"Козацький Марс". Уривок з книжки Олексія Сокирка про державу та військо Козацького Гетьманату

<p>Олексій Сокирко "Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648&ndash;1764"</p>

Книжки мають свою біографію. Коли 2006 року вийшла друком моя перша монографія "Лицарі другого сорту", присвячена найманому війську лівобережних гетьманів, я вже бачив перед собою нову перспективу досліджень військової історії Гетьманщини. Мені йшлося про її аналіз у ширшому контексті Мілітарної революції ранньомодерної Європи, оскільки на прикладі гетьманських найманців я побачив чимало відмінностей, котрі вирізняли цей тип збройних сил від сусідніх аналогів. Богдан Галь у своїй рецензії на книжку проникливо і влучно назвав це "мілітарною контрреволюцією", що утвердило мене в моїх намірах. Але оскільки в такому ракурсі я хотів проаналізувати всі військові інститути гетьманату, а не лише найманців, дуже швидко з’ясувалося, що стан їхньої дослідженості вельми нерівномірний, а подекуди й геть недостатній, аби будувати на ньому якісь синтези. Тож підготовча робота для створення узагальнювального дослідження розтяглася на роки, оскільки необхідно було з’ясувати чимало прикладних питань: зміни в кількісних показниках гетьманської армії, її структурі, командній ієрархії, фінансуванні, участі у воєнних конфліктах тощо. Водночас я розумів, що без виявлення впливу соціальних і політичних факторів на армію, котра у випадку козацької держави була її основотворчим інститутом, отримана мною картина може бути неповною. Отже, замисел і структура книжки істотним чином змінювались у процесі роботи над нею. 

Ця книжка присвячена дослідженню військових інститутів Гетьманщини (Війська Запорозького) та їхнього зв’язку з політичним устроєм цієї держави. Військовий фактор для Гетьманщини так само важливий, як і для ранньомодерної Європи назагал, оскільки ця держава виникла в результаті війни, була створена вояцькою верствою, структурована в її інтересах і значною мірою за військовими лекалами, і зрештою практично всю свою історію провела у війнах. Перефразовуючи влучний вислів згаданого вище П’єра Шоню (щоправда, йому йшлося не про Україну, а про Пруссію), можна сказати, що в Гетьманщині армія мала власну державу, а не навпаки. Та держава створила унікальний симбіоз військових і політичних структур, але водночас не виграла практично жодної війни, водночас спромігшись зберегти свою суб’єктність. Це спонукає нас уважніше придивитися саме до архітектури й анатомії військових інститутів Гетьманщини, котрі дадуть ключ до глибшого розуміння її політичної й соціальної історії.

Навіть скептики, схильні заперечувати вирішальне значення війни, нових воєнних технологій та роль армії в побудові нової моделі держави, визнають, що повсюдно в Європі XVII і XVIII століттях змінився сам характер і масштаби війни, котрі не тільки значною мірою визначали першість держав у європейському політичному клубі, а й призвели до домінування Європи над рештою світу, котре цілком утвердилося вже в ХІХ столітті. Сукупність цих нових тенденцій та їхній вирішальний вплив на історію Європи називають феноменом Мілітарної революціїMilitary Revolution. 

Досвід вивчення військово-політичних систем східноєвропейських держав та змін їхніх моделей протягом Мілітарної революції неминуче штовхає дослідників до аналогічної постановки проблеми щодо Козацького Гетьманату середини XVII—XVIIІ століть. За своєю площею та ступенем задіяності в геополітичних розкладах тодішньої Європи козацька держава, поза сумнівом, була однією з найпомітніших військових сил на Сході. Безумовно, вивчення військових інститутів та воєнної активності Гетьманату аж ніяк не передбачає прямого порівняння й тим паче накладання концепту Мілітарної революції на місцеві реалії. Це було б надто примітивним і некоректним порівнянням. Ідеться радше про відстеження того, як у добу, коли світ ставав європоцентричним, Козацька Україна та її сусіди впорядковували свої мілітарні інститути та контролювали ступінь їхньої ефективності. Як було продемонстровано вище, практика такого "паралельного прочитання" змін у військово-політичній сфері вже стала історіографічною нормою й довела свою продуктивність. Мілітарна революція на Заході стала зручним тлом для відстеження тих змін, що вказували на відмінність шляху, котрий торували Схід і Центр Європи. Винятковість і несхожість цих векторів добре продемонстрована для Речі Посполитої, Московської держави/Російської імперії, Османської імперії та придунайських держав. Підкреслимо, що в рамках цих студій дослідники не просто виявляли своєрідність розвитку військових практик кожного з означених регіонів, а й досліджували ті сторони військової організації, котрі впродовж багатьох років лишалися "поза кадром": ступінь боєздатності різних військових формувань, розвиток військово-теоретичної думки, обіг спеціальної військової літератури, персональний склад командного корпусу, вплив військових інститутів на соціальні процеси, ставлення до війни суспільства й Церкви, взаємини військових і цивільного населення тощо.

