Улас Самчук "Нарід чи чернь?"
10:55, 20 лютого 2021
20 лютого минає 116 років від дня народження Уласа Самчука. Здебільшого, коли чуємо це ім’я, то одразу згадуємо про його роман “Марія”, що став першим в українській літературі твором про насильницьку колективізацію та Голодомор 1932–1933 років. Його ж перу належать десятки інших художніх романів, повістей, оповідань, спогадів та щоденникових нотаток. Однак значно менше ми знаємо про Самчука як про публіциста, хоч великою є його і публіцистична спадщина. Стаття “Нарід чи чернь” побачила світ на шпальтах київського часопису “Українське слово” 9 листопада 1941 року. Хоч публікації вже майже 80 років, ось це ключове Самчукове запитання щодо становища української нації – “нарід чи чернь?” – і до сьогодні залишається актуальним. Тим паче, що досі ворог той самий – Росія. А також почасти – українська національна несвідомість. Оригінальний правопис тексту збережено. Статтю розшукав Павло Артимишин.
Улас Самчук
український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР у вигнанні, член ОУП "Слово".
При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї… На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?… Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.
Улас Самчук (стоїть по центру) серед селян із с. Голубине Свалявського району Підкарпатської Русі, 1933 рік
1939.in.uaЧому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке – національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.
При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.
Зліва направо: о. Юрій Станинець, Улас Самчук, Петро Міговко, м. Хуст, 1938 рік
1939.in.uaПочувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях – ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний – він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.
Зліва направо: Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, Микола Чирський, Олег Штуль, 1941 рік
esu.com.uaПодібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою – ось ідеал національно несвідомого осібняка.
Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість – це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація – це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
Улас Самчук з дружиною Тетяною (у дівоцтві Роздольська), м. Городок, дистрикт Галичина, 1940-ві роки
Світлина з історико-краєзнавчого музею, м. Городок Львівської областіІ найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, – російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.
Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це – чернь, це – безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду – саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!
На еміграції в Канаді. Зліва направо: Тетяна Самчук (у дівоцтві Роздольська, Улас Самчук, Євген Пастернак, Євгенія Пастернак (у дівоцтві Новаківська)
gazeta.uaЦе – боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище – перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.
Передрук із:
Самчук У. Нарід чи чернь? Часопис “Українське слово” (Київ). 1941. 9 листопада.
Улас Олексійович Самчук – український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук, член уряду УНР в екзилі, організатор та член ОУП “Слово”.
Народився 20 лютого 1905 року в селі Дермані Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області).
У 1917–1920 роках навчався у чотирикласній школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії. У 1921–1926 роках – учень Крем’янецької української мішаної приватної гімназії імені Івана Стешенка.
1926 року опублікував у варшавському журналі “Наша бесіда” своє перше оповідання – “На старих стежках”.
У 1927 році потрапив до Німеччини, де працював у місті Бойтені, а також як вільний слухач навчався у Бреславському (тепер Вроцлавському) університеті.
У 1929–1941 роках проживав у Чехословаччині, де навчався в Українському вільному університеті у Празі.
Перебуваючи в Чехословаччині, з кінця 1920-х років розпочав співпрацю з “Літературно-науковим вісником”, «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін), “Сурмою” (без сталого місця перебування редакції).
1932 року побачив світ роман “Кулак”, в якому Улас Самчук продемонстрував абсурдність насильницької колективізації в СРСР. 1934-го року з’явився роман “Марія”, присвячений трагедії Голодомору 1932–1933 років.
Упродовж 1928–1937 Самчук працював над романом-трилогією “Волинь”, який відобразив життя українських селян краю на тлі війн та революцій першої половини XX століття. Саме цей твір приніс автор світову славу, і після його виходу кандидатуру письменника навіть висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури, однак для її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лауреата.
У 1941 році в складі однієї з похідних груп ОУН(м) прибув до Рівного. де працював редактором газети “Волинь” до 1943 року. За час перебування на Волині у березні–квітні 1942 року нацистська окупаційна влада утримувала його під арештом.
У 1944–1948 роках жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації “Мистецький український рух” (МУР).
У 1948 році переїхав до Канади, де 1954 року організував об’єднання українських письменників “Слово”.
Проживаючи в Торонто опублікував трилогію “Ост” (1948–1982 рр.), а також цілу низку спогадів: “На білому коні” (1955), “Чого не горить вогонь” (1959), “На коні вороному” (1975), “Плянета Ді-Пі” (1979).
Помер у Торонто 9 липня 1987 року. Похований на цвинтарі Св. Володимира міста Оквілл, Канада.
