Липинський і українська демократія. Уривок з книжки "Сіячі" Ігоря Гирича

Український вибір для "поляка" В’ячеслава Липинського був природним. У листі до Осипа Назарука він згадував, що хоч у родині говорили "панською" польською мовою і по-французьки, але його першою мовою була українська. Українською до нього промовляла няня-селянка, яка польської не знала. І не випадково всіх, хто знав В’ячеслава Липинського, або хто читав і читає сьогодні його твори, передусім вражає бездоганна, вишукана, художньо-мистецька українська мова. Липинський взагалі один з найкращих мовників-стилістів у нашій суспільній літературі ХХ ст. Він блискучий публіцист не лише завдяки колосальній ерудиції та фактичним знанням, а й передусім як майстерний письменник. В’ячеслав Казимирович сам відзначав, що по-українськи говорив куди краще за багатьох питомих українців. Він писав, що розмовною українською володіє "в тисячу раз краще, ніж члени Центральної Ради". Це висловлювання підтверджує і Богдан Лепкий: "Нині не пригадаю собі, чи з польської на українську перейшли ми при першій зустрічі в мене в хаті, чи пізніше, але згодом наша розговірна мова була не інша, лиш українська. Липинський балакав краще, ніж деякі наддніпрянські земляки, бо балакав, як він казав, "по-сільськи", себто мовою Марка Вовчка без помітних русицизмів".

<p>В'ячеслав Липинський (1882&ndash;1931)</p>

Більше того, для В’ячеслава Липинського українська мова була куди ріднішою і питомішою за російську на противагу інтелігентам-наддніпрянцям, які залюбки переходили на "загальнозрозумілу", перебуваючи в компанії російських лібералів або "малоросів" українського походження. Приміром, у салоні пані М. Требінської — родички дружини Івана Лучицького, Липинський опинився разом з редактором "Ради" Федором Матушевським. "Страшенно важко, — писав В’ячеслав Казимирович у листі до Василя Доманицького, — тільки було мені говорити по-російськи, але позаяк всі говорили тою мовою, то мені ніяково було самому вириватися".

Тому й природним було, що свою літературну діяльність В’ячеслав Липинський розпочав українською мовою. А польською він писав лише з мотивів тактичних, для вербування в число адептів українства людей польської культури.

За свідомісним вихованням батька В’ячеслав Липинський, як він сам визначав, був русофілом, "поляком" за розмовною мовою та релігією. Батько був роялістом, не мав сентиментів до ідеї відродження "історичної Польщі" — головної "фішки" польської нацдемівської ідеології. Служачи в російському війську і як дідич Волині, він визнавав право російського царя на Правобережні землі і бачив майбутнє своєї території не у складі відновленої Речі Посполитої, а реформованої, демократичної Росії.

Але навчання в середній школі змінило винесені з дому політичні переконання В’ячеслав Липинського. Він спочатку вступає в польську гімназичну організацію, яка перебувала під впливом Польської партії соціалістичноїППС. Ця партія пропагувала серед українців ідею української окремішності, але насправді переслідувала цілі відновлення Польщі в межах до першого поділу 1772 року. Таку політику ППС на Наддніпрянщині В’ячеслав Липинський вважав провокативною. Бо насправді ППС не хотіла бачити Україну незалежною, але висувала це гасло, аби відривати українців від впливу російських лівих партій, які мислили категоріями єдиної і неподільної Русі і саму думку про українську самостійність вважали одним з найбільших державних злочинів. Однак В’ячеслав Липинський саму ідею незалежності України сприйняв із захопленням. Вона, власне, і відкоригувала його політичну свідомість, яка вже залишалася незмінною в головніших параметрах усе його життя. 

У листі до Осипа Назарука 19 березня 1924 року він писав, що вклав у самостійництво "свій стихійний, органічний, унаслідований від предків, шляхетсько-український, отже в результаті: різко протисоціалістичний і протидержавницько-польський" зміст. Цей антипольський державний імператив поглядів Липинського призвів до розриву з керівництвом польської молодіжної організації в гімназії. В’ячеслав Липинський вийшов з неї, як свого часу зробив Володимир Антонович, вийшовши в середині 1850-х рр. з польської ґміни у київському університеті. Тривалий час В’ячеслав Казимирович шукав українців серед гімназичних товариств і знайшов їх не відразу у громаді православних, до якої і пристав, залишаючись римо-католиком, а не переходячи на православ’я, як перейшов його попередник — "хлопоман" Володимир Антонович.

