"Мати в лісі розказувала їй про мавку". Дитинство Лесі Українки у спогадах сестри

Знайомитися з народною творчістю Леся почала дуже рано, ще в Звягелі. Пам'ятаю, як я ще зовсім мала була, мама чи сама Леся заспіває якусь пісню, чи розкаже якусь казку, чи прибадашку або приповістку, або щось вишиває Леся, то й каже: "цю пісню співала Мотря, а цю Килина, а це розказувала баба Коржицька (все то люди зі Звягеля чи Звягельщини, відомі мені з оповідань старших), а це взірець з "маминих узорів", тобто з тої збірки народних орнаментів, що наша мати зібрала на Звягельщині і впорядковувала до друку, як Леся була ще зовсім маленька. Побачить Леся на малюнку церковцю з "описанням" старовинної української архітектури, знов згадує: "а отака церковця стояла у Звягелі над Случем".

Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчости с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю ще зовсім маленьку і брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися там українським народним духом. Леся прекрасно пам'ятала перебування в Жабориці, дарма, що була там малою, ще ж у листі до матері з 20/ХІІ 1911 з приводу "Лісової пісні" згадує, як мати в Жабориці в "лісі з маленькими, але дуже рясними деревами" розказувала їй про мавку.

Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике вражіння і дуже їй сподобалося: вона бувало раз-у-раз з утіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там. Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала.

3 наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілася на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки.

Однак ще в Звягелі Леся зазнайомилася з народною творчістю й інших народів: у неї з братом Михайлом неначе якимись "святими книгами", поруч 3 "Трудами" Чубинського, з наймолодшого віку були "Мифы классической древности" Штоля в російському перекладі і "Сербські народні думи й пісні" в перекладі М. П. Старицького.

Пам'ятаю, як мама повезла нас, дітей, з Луцька, куди ми переїхали зі Звягеля, до села Чекни в Дубенському повіті навмисне для того, щоб ми (головно Леся й Михайлик, бо я була ще занадто мала) побачили й почули веснянки. З того часу чекнянські "Подоляночка", "Женчичок-бренчичок", "Зайчик" та інші веснянки були дуже улюблені в нашій родині.

В Луцьку Леся з великою цікавістю вислухала оповідання та легенди про старовинний луцький замок, коло руїн якого ми недалеко жили.

З переїздом на життя до с. Колодяжного біля Ковля 1882 року Леся, як і всі ми, поринула в його народну поліську стихію.

Наша родина жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може ще більше, ніж хто, мали між колодяженцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому ввесь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним. Ми, діти, так органічно зрослися зо всім колодяженсько-полісько-волинським, що вважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків.

Всі колодяженські і навколишніх сіл "сезонні" звичаї і пісні та оповідання, що їх супроводять, як от щедрівки, весільні, колядки, веснянки, петрівські, купальські, жнив'яні та обжинкові тощо, і сила силенна усього "позасезонового" чи "всесезонового", як пісні, казки, прислів'я і т. д., все те знала Леся, всім цікавилася.

В Колодяжному Леся виконала з деякою допомогою брата Михайла велику етнографічну роботу: записала від колодяженських людей та від одної жінки з с. Біліня (у нас її завжди звали "Білінкою" і я не пам'ятаю, як вона звалася) дуже багато пісень. "Оформила" Леся ці свої записи так: два великі грубі "загальні" зошити геть записала, з обох боків листків, текстом пісень із вказівками, від кого й де записано. Перед текстом кожної пісні наклеєна була смужка нотного паперу з нотами мелодії тої пісні. Мелодії Леся підбирала на фортепіяні і потім позначила нотами на папері, бо не вміла писати нот просто з голосу. Пісні були поділені на групи за змістом. Ці записи Леся дала на перегляд М. В. Лисенкові, бувши в Києві, та після того вже й не бачила їх, бо вони, на превеликий жаль, десь затратилися у Миколи Віталійовича і він не міг їх знайти, щоб повернути Лесі.

Частина тих мелодій воскресла потім у збірнику народних пісень К. В. Квітки, записаних з голосу Лесі Українки.

В Лесиній "Лісовій пісні" нема ні одного персонажу, ні одного повір'я, ні одної мелодії, що були 6 мені незнайомі, все те я чула і знала ще в Колодяжному. Для мене нема найменшого сумніву, що здогади різних літературознавців про те, під яким впливом Леся написала свою "Лісову пісню", зовсім марні, бо написала вона її, як сама каже в листі до матері, тому, що затужила за рідними волинськими лісами і за всіма тими істотами, що ними заселяла ті ліси уява старих, молодих і малих волиняків-поліщуків, Лесиних приятелів дитячих і юнацьких днів. Найбільше ж затужила за мавкою. В тому самому листі до матері, де Леся згадує про материне оповідання про мавку в Жаборицькому лісі, Леся признається, що в Колодяжному бігала самотою в ліс у місячні ночі, щоб привиділася їй мавка.

Одного літа в кінці 1880-их років у нас в Колодяжному гостювала наша одна приятелька, селянка з с. Скулина за 15 верстов од Колодяжного. Повертаючись додому, вона запросила нас до себе. Мати, брат Михайло, Леся і я поїхали з нею до Скулина. Їхали ми ввесь час лісом, переїздили кілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка".

Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу. То було урочище "Нечімне" з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером. З одного боку озера був смарагдово-зелений дерновий облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листвяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого переходив старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов.

У дядька Лева в Нечімному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку вона була відкрита якраз у бік озера. В тій шопі на сіні ми ночували, тоді саме були місячні ночі і Леся навіть уночі мала перед очима той краєвид з "Лісової пісні", який був би найдокладнішою декорацією до неї, коли б я була малярем та намалювала його, як пам'ятаю й досі. Видко, що й Леся його пам'ятала, пам'ятала і все те, що їй мрілося, коли вона на нього дивилася, бо все в тому самому листі до матері вона каже: "...і над Нечімним вона (мавка) мені мріла, як ми там ночували пам'ятаєш? — у дядька Лева скулинського... Зачарував мене сей образ на ввесь вік".

У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і страву варив, і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз-у-раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою та з людьми.

Коли перечитую "Лісову пісню", або бачу її на сцені, зараз мені в уяві стає Нечімне з його краєвидом, з тими людьми, що були там з нами. Коли бачу на сцені в "Лісовій пісні" чи в краєвиді, чи в постатях, чи в одежі, чи у вимові щось не так, як було в Нечімному, то воно мене аж мучить, настільки "Лісова пісня" поєднана в моїй уяві з Нечімним і взагалі з нашим рідним волинським Поліссям. Не маю найменшого сумніву, що і в Лесі вона так само була поєднана і навіяна була лише Поліссям.

Всі мелодії, що Леся вибрала для "Лісової пісні", то наші поліські мелодії. В кінці "Лісової пісні" так само, як і на початку, Лукаш грає на сопілку ту пісню, що так прекрасно співала "Білінка" і Лесю навчила її співати.