"Кобзар над Потомаком". Відкриття пам’ятника Шевченку в столиці США

Сталося неймовірне: у Вашингтоні, столиці наймогутнішої країни світу, що є символом і найбільшою гарантією волі, поставлено пам’ятник Тарасові Шевченкові, синові кріпака й поетові віками й сьогодні гнобленого українського народу! А врочистості відкриття цього пам’ятника, своєю багатолюдністю та своєю величністю і зворушливістю перевищують усе, що досі з подібної нагоди записано в анналах американської столиці. Відкрив цей пам’ятник один з найдостойніших мужів цієї великої і величної країни — її 34-ий президент, колишній головнокомандуючий альянтських збройних сил, які під його командою здобули найбільшу перемогу в історії світу, та колишній президент Колюмбійського університету, одного з найбільших вогнищ науки й культури в світі, Дуайт Д. Айзенгавер.

Сто тисяч народу взяло участь у відкритті цього пам’ятника. Були це переважно нащадки того, кого цим пам’ятником ушановано: сини й дочки українського народу та їх народжені в цій та багатьох інших країнах світу нащадки, які прийшли поклонитись Шевченкові, йдучи сотні а то й тисячі миль з усіх усюдів. І були там люди дослівно всіх земель соборної України, всіх віків, усіх віровизнань, усіх політичних переконань, усіх суспільних станів. Як же зворушливо прогомонів через могутні голоси заклик, щоб на трибуни біля пам’ятника Шевченкові в столиці Америки зголосилися односельчани із села Кирилівки! А разом з цими синами і дочками України віддавали поклін Шевченкові й репрезентанти всіх ділянок американського життя, були амбасадори чужих країн. І всі вони стояли непорушно, із запертим віддихом у найглибшій пошані, коли пам’ятник відкрито і коли із тисячів грудей гомоніла у столиці над Потомаком пісня до слів безсмертного Шевченкового "Заповіту". Це були незабутні, справді історичні хвилини, яких словами не описати й навіть музикою не передати. Їх можна тільки пережити. 

І саме тоді згадувались слова священика-патріота о. Мацкевича, який, промовляючи під час похоронів Шевченка на Чернечій Горі в Каневі, говорив: "Ось, браття християни, перед нами світло, що світило всій Україні, перед нами Тарас Шевченко. Гори канівські, луги і доля українська! Ви бачите перед собою мужа, який любив Україну і якого Україна любила... Від північної столиці Росії і до нашого скромного містечка − чий прах шествує? Кого проводять так далеко з такою пошаною? Чи мужа, сповненого бойових заслуг? Чи достойника, що прославив себе на полі політичної діяльности, що діяв силою влади і закону? Ні, браття, це — Тарас Шевченко!.. ". 

Сьогодні, 103 роки після похоронів Шевченка у 150-ліття його народження, що й дало нагоду до вшанування його пам’ятником у Вашингтоні, можна б перефразувати слова канівського священика-патріота: Від Чернечої Гори над Дніпром в скромному містечку Каневі в поневоленій Україні, де похований його прах, аж до величної столиці вільної землі Вашингтона над Потомаком, в якій здвигнено цей величавий пам’ятник, кого ж це вшановують усі народи світу? Чи володаря могутньої країни, чи прославленого на полях битви полководця? Ні, цим пам’ятником вшановано володаря людських душ, який своїм віщим словом запалив смолоскип великої любови до волі та просвічує ним поколінням і націям у боротьбі за неї. Це є наш Шевченко, а пам’ятник йому у Вашингтоні ще вище піднесе цей смолоскип, ще ясніше просвітить шлях, приспішить здійснення його заповітів.

Пам’ятник Тарасові Шевченкові у Вашингтоні, відкритий найбільш урочисто минулої суботи, це рівночасно блискуча перемога в одній нерівній битві, що напевно заслужить собі на увагу багатьох майбутніх істориків. Навіть короткий огляд історії цього пам’ятника може нам дати загальне уявлення про велич цієї перемоги, зокрема з уваги на неспівмірність сил. 

