"Папаша" червоного ренесансу. Фрагмент з книжки "Літературні 1920-ті. Постаті" Ростислава Мельниківа

...17 листопада 1920 року Сергій Пилипенко прибув до Харкова як делегат V Всеукраїнської конференції КП(б)У, а по її закінченню 22 листопада його заарештовує місцевий відділ ВЧК (Всеросійської надзвичайної комісії). 

Біографія двадцятидев’ятирічного арештанта була доволі яскрава. З чотирнадцяти років Пилипенко бере активну участь у революційному русі, а 1908 року стає членом партії соціалістів-революціонерів. Така рання політична активність чималою мірою зумовлена впливом батька, "що був народним учителем, а за переконанням — народоволець". 

<p>Сергій Пилипенко з доньками Асею та Мірталою, початок 1930-х років</p>

Народився майбутній письменник 1891 року в Києві в родині полтавських козаків. З огляду на "політичну неблагонадійність", батько часто "змінював" роботу, що негативно позначалося на сімейних статках. Тож з малих літ Сергію Пилипенкові довелося працювати в різних трудових артілях, зокрема "учнем у палітурні, стельмашні, теслярні, грабарем, косарем, десятником на болотяних роботах", і при тому здобувати освіту — навчатися в гімназії, "казеннокоштним за маломочність і добре вчення". 

Під впливом творів Михайла Драгоманова Пилипенко вступає на славістичний відділ історико-філологічного факультету Київського університету, вивчає греку, латину, а також французьку, німецьку, італійську, чеську, польську, сербську мови. Чималу увагу приділяє студіям української мови та літератури. У планах — написання дисертації, однак через участь у партійній діяльності 1912 року його виключають на третьому курсі з університету. Слідство й суд не знайшли належних доказів, а тому покарання було не надто суворим — обмежились забороною проживати в Києві. 

Відтак майбутній письменник продовжив справу батька: викладає історію, словесність, логіку, психологію спершу в Баришпільськійнині Бориспіль вищій початковій школі, а згодом у вчительських семінаріях та жіночих прогімназіях. 

З початком Першої світової війни за рішенням проводу есерів іде добровольцем на фронт. Воюючи в складі ХХІ армійського корпусу, Сергій Пилипенко проходить усі щаблі від рядового до штабс-капітана, командира батальйону, стає особистим дворянином (як свого часу і його батько), а за військові звитяги нагороджується орденами Святої Анни та Святого Володимира, а також усіма обер-офіцерськими нагородами. Був тричі поранений і двічі контужений.

У перші дні Лютневої революції він бере активну участь у роботі солдатських рад — обирається до полкової, дивізійної та армійської, а також стає одним із провідників українського руху в XII армії та загалом Північного фронту. У цей час набуває й редакторського досвіду — у Ризі видає фронтову газету "Український голос", що підтримувала політику Центральної Ради. Після жовтневого перевороту Пилипенко — комісар 151-го полку і 33-ї дивізії, притому залишається членом есерівської фракції в солдатських комітетах армії та фронту.

Після демобілізації в січні 1918 року повертається до Києва й активно включається в політичне життя, насамперед як редактор наймасовішої газети "Народна Воля", наклад якої сягав 200 тисяч примірників. Видання Всеукраїнської селянської спілки та Центрального кооперативного комітету було в опозиції до гетьманату Павла Скоропадського, тож Пилипенкові довелося відсидіти три місяці в гетьманській в’язниці.

По тому знову продовжує активну політичну діяльність. Восени 1918 року стає членом Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів. Бере участь у підготовці Конгресу трудового народу України, перша сесія якого відбулася 23—28 січня 1919 р., а з-поміж її ухвал — затвердження акту воз’єднання Східних і Західних земель, проголошення єдиної соборної Української Народної Республіки та принципу загального виборчого права для формування різних рівнів рад. Утім, запалення легень не дає змоги Пилипенкові бути присутнім на тому засіданні. А вже 5 лютого Київ окупувала Червона армія.

У нових політичних умовах Сергій Пилипенко публічно зрікається свого членства в УПСР та в березні 1919 року вступає до КП(б)У. У цей час він очолює редакції партійних і радянських часописів, а також працює в редакційних відділах Всевидаву та завідує видавництвом ЦК КП(б)У "Космос". 

Під час спішного відступу Червоної армії під тиском денікінських військ Пилипенко вирішує не залишати Україну. Перебуваючи на посаді начальника гарнізону Чернігова, він за власною ініціативою формує партизанський загін. Діючи в районі Київ — Житомир, Сергій Пилипенко впродовж двох тижнів проводив спільні військові операції з колишнім однопартійцем-есером Несмеяновим, намагаючись прорватися на Південь до Махна. Це вимушене "союзництво" згодом стало формальним приводом і головним пунктом звинувачення з боку харківських чекістів.

Як свідчать матеріали ДПУ, у цей час він "приєднався до Волинської петлюрівської бригади і був зарахований у команду зв’язку". Однак цей військовий підрозділ на чолі з Омеляном Волохом вийшов на тоді із підпорядкування Головному Отаману Симонові Петлюрі та перейшов у розпорядження ЦК Української комуністичної партії (боротьбистів). Відомо також, що Пилипенко побував у полоні, організував втечу та додав до своїх попередніх контузій ще одну.

Наприкінці 1919 року повертається до Києва, редагує газету "Більшовик". Сергій Пилипенко у своїх журналістських матеріалах прагне відстоювати демократичні принципи в розбудові радянської влади, а також звертає увагу на особливу роль українського селянства та його значення в майбутньому суспільно-політичному устрої (власне, ця тема була провідною в Пилипенка-журналіста, згадати бодай пізніші в часі публікації, присвячені голоду 1920-х, відстоюванню прав селянства й засудженню впроваджуваних директивних методів керування економічними процесами на селі). 

Тим часом навесні 1920 року розпочинається черговий виток воєнних дій. Із заходу наступають об’єднані військові сили Польщі та УНР, а з півдня — білогвардійці. Редакцію "Більшовика" евакуюють до Черкас, а редактора газети відряджають командувати стрілецькою бригадою 13-ї армії. Проте, після захоплення червоними Києва, його відкликають із фронту для організації Київського губревкому. Спершу деякий час працює в партапараті, а невдовзі його знову поглинає журналістська й редакторська робота. 

У цей час Пилипенко зближується з Георгієм Лапчинським та Євгеном Касяненком, котрі обстоюють ідею федералізації українсько-російських відносин як на рівні парторганізацій, так і народного господарства. Ці партійні діячі наголошували на вагомості національного питання в Україні й різко протестували проти його ігнорування більшовиками, прагнули до створення нової Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною організацією і секцією Інтернаціоналу. Та найбільш крамольним в очах московського партійного керівництва було їхнє прагнення формувати окремі українські військові частини й відстоювання економічної самостійності України.

Ці ж таки питання набули особливої гостроти й на V Всеукраїнській конференції КП(б)У в Харкові 17–22 листопада 1920 р. У ході полеміки Сергій Пилипенко активно відстоював позиції "федералістів". Як указує О. Мукомела, це й стало основною причиною арешту ЧК, здійсненого за вказівкою Xристияна Раковського та Дмитра Мануїльського. У результаті розслідування Пилипенкові було заборонено займати відповідальні посади впродовж шести місяців. Так розпочався харківський період у житті письменника. 

Згодом він писав: «Пригадую, як 1921 року, тут у Харкові, я працював чорноробом на заводі "Серп і Молот". Щодня доводилося вимірювати 12 кілометрів, а в партійні дні — 24. Одержував аж 800 крб. на тиждень, тобто на 3 з гаком фунти хліба (250 крб. фунт тоді коштував). Ну й теж доходивсь до цинги... Але це час був радянський. Був могутній товариський колектив — партія, що не дала загинути. Була така-сяка освіта, що давала змогу по ночах писати і друкувати за допомогою небіжчика товариша Блакитного у "Вістях" дописи про цей завод. І коли я попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці — я опинився редактором "Селянської Правди" і почав друкувати в ній свої байки, що склали потім "Байківницю". Це був 1921 рік».

