Маловідома подорож Олександра Богомазова

Виборґ

1. Сайменський канал

Поїздка пароплавом до Виборґа — одна з найпопулярніших атракцій сучасної Лаппеенранти. Багато подорожувальників клювали на безвізову приманку та охоче купували одноденний круїз до Росії. Але цьогорічні ковідні обмеження наклали заборону на пасажирські перевезення. І туристам лишається прогулянка історичним Сайменським каналом лише до фінсько-російського кордону.

Богомазов не лишає жодного слова про цю подорож. Хоча на той час канал був чудом світу місцевого масштабу. Відкрили його 1856 року. Це дуже стимулювало товарообіг: фінську сировину, особливо деревинну, почали масово експортувати до Росії та країн Західної Європи. А красоти природних ландшафтів зробили канал популярним серед подорожувальників, що створило цілу індустрію навколо. Пасажирський пароплав повіль­­но чугикав вузькою стрічкою каналу протягом цілого дня. За 58 кілометрів йому треба було пройти 28 шлюзів: перепад висоти між Саймою та Виборзькою затокою майже 80 метрів. Для зручності пасажирів уздовж каналу відкривали готелі, ресторани або прості накриття з кіосками. З борту можна було милуватися красивими дерев’яними дачами.

Канал часто описували в путівниках і тревелоґах початку ХХ століття. Також він фігурував і в художній літературі. 1912 року Олександр Купрін в оповіданні "Мандрівники" вводить Сайменський канал як ворота до Фінляндії. "З Виборґа по Сайменському каналу, по шлюзах. Потім Сайменське озеро. Навколо — подивися на карту — все зелене — це ліси, ліси", — описує омріяну подорож герой твору своєму синові. Купрін добре знав Фінляндію: часто туди їздив і захоплювався самою країною та фінами. В одному з есе він згадує, що на Сайменському каналі мав невеличку віллу "добре знайомий письменник" Ейно Лейно. Останній нам цікавий як прихильник української незалежності, який 29 червня 1917 року написав вірша "Добридень, Україно!":

Добридень, Україно! Нехай твоя слава
дзвенить на світанні нової пори!
Сили, любови твоєї хай спалах
здужає вільну країну створить!
Звитяжна Україно! Тепер не схитнися!
Колись підійметься народів зоря.
Будь же тверда, від біди боронися,
або, як треба, то громом вдаряй!
Гарна Україно, соле народів!
В тебе є прапор, і в нас є мета.
В бурю з тобою Фінляндія й Польща,
й, мабуть, естонці, латвійці, Литва.
Вперед, Україно! Позбавишся рабства,
якщо ти сама забажаєш цього.
Чуєш ти хор, той величний, прекрасний,
мов море народів, розбурханих знов?
Нова Україно, чарівна і пишна!
Гирла просторі блищать твоїх рік,
цвітом свободи багріють розкішним
Грузія, перми, мордва серед всіх!
Час племенам у Росії вставати,
збити кайдани царату пітьми.
Сяй, Україно! Свій лук натягай ти,
праці в республіці шлях освіти!
(Переклад Юрка Зуба)

Віллу на каналі Лейно отримав як нагороду за свою роботу. Ось який вона мала вигляд 1920 року. «Напрочуд миле "шато" на острові. Веселий, пряничний будиночок, голубник, п’ять шпаківень, куряче господарство. Квіткові клумби і багато яблунь, що вгинаються під вагою тугих, рожевих, рум’яних і червоногарячих яблук», — описував побачене Купрін.

Сьогодні канал має всього вісім шлюзів. 1968 року він пережив розширення і нове відкриття. Нині щорічний рух товарів по каналу доходить до 4,6 тонни на рік. І щоби насолодитися пасажирським себорейством, тепер не треба сходити на берег — бар на борту щедро наповнює охочих пальним.

Спочатку я нічого не чую і нікого не бачу. Під дих б’є широчінь Сайми, покраяна більшими й меншими острівцями, то зеленими від дерев, то сірими через граніт, що виступає. Я вже кілька разів гостюю в цих краях, а й досі дивуюся Саймі, цій примсі природи. Подивіться на неї на мапі самі. Вона найменше схожа на звиклий образ гомогенної озерної гладі.

