Руїни Вовківського костелу. Золота галицька провінція
10:08, 16 березня 2023
Бодай раз на рік намагаюсь навідатись до цього костелу — у сподіванні на диво. Наче до давнього друга, якого прикула до землі важка недуга.
Старі покинуті палаци і храми, що зяють проломами і вибитими очицями вікон, пошматованими вітром дахами, крізь які вони волають до байдужого неба. Завше сподіваюсь на щось дивовижне, якийсь знак, що подарує надію на їхнє відродження.
Цих пам’яток багато в галицьких землях, і я свідомий, що не годиться тривожити ці мертві звлоки ремовищ, та й небезпечно, але все одно залажу в нетрі, щоб заповнити сирітську пустку в цих обездолених спорудах, в які колись вкладали стільки любови й мастерности, стільки хисту і ґусту, що досі зачаровуєшся недишними руїнами, вслухаєшся в тишу під обгризеними склепіннями і намагаєшся почути голоси спочилих поколінь, для яких наш світ мертвий, як для нас — їхній...
Але, на жаль, дива не стається. З кожним роком костел під титулом Марії Маґдалини у підльвівському селі Вовків віддаляється від межі, за якою можливе його повернення до життя.
А мав би жити, бо є одним з найкращих зразків в модерному стилі ар-деко в Галичині. І чи не найбільшим. Храм збудований у міжвоєнний період: 24 травня 1924-го посвятили фундамент під костел, спроєктований архітектором Броніславом Віктором. А вже у 1927-му (так зазначено в інформаційній таблиці біля храму), пам’ятку освятили.
Костел дуже потерпів під час Другої світової. Червоноармійці стріляли по ньому з гармат, сліди від влучань досі видно на грубезних стінах, було зруйновано плебанію. В совітський час, коли тутешніх поляків вивезли у Польщу, святиню перетворили на склад мінеральних добрив. Але найбільше костел потерпів уже в модерний час: вітрами зірвано дах, обвалилась значна частина склепіння, на старих, подзьобаних стінах виріс ліс берізок і горобини, посеред храму купи битої цегли. Заходити у колись розкішний костел нині ризиковано — на голову може впасти цегла...
Свідомий того, що в невеличкої громади села нема ні коштів, ні сил, щоб бодай зберегти пам’ятку, законсервувати її в актуальному стані, а державі зараз не до пам’яток. Дай Боже перемогти прадавнього ворога і відбудувати країну, але завше, залишаючи Вовків, ловлю себе на тому, що досі сподіваюсь на диво. Бо краса не повинна вмирати.
Принаймні, хочеться у се вірити...