Отже, я не маю наміру робити пряме порівняння й тим паче накладення концепту Мілітарної революції на гетьманську державу та військо. Йдеться не стільки про порівняння, скільки про зіставлення, яке має на меті виявити не спільні риси, а навпаки відмінності, котрі вкажуть на особливість військово-політичної системи гетьманату. Ба більше, я виходжу з того, що порівнювати варто не самі військові інститути, а процеси всередині них та їхній взаємозв’язок із політичною системою. Отже, феномен Мілітарної революції в Європі буде всього лише тлом, контрастним екраном, на якому ми чіткіше побачимо процеси, котрі вирізняли Гетьманщину з-поміж її сусідів по Центрально-Східній Європі.

Зіставлення українських реалій із тенденціями військового будівництва сусідніх країн дасть змогу відповісти на важливі питання: у який спосіб геополітичні виклики вплинули на стан збройних сил і козацької держави загалом? Як змінювалися механізми мобілізації військових ресурсів? Зрештою, яким чином зміни у військовій сфері, котра була тісно пов’язана з моделлю держави, вплинули на її форму й функціонування? […]

Рафінованість військово-політичного устрою гетьманату виявлялася значною мірою й на символічному рівні. На зміну типажу гетьмана-жовніра, котрий поділяв скруту похідного життя нарівні з усім військом, тижнями не зсідав із коня й не раз особисто водив козаків в атаки, приходить гетьман-полководець, імпозантний і мудрий лицар, якому товаришує не лише хоробрий і відважний Марс, а й розумна та витончена Мінерва. Вшановуючи Мазепу як покровителя Чернігівського колегіуму, автор урочистого панегірика писав із цієї нагоди:

Тоже вельможний пане це дати тобі маєм:
Квітом тих нових наук скроні увінчаєм.
І по Марсових ділах від крові скажених
Ти спокійно у богинь візьмеш пальми вчені.

Дипломатія й точний розрахунок на війні для такого володаря відтепер важать аж ніяк не менше, а часом і більше, ніж груба військова сила. Мазепа в цьому амплуа виступає постаттю винятково символічною, перевершивши всіх своїх попередників, зображення яких були витримані в традиційних канонах сарматського портрета. На гравюрах Івана Мигури, Інокентія Щирського та Данила Галяховського ми бачимо не сармата, а шляхетного лицаря в образі тріумфуючого Марса, закутого в ренесансні лати, в оточенні військових арматур і символів мистецтв й наук. Придворна куртуазність європейського штибу приходила на зміну спартанському стилю життя козацьких володарів, що безумовно не могли не відзначати очевидці, для яких гетьман-батько, авторитетний у жовнірському середовищі, поступався місцем гетьману-правителю, що їздив на війну не верхи, а в кареті, а в його присутності були змушені стояти навіть старшиниЙдеться насамперед про ремствування щодо цього Самовидця й анонімного автора сатири «Ей, Иване, поповичу-гетмане!..» на гетьмана Самойловича, котрі зауважували його пихатість і зверхність у стосунках зі старшиною, що було не гідним гетьманського уряду яко першого серед рівних.

Пік розквіту Лівобережної Гетьманщини на рубежі XVII—XVIII століть, що припав на правління Самойловича та Мазепи, багато в чому завдячував остаточній кристалізації її військово-політичної системи. Навряд чи можна погодитися з тими істориками, котрі прагнуть відшукати в організаційних заходах, що відбувалися в цей час у військовій сфері, якийсь особливий стиль "печаловитого" правління гетьманів, ба більше — паростки модернізації козацької держави. Зауважу, що ані Мазепа, ані Самойлович не прагнули кардинальної перебудови моделі, яка довела свою цілковиту продуктивність і мілітарну достатність у війнах із турками й татарами, котрі на кінець XVII століття залишилися головними противниками гетьманського війська. Їм радше йшлося про перебирання до своїх рук контролю над кадровими призначеннями в найманому та, по можливості, козацькому війську й адміністрації. Цьому істотно допомагала активна політика земельних надань, а також формування інституту знатного військового товариства, які стають ефективними інструментами утвердження лояльності старшини. Другим важливим елементом політики в цій сфері був постійний пошук оптимальних джерел фінансування військових потреб гетьманату, в якому, однак, застосовувалися методи, апробовані попередниками лівобережних гетьманівексперименти зі здаванням в аренду податкових зборів, акцизи, спроби монетної емісії тощо. Замість централізації податкової системи та відлагодження фіскальних механізмів, тут оприявнився "маятниковий" пошук можливостей отримання "швидких" готівкових коштів, який не давав жодних шансів для збільшення військових асигнувань. Усе це в сукупності було не реформами чи модернізацією військово-політичної моделі Гетьманщини, а всього лише її "направою", засоби для якої шукали всередині чинної системи, а не поза нею. Станова козацька республіка не могла без нагальної потреби кардинально змінити свій військовий устрій, не зачепивши політичного та інституційного. Із погляду балансу сил усередині Гетьманщини та за її межами, що склався наприкінці XVII століття, ця модель працювала справно й ефективно, але щонайменша зміна цього балансу загрожувала вивести її зі стану рівноваги.