Щойно по четвертій годині вечора. Сонце грається з нами, то ховаючись, то визираючи з-за хмар. І міняючи кольори та настрої навколо. Виходить, як за Богомазовим: "І всі ці зміни створює небо, до якого така чутлива Сайма!.." Схоже, що найкраще спостерігати за красотами Сайми під келих аперитиву. Практично в усіх пасажирів на обох палубах — верхній і нижній — по напою. Для цього навіть спеціальні заглиблення у столиках передбачені. Так відпочиває фінський середній клас, який живе непретензійно, але з умінням розслабитися, коли час.

Поряд зі мною жінка з трендовою незафарбованою сивиною. У руці з домашнім облізлим манікюром вона тримає повний келих просеко. На її обличчі — дзен і відстороненість. Цікаво, на перший погляд ці люди не дуже наче й відрізняються від наших. Покоління за 50 так само може любити синтетичні сукні в обтяжку чи шкарпетки під сандалі, але водночас волосся буде пофарбоване в зелений чи рожевий колір, передпліччя закриватиме модне татуювання, а на обличчі — залежно від настрою — усмішка чи безтурботність. Ці люди значно відрізняються від своїх пра, описаних Богомазовим, як такі, що мають "непорушні, без виразу обличчя, слабкі ліниві рухи, ніби неохоче".

Пароплав проходить перший шлюз і опускається на більш ніж 10 метрів. Усі захоплено знімають це інженерне диво на камери. Більшість заходить на новий раунд напоїв. Бабуськи й дідуськи у стильних капелюхах чемно потягують перші келихи ординарного фінського пива. Вітер доносить сильні запахи кухні — смаженої риби і м’яса — це означає, що скоро відкриють ресторан зі смачним і ситним буфетомБуфет — популярний у Фінляндії вид обіду, коли за сталу ціну можна спробувати різні наїдки. У нас відомий як «шведський стіл». . Саме там на мене чекає найбільше потрясіння цієї подорожі.

"We will be at the Russian border soon!" — бадьоро викрикує мені в обличчя фінка-стюардеса. Я, певно, дивлюся на неї, як дехто на нові ворота, бо, не отримавши очікуваної реакції, вона додає: "Granitsa!". Вона думає, що я не зрозуміла першої фрази. А я не розумію її екзальтації. Уже пізніше приходить усвідомлення, що стюардеса звикла до захоплення від іноземців — наближаються ж до імперії зла.

Кордон — це буйки на озерній гладі, поодалік яких ми бовтаємося кілька хвилин і розвертаємося назад до Лаппеенранти. Не пройденими лишаються ще п’ять шлюзів. Фінка-стюардеса вправно бігає вгору-вниз, збираючи пусті й приносячи нові келихи.

Відразу видно в неї неабиякий досвід роботи. Виявляється, кожен охочий міг свого часу потрапити до Виборґа, але не кожен міг звідти повернутися. У кого виявлялася одноразова шенгенська віза, мусив або застрягнути в Росії, або сплатити штраф. Одного разу за такий недогляд Кірсі-Майя, як звуть стюардесу, мала віддати із власної зарплати три тисячі євро. Фантастична, як на мене, сума, але я не встигаю перепитати в неї. Бо далі Кірсі-Майя швидко перекладає мені сказане перед цим фінською про те, що фінсько-радянську угоду про перевідкриття каналу було погоджено між Хрущовим і Кекконеном у сауні.

— А ось тут полуничні поля, — видає вона на прощання і зникає у своїх справах.

— Напевно, там працюють українці, — видаю я на автоматі й прикушую язика. Збирачі ягід з України — найбільший тут медійний образ українців. Ковідна пандемія тільки підсилила фо­кус на цій темі. Коли влітку 2020-го через обмеження до Фінляндії не прибула достатня кількість працівників, фінські ЗМІ зарясніли репортажами, як фінам, зафрахтованим на ці роботи, важко працювати і як їм далеко до моторних і відповідальних працівників з України. Тоді місцеві масово дезертирували з полуничних полів.

Про стереотипи, війну й різницю між українцями та росіянами ми розмовляємо із чоловіком на ім’я Марку. Він фін, який кілька десятиліть тому переїхав до Швеції. Я не можу відірвати від нього очей: він просто двійник Василя Лінде-Кричевського, онука Василя Григоровича Кричевського. Моя рука так і тягнеться витягнути із торбинки свій паспорт у обкладинці із зображенням тризуба Кричевського. Співпадіння? І вже після прощання на на­бережній Лаппеенранти я згадую, що батько Василя Лінде, здається, був шведського походження.