До походу за пам’ятник Тарасові Шевченкові у Вашингтоні вирушила — в загальному зіставленні сил — мала американсько-українська спільнота, якій довелося дослівно починати від початку: перевірки, чи взагалі існує "технічна" можливість поставлення пам’ятника чужому поетові в столиці Америки. Можливість виявилася мінімальна, але й це вистачало, щоб похід починати. Опісля прийшла одна з найважчих і найбільших перешкод, зумовлена долею чи, радше, недолею поневоленого і віками гнобленого народу: невігластво про нього в широкому світі. Ще й сьогодні американські газети, повідомляючи про величаві врочистості відкриття пам’ятника в Вашингтоні, пригадують, що його поставлено "маловідомому" в Америці і світі українському поетові 19-го сторіччя. Зведено справжню баталію, щоб усвідомити американських законодавців та американську публіку про Шевченка, його ідеали та його нарід. І цю баталію виграно, законопроєкт про поставлення пам’ятника Шевченкові на публічній площі в столиці Америки був однодушно, без одного голосу спротиву, схвалений Конгресом З’єднаних Держав та підписаний їх Президентом. 

Але справжня битва за Шевченка у Вашингтоні почалася щойно тоді, як проти пам'ятника виступили деякі реакційні сили в самій Америці і до них прилучилася своїми рафінованими методами велика і могутня своїм розбишацтвом совєтська імперія. Це ж вона, через свого ставленика в Об'єднаних Націях, дала цим американським реакційним силам головну зброю для боротьби проти пам'ятника і вона цю боротьбу інспірувала та продовжувала всілякими підступами і хитрощами також і тоді, як виявилась її безсильність в намаганнях повалити раз схвалений Конгресом ЗДА закон. Про таку можливість подумано в Москві раніше, і є всі підстави вважати, що рішення поставити пам'ятник Шевченкові в Москві було в першу чергу задумане як смертельний удар акції за пам'ятник Шевченкові у Вашингтоні. Подібним ударом мало бути й відоме підступне, облудне "слово" з вольними і невольними підписами діячів культури підсовєтської України. Сьогодні, в світлі фактів, виявляється щораз виразніше загроза того "слова", бо треба було змагатися із найкращими мотивами подиктованою, але тим не менше наївністю та легковірністю деякої частини власної громади. Вкінці прийшло ще засекречене до останнього дня відкриття пам'ятника Шевченкові у Москві, що мало за завдання бодай скомплікувати підготовку до відкриття пам'ятника у Вашингтоні та зменшити, приглушити сподіваний ефект і значення його відкриття.

Реєстр цих сил і заходів проти пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні можна б поширювати і продовжувати.

Не зважаючи на це все, битву виграно і здобуто блискучу перемогу. Її доказом є пам'ятник у Вашингтоні, урочистості його відкриття та відгомін цього пам'ятника і цих урочистостей в Америці і в світі. Цю подиву гідну перемогу треба завдячувати в першу чергу самому Шевченкові та його ідеалам. Вони бо одушевили цю в загальному, зіставленні сил малу нашу спільноту в Америці на цю нерівну битву. Шевченко та його ідеали допомогли нам прийняти виклик та змагатись і перемогти всі сили, включно з ворожою імперією. Тільки Шевченко і його заповіти зорганізували нас до цієї акції, як ніколи в історії, викликали в нас небувалий ентузіазм і завзяття, тільки вони могли дати мудрість нашому проводові та силу нашій спільноті і повести нас у нерівний бій і забезпечити нам разом з нашими все численнішими приятелями у цій битві перемогу. 

Наша вільна українська спільнота має всі причини святкувати цю перемогу, бо вона є черговою перемогою української, Шевченкової правди. Але ми зробили б найбільшу помилку і легко могли б обернути цю велику перемогу у велику поразку, якби ми тільки на одну хвилину задумали спочити на навіть заслужених лаврах. Історія знає аж занадто багато випадків, коли народи і нації вигравали битви, але програвали війни. Цей пам'ятник Шевченкові у столиці Америки — як це ствердив один з промовців під час його відкриття — не мав би жадного значення і вартості, якби ми тепер опустили руки та послабили нашу вірність Шевченковим ідеалам та припинили наше змагання за їх здійснення. Цілком навпаки, світла постать Шевченка у безпосередньому віддаленні від пам'ятника великому Вашингтонові та від Білого Дому і наша блискуча перемога в зусиллях і боротьбі, щоб цей пам'ятник Шевченкові