і на це витрачалися великі кошти.

1932 став переломним у плануванні радіомовлення. Уперше радіомовлення почало розглядатися не як вид "експлуатації радіостанцій", а як галузь культурного будівництва.

Були зроблені спроби для скорочення "егоцентризму" окремих мовних центрів, наприклад — введено певну кількість годин обов’язкового транслювання центральних та інших радіостанцій.

Ці досліди були підсилені й закріплені в 1933 р. і, треба думати, матимуть подальший розвиток, особливо у зв’язку з увагою, яку приділяють партія і уряд радіомовленню, що виразилося у створенні Всесоюзного комітету з радіо і радіомовлення при Раді народних комісарів СРСР. 

Регулярно з’являються статті на зразок "Радіомовлення — до міцних більшовицьких рук", опублікованої в одному з осінніх номерів журналу "Радіо" за 1934 рік.

Величезна і відповідальна роль радіомовлення — "могутньої підойми пропаганди комунізму"Кіров. Величезні і відповідальні ті завдання, що їх поставила перед радянським радіомовленням партія. З більшовицьким завзяттям битися за виконання цих завдань — такий обов’язок кожного комуніста, комсомольця і позапартійного працівника радіомовлення. Пронизати всю радіомовну роботу партійністю, піднести на вищий щабель ідейно-політичний рівень усіх ланок радіомовлення, показати зразки справжньої більшовицької перебудови радіомовлення — таке було завдання.Мамонтов Б. Радіомовлення до міцних більшовицьких рук //Радіо. 1934. № 11.

Ідеться про постанови ЦК ВКП(б) про перебудову радіомовлення, під час якої було виструнчено структуру радіокомітетів і повністю підпорядковано її партії.

Якщо на початках радіомовлення програми передач друкували в пресі для інформування слухачів, то в середині 1930-х це доводилося робити обов’язково, щоб усі "уповноважені" стежили за дотриманням розкладу. У № 3 журналу "Говорить СРСР" за 1935 рік розмістили скаргу на неякісні трансляції київської станції з такими словами:

У кімнаті сектора випуску Всеукраїнського радіокомітету стоїть ЕЧС і динамік для контролю передач з ефіру. Але контроль цей недоброякісний. 

Здавалося б, що дивного в цій фразі? Кожне написане слово перед ефіром контролювали, мікрофонні матеріали прочитували кілька разів і затверджували до ефіру, цензор кольоровим олівцем підписував кожну сторінку і ставив свій штамп на першій. Але й за ефіром стежили: відповідальні працівники сиділи та все слухали. Також слухати передачі мало керівництво, яке відповідало за зміст власним життям. Усі радіопередачі, як і вся преса, виходили у світ тільки з дозволу Головліту, навіть більше — кожен цензор мав свій номер, який ставився на останній шпальті.

 У 1936-му з’явився відділ пропаганди. Він у Москві готував тексти, які читали диктори в республіканських радіостудіях. У 1937 році заборонили радіопереклики — офіційно через "безлад в ефірі", але насправді побоювалися, що під час прямоефірних передач хтось начебто благонадійний може виявитися неблагонадійним і на всю країну сказати слово правди. Тоді вже виник звукозапис, який давав змогу контролювати кожне слово, що йде в ефір, за допомогою попереднього прослуховування й подальшого монтажу.