Адам Монтрезор, який особисто добре знав В’ячеслав Липинського, у своїй брошурці-некролозі уточнює цей факт додатковими відомостями. Він говорив, що Липинський вийшов з польської гімназичної організації не сам, а з групою однодумців — українців римо-католиків. Вони знайшли спільників серед українців-гімназистів, яких очолював Климент Квітка — у майбутньому знаний музикознавець та етнограф, чоловік Лесі Українки. Цей гурток, напевно, не перебував у стінах Першої гімназії. Сергій Єфремов у своїх спогадах, згадуючи про молодого марксиста Климента Квітку, писав, що діяльність свою він провадив головно серед гімназистів П’ятої київської гімназії на Печерську. Причому він тоді спілкувався ще переважно російською мовою, перейшовши на українську лише в часах Першої російської революції. 1901 року у Києві відбувся з’їзд польських корпорацій, на якому В’ячеслав Липинський виступив з ідеєю політичного українства усіх поляків України — ідеєю територіалізму. Він закликав поляків об’єднатися з українцями в одну територіальну організацію. Більшість поляків його не підтримала, і він остаточно тоді вийшов з польської організації разом з Борисом Матюшенком і залишився лише в тодішній київській гімназичній громаді. У спогадах тодішніх учнів-поляків київських гімназій наведено ще й інші прізвища соратників В’ячеслав Липинського. Це Роман Войцехівський, Богдан Рильський рідний брат Максима Тадейовича, брати Милорадовичі та Матюшенки, Лев Юркевич та Володимир Удовенко.

До революції творити праву партію без спілки із загальнодемократичним рухом було неможливо через ембріональний стан правих сил національної орієнтації. Отже, В’ячеслав Липинський хоч-не-хоч мусив бути демократом. Ознайомлення з усією тодішньої літературою з царини суспільствознавства також мусили налаштовувати В’ячеслава Казимировича на демократичний лад мислення. Усе тоді наявне в українській публіцистиці, художній та політичній літературі мало народолюбний характер і спонукало до засвоєння вже відпрацьованих у демократизмі постулатів українства у виконанні її класиків Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова та Михайла Грушевського. Почавши співпрацювати з нечисленним і слабким організаційно українським рухом, В’ячеслав Липинський мусив відразу ж сприйняти його "символ віри" — тезу про одвічний демократизм української нації, переконання, що українцем є передусім представник народу, що українство зосереджено в селянстві, а отже, й відчути протипанські настрої переважної більшості тодішньої національної еліти України. У політичній сфері переважаючим гаслом була федералізація Росії, в якій Україна має бути автономною частиною. Не те, щоб В’ячеслав Липинський відмовився від свого шляхетства, правих поглядів та самостійництва, зовсім ні. Але ці свої переконання він тоді вважав за можливе допасувати до головних гасел українства і, залишаючись консерватором із середини, назовні демонстрував прихильність до демократичних постулатів. Це давало можливість робити спільну загальнодемократичну справу, збагачуючи український рух не знаними до того, несподіваними, ба навіть революційними за своєю суттю ідеями.

Демократичним український рух ставав з причини небажання старої еліти підтримувати модерний український рух. І можна стверджувати, що ще від кирило-мефодіївських часів провід національного руху намагався шукати суголосних елементів серед українського панства, передусім нащадків лівобережної старшини. Проте ці спроби зазнали повного фіаско. Пантелеймона Куліша, в аспекті ставки на майновиті верстви, можна вважати попередником Липинського. Саме він з усієї інтелігенції здійснював найбільше спроб встановити співробітництво з дідичами колишньої Гетьманщини. Журнал "Основа" він спирав саме на матеріальну підтримку цього панства. Василь Білозерський, брат дружини Куліша і середньопомісний землевласник з Борзненщини, був головним редактором "Основи". Пантелеймон Куліш намагався знайти співчуття у промисловця Алчевського, листувався і зустрічався з низкою інших панів з  Чернігівщини й Полтавщини, але фінансовий крах "Основи" засвідчив — сподівання на панство, якому не чужа була давня козацька слава, що до неї апелювали діячі першого етапу українського відродження, були марними.