Серед співробітників редакції "Селянської Правди" зустрічаємо імена Андрія Паніва, Петра Панча, Івана Сенченка, а відповідальним секретарем газети працював Павло ГубенкоОстап Вишня. Доволі часто Сергію Пилипенкові доводилося також виконувати й обов’язки редактора газети "Вісті ВУЦВК", коли загострювалася хвороба Василя Еллана-Блакитного. У цій редакції, що містилася лишень поверхом нижче, гуртувалися Михайло Йогансен, Володимир Коряк, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий. 

Ці дві групи письменників, власне, і складають осереддя культурного життя слобідської столиці. Завдяки їхнім зусиллям з’являються альманахи "На сполох", "Штабель", збірник "Жовтень", виходить журнал "Шляхи мистецтва", нормалізується робота видавництв, а розрізнені досі літературні явища постають складниками загальнонаціонального українського літературного процесу. 

Останній факт ішов урозріз з уявленнями московських політкомісарів від культури в особі шовіністично налаштованих провідників місцевого Пролеткульту. Відтак загострюється українсько-російське протистояння в цій ділянці, що особливо увиразнилося з організаційним оформленням українського літературного руху.

Виконуючи резолюцію ЦК КП(б)У про необхідність організації сил селянських письменників, пленум Всеукраїнського оргбюро Пролеткульту 13 березня 1922 року доручає Пилипенкові роботу зі створення Спілки селянських письменників. Уже 3 квітня на засіданні колегії Художнього сектору Головполітосвіти було ухвалено статут новоствореної організації "Плуг", що мала "об’єднати розпорошені досі революційно-творчі сили селянських письменників скрізь по Вкраїні, і працювати серед широких селянських мас", а невдовзі — 15 квітня — й надруковано в першому числі однойменного селянського двотижневика Головполітосвіти УСРР.

Така організаційна оперативність викликала неприховане роздратування в керівництва Пролеткульту. На офіційних зборах ЦК організації фактичний її керівник Захар Невський заявив, що «ЛітГоловполітосвіти є зібранням "українців-пройдисвітів"». Своєю чергою, це дало привід С. Пилипенкові та Василю Елланові-Блакитному на засіданні пленуму Всеукраїнського Оргбюро 14 травня 1922 р. демонстративно вийти зі складу Пролеткульту. Услід за ними так само вчинили В. Коряк та В. Сосюра. Унаслідок такого демаршу Пролеткульт доволі швидко втратив свої позиції в культурному житті радянської України, а незабаром і взагалі будь-який сенс свого існування. 

З утворенням "Плуга" українські письменники вперше були організаційно об’єднанні саме за професійною ознакою. На передній план висувалися не художньо-естетичні принципи й певні мистецькі уподобання, а головно — засадниче завдання "створення нової робітниче-селянської літератури", а тому "не корпоративні, але суспільно-громадські інтереси мають керувати всією працею спілки". 

Уже перші місяці діяльності організації засвідчили не те щоб своєчасність створення, а крайню її необхідність для потреб культурно-масового освітнього руху на селі, що з роками визвольних змагань завдяки діяльності "Просвіт" набув яскравого національного характеру. Географія "Плуга" поширилася на КонградКонград — Костянтиноград, у 1920-ті — Червоноград, з 1944-го — Красноград, Валки, Лубні, Київщину, Полтавщину, одна навіть філія почала діяти на Курщині. 

Як подавав у своїй хроніці журнал "Шляхи мистецтва": «З відчитів і відомостей місцевих організацій видно велике зацікавлення селянських мистців до спілки. Розбурхана стихія революційної селянської творчости шукає виявлення і організаційних форм. Часто до Бюро Спілки приходять листи з усіх закутків України з проханням прийняти до Спілки, зразками творів і життєписами. Сливе щотижня приїздять до Харкова з сел нові письменники, щоб дістати поради, вказівки і товариську критику на свою творчість. Розшукують літературу відповідну, знайомляться з сучасним станом письменства, з самими письменниками, і їдуть на провінцію часто вже як організатори нової філії "Плуга"». Тож невдовзі «Плуг» стає наймасовішою літературною організацією…