Останній відрізок подорожі — це склади целюлозно-паперового комбінату UPM Kaukas. Тут густо пахне тирсою. Власне, та жовта гора, виявляється, не піщана, а тирсова. Нагромаджені колоди повлягалися довгими плотами. Мені неймовірно щастить, бо в призахідному промінні я бачу картину, описану Богомазовим: "Прощальні промені сонця озолотили їх своїм блиском, і вони зникли з моїх очей". Фабрика Каукас існувала на цих берегах 110 років тому. Наші з Богомазовим погляди перетнулися.

<p>Олександр Богомазов "Вяйнямейнен, який грає на кантеле". 1911 рік. Приватна колекція</p>

Щоправда, Виборґ я не побачила. Там О. Бог пробув пару днів. Там він не помічає модерної архітектури міста й не переймається його сучасним бітом. Як ті фінські художники, Богомазов шукає оригінальну Фінляндію — у її природі й епосі. Там він відтворює образ центрального героя "Калевали" — старця Вяйнямeйнена, змалювуючи його зі скульптури у виборзькому парку. «Там далеко залишився здоровенний сад із величними скелями, серед яких старий білий "Вейневейнен"«Вейневейнен» — це Вяйнямeйнен (Väinämöinen), герой націєтворчого фінського епосу «Калевала». співає свої древні перекази!..» — згадає Богомазов наприкінці свого вояжу.

У Виборзі художник переживає напади суму за домом. "Шумить сосновий ліс... Так він шумить у Боярці, коли моя маленька Діночка сидить зі мною..." — пише Богомазов у листі від 12 липня 1911 року.

Місцеві пейзажі налаштовують художника на лірику: "Вдалині на зеленій галявині вишикувалися правильним рядом пірамідальні копиці сіна і гріються в останніх променях сонця...". Очевидно, саме їх Богомазов відтворив у малюнку "Фінляндія" з колекції Національного художнього музею України.

Схоже на те, що саме у Виборзі мистець почав працювати над аквареллю "Пейзаж з будинком з червоним дахом" з колекції Григоришина. У виборзькому листі читаємо: "Який він гарний, оповитий найостаннішими променями призахідного сонця! Червоний тон усієї будівлі на диво м’яко, спокійно і водночас яскраво вібрує з вечірнім небом. Вікна горять і переливаються від жовто-оранжевого до темно-синьо-зеленого тону, і їхні звуки заплуталися в легкій сітці віконної рами. Знизу, із боків, до нього притулилися спокійні бані зелено-голубих дерев і сірий безтурботний тон бруківки...". І додає: "У мене є його майже повний рисунок і я писатиму його за враженням!..". Цей опис співпадає із зображенням на акварелі.

Лист Олександра Богомазова своїй нареченій Ванді Монастирській

Виборґ. 12 липняЦДАМЛМ України. Ф. 360. Оп. 1. Спр. 200. Переклад з російської - Леся Кропотова.

Так важко, так сумно, так тужливо... Що це? Довкола так багато гарного, що кличе до себе, — і раптом якась пустота в душі, ні, не пустота, а важкість навалилася на мою душу. Бачу, відчуваю, але водночас сприймаю все як неживий... Іще вчора я так захоплювався, так радів красі, не міг намилуватися нею!.. Іще вчора я все палав бажанням працювати, а сьогодні моєму зору важко дивитися на все красиве, наче воно вже не потрібне...

А разом із тим десь глибоко в душі, ніби якесь неясне передчуття, народжуються суворі образи. Вбачається замок, великий, що давить увесь світ своєю тяжкістю. Суворі твердині, піднявшись доверху, застигли в гордій величі та дивляться в усі боки похмурими очима. Вікова дума застигла на сивих стінах; на голих скелях, що століттями впивалися кров’ю, не хоче нічого рости… Дихання смерті огорнуло їх гарним покровом, прикрасило чорними траурними стрічками! У тривозі й страху втікає море від цих скель, і лише хмари завжди кружляють над його верхівками, закриваючи замок від променів сонця... Не люблять його очі яскравого світла, не люблять стіни його теплих променів... Інколи просинається його забутий годинник (розбуджений незграбним рухом нічної пташки. — Із чернетки), і тоді з грудей його виривається слабке, здавлене зітхання, кружляє довкола замку й неприйняте, знехтуване всіма сумно завмирає в його холодних стінах...

Але гордо здіймаються його твердині, і лише похмуро дивляться нерухомі очі… 

Щось подібне мені хотілося би написати. Чомусь Виборґ своїми будівлями готичного характеру народжує таке бажання. У його будівлях є сувора й водночас велична композиція. (Його радість прихована і... — Із чернетки.) Він, мабуть, ніколи не усміхається безтурботною дитячою усмішкою, не сміється веселим сміхом... Як дивно. Зараз у його очах я відчув очі мого уявного замку... Це він дивиться в них... це він навіяв на мене таку важкість... Учора ще я так радів... Я не розумів цих очей, а вони весь час дивилися на мене, і тепер я пам’ятаю: жодної радісної усмішки я не помітив у їхньому погляді… 

Тепер я не можу писати, можливо, тому, що нічого не виходить, але, може, й через те, що є якийсь таємний зв’язок між людською душею і навколишнім. Я хочу дивитися, і нехай у моїй свідомості все складається до слушного часу...

Учора ж пробував намалювати один будинок, і так погано пішло діло, що навіть самому соромно стало.

Діно! Моя мила далека Діно!.. Якщо ти коли-небудь будеш тут і будеш одна, то, можливо, згадаєш моє враження, і воно виявиться правдивим...

Шумить сосновий ліс... Так він шумить у Боярці, коли моя маленька Діночка сидить зі мною… Шумить ліс і плете свою казку, казку дорогої мені любови, милих спогадів, чудових очікувань. Вдалині на зеленій галявині вишикувалися правильними рядами пірамідальні копиці сіна і гріються в останніх променях сонця... Там у дорогому лісі золотяться верхівки (стовбурів. — Із чернетки) сосен, горять і мерехтять, проникаючи в наші душі... Ми разом милуємося, разом дивимося... Дивно!..

Почекай трохи, і скоро я буду знову разом із тобою, той самий Олександр Костянтинович, який любить мистецтво... Той самий, який хоч іноді і злиться, то тільки тому, що кохає тебе, той, від якого ти обіцяла “відвикнути”, той повернеться знову до тебе, моя рідна, але повернеться трохи багатший за попереднього. Мені не потрібно нікого, крім тебе, і з тобою одною хочу я молитися Богу! Тебе немає зі мною, але душею я завжди з тобою, і завжди моя душа чекає тебе. Мене печалить радість, якщо я не можу нею поділитися з тобою, мої думки неспокійні, тому що я думаю про тебе!..

У твоєму мирному, затишному куточку має бути все тихо й спокійно, і ти не знаєш болісних запитань, світло й радісно ти дивишся зі свого вікна...

Я... прийшов до тебе й підстеріг, піддивився, як ти, милуючись переливами кольорів, слухала їхні казки... Я прийшов, прийшов як подорожній, бо дивно, ніде я не маю місця, і тобі я став розповідати все, що бачив... Я почув, як зашуміло в тебе море від моїх слів, я побачив, як у його дивовижній гладі відобразилися зорі неба, яким я поклоняюся... Відтоді я знаю людину, якій я можу розповісти те, що часто хвилює мою душу, ту, що сама захоплено вітає променистого Бога!..

Повертаючись у готель, мимоволі був зупинений на шляху тим самим червоним будинком, малюючи який учора, я сів у "грандіозну галошу". Який він гарний, (коли. — Із чернетки) оповитий найостаннішими променями призахідного сонця! Червоний тон усієї будівлі на диво м’яко, спокійно і водночас яскраво вібрує (фібрирує. — Із чернетки) з вечірнім небом. Вікна горять і переливаються від жовто-оранжевого до темно-синьо-зеленого тону, і їхні звуки заплуталися в легкій сітці віконної рами. Знизу, із боків, до нього притулилися спокійні бані зелено-голубих дерев і сірий безтурботний тон бруківки... Потихеньку рухаються невеликі фігури, наче збираються розпливтися в сутінках, що настають... Напрочуд багато поезії в цьому куточку, і водночас мені здається, що це не зовсім шаблонна композиція...

О, тепер я радий, що почав його малювати! У мене є його майже повний рисунок, і я писатиму його за враженням!.. Ура!.. Хай живуть "галоші". Іноді й вони можуть знадобитися!..