Володимир Антонович імпонував Липинському своїм бажанням творити нову ідею України, яка суперечила всьому попередньому етапові українського руху. До Антоновича власне України в модерному розумінні не було, порвавши з польським середовищем, він не прийшов до українського — останнього як такого ще не існувало, його і створив Володимир Антонович тултіп. В’ячеслав Липинський так само творив те, чого не існувало до нього. Концепт спольщеної української шляхти був так само не стільки реальний факт, скільки сконструйований інтелектуальний продукт, який давав у руки національно-визвольному рухові потужну ідеологічну зброю. Вона одночасно вибивала з-під ніг ґрунт для польської ідеології в Україні. Єдине, в чому принципово розходилися Липинський і Антонович, — це в питанні ставлення до шляхетського стану. Володимир Боніфатійович закликав шляхтичів декласуватися до рівня інтелігенції, а В’ячеслав Казимирович, навпаки, хотів збереження шляхетства як стану й переходу шляхти до української нації. Якщо Володимир Антонович дідичем ніколи не був, походив з родини гувернерів, то друг його Тадей Рильський дідичем був і залишався до кінця життя, але був уже не польським, а українським діячем.

Антонович цікавив Липинського як прихильник еволюційної перебудови суспільства, а не революції й нищення низами культурних здобутків панства, яке пропагували марксисти, в тому числі й українські есдеки. У цьому питанні думки Антоновича були куди більш близькими Липинському, ніж філософія соратника Антоновича Михайла Драгоманова — конституціоналіста і європейця, але соціаліста та прихильника лівої ідеї. Михайло Драгоманов закликав орієнтуватися на російські культурні цінності.

Михайло Грушевський до 1917 року представляв не соціалістів-революціонерів, а також центристські сили. Мав цілком буржуазну поставу і переконання. Він перебував у політичному спектрі статечних партійних сил, лідером національно-демократичного табору. А отже, знову ж таки був ідеологічно близьким Липинському. Як до лідера українських сил всеукраїнського масштабу до нього звертався ідеолог консерватизму й за консультаціями, й за громадськими порадами. Матеріальний статус Липинського й Грушевського був досить близьким. Дідичем Михайло Грушевський не був, але мав приватні земельні ділянки, володів кількома садибами у Львові й Києві, маєтком у Криворівні. Займався підприємницькою діяльністю, тобто був, за визначенням В’ячеслава Липинського в його "Листах…", продуцієнтом. Хоч і мав інтелігентську психологію, бо виріс у чиновницько-священицькій родині.

Окремо варто говорити й про соціал-демократичний табір діячів, з якими В’ячеслав Липинський підтримував тісні контакти. Саме з есдеками він планував свої політичні акції. Саме українські марксисти передусім оцінили самостійницьку ідеологію В’ячеслава Казимировича. На перший погляд, консерватору не годилося б спілкуватися з лівими партійцями, бо ідеологічно вони представляли різні полюси суспільно-політичної думки. Насправді, на практиці, Липинський був якраз у найтісніших стосунках з польськими та українськими соціалістами та рупівцями, а пізніше соціал-демократами. Причина цього була в їхній активній позиції в суспільному просторі. Найближчі стосунки пов’язували його з Андрієм Жуком та Левком Юркевичем. Свій київський тижневик В’ячеслав Казимирович видавав у співпраці із соціалістом Богданом Ярошевським.

Свій дореволюційний демократизм з відстані часу В’ячеслав Липинський так пояснював у своїх знаменитих "Листах до братів-хліборобів": "Членом "української" нації міг бути тільки той, хто поступову й демократичну програму української інтелігенції визнавав і мандат на представництво народних інтересів в її руки складав. "Лівіші кадетів і правіші більшовиків", — ось були ті рамки, в яких могла існувати "українська нація". Все, що було поза ними — це були не українці, це були в найкращім разі тільки "культурники", "українофіли" або смішні оригінали-самостійники, а то просто "малороси", "поляки", і взагалі всі разом люде з національного боку непевні". Отже, Липинському йшлося про те, щоб увійти в коло українських діячів, йому треба було шукати особистих контактів і спільної дії з усіма найбільшими представниками українського руху. І такі контакти ним були встановлені. Особливою активністю відзначався період, коли Липинський повернувся після навчання з Кракова й Швейцарії. За рік він установив контакти із Сергієм Єфремовим і Федором Матушевським, які представляли партію УРДП і єдину щоденну газету "Рада", Євгеном Чикаленком, Борисом Грінченком як лідером київської "Просвіти", Михайлом Грушевським — провідником усього руху й редактором головних історичних періодичних видань. До товаришів й приятелів Липинського належали ледь чи не всі чільні представники української соціал-демократії: Дмитро Дорошенко, Лев Юркевич, Андрій Жук, соціаліст Богдан Ярошевський. Під час писання у Кракові свого знаменитого альманаху 1912 року В’ячеслав Липинський зійшовся з низкою галичан-львів’ян: Володимиром Кушніром, Володимиром Темницьким, Стефаном Томашівським, Іваном Крип’якевичем, Миколою Залізняком.