Опільська весна посеред зими. Золота галицька провінція
20:00, 24 січня 2023
Незвично тепла, майже весняна зима, не дуже сприяє мандрам, бо погода вередлива — яскраве сонце за якусь хвилю огортається хмарами, небо провисає, як стара перина на плоті, готове сипнути чи то снігом, а радше зимним дощем. Але трапляються дивовижі, особливо з тими, хто не зраджує своїй музі мандрів і таки вибирається в дорогу.
Якось із друзями вирішили навідатись у досі незнаний куток Перемишлянщини. Погода не дуже тішила: похмурий ранок народив такий самий день, віяв рвучкий вітер і заповідалось на дощ. Попри все ми мандрували від одного галицького села до іншого, аж заким не зголодніли. Полуднувати вирішили на височенькій горі, що вигинала міцну спину над Подусовим.
Витягли канапки, термоси з чаєм і гріли руки об теплі горнята. Аж раптом щось змінилось довкруж — вітер знявся у піднебесся, пошматував важкі ослони хмар і витягнув на світ Божий сонце. І все вражаюче змінилося довкола!
Хмари хвилями котились небом, кублячись наче старий кожух, вітер гуртував їх десь на овиді, відкриваючи сонцю долини і гори мальовничого Опілля, на схилах смарагдово заіскрилася озимина, понурі безлистяні ліси стрепенулись і простягнули вистигле галуззя до яскравого світила, випрошуючи тепла і світла, потепліло й на горі, де ми таборували.
Здавалось, що зима десь зашпорталася у дебрах й під сонце виступила яснолика весна. Контраст був настільки вражаючий, що ми навіть кинули полуднувати, а чимдуж побігли знимкувати сяючі краєвиди, погутні пруги світла, що пробивалися крізь охвістя хмаровиння, веселі простирадла піль Безліса рівнина, що простягалися зеленим оксамитом обабіч звивних доріг та путівців.
У ту хвилю якась несамовита радість запанувала нами, годі було стримати усмішки, веселу метушню, жарти, наче хтось вирішив розвеселити понурих мандрівців, стомлених сірістю і поганою дорогою.
Але, як відомо, усе хороше надто швидко закінчується: той самий розбишака шугай-вітер знов нагнав отару хмар і вона надійно сховала блаватову хустину неба і золоту помаранчу сонця. З низин війнуло холодом і вільгістю. Вистава закінчилася.
Час було рушати, але я ще хвилин пʼять стояв в надії, що сонце знов зʼявиться над хвилястим небокраєм, і не дасть змерзнути долоням... Але не сталось, як гадалось. Проте й кількох вражаючих хвилин веснування посеред зими вистачило, щоб запалити пломінець втіхи у вистудженій душі.
Дива трапляються, навіть тоді, коли на них не сподіваєшся й не розраховуєш. Бо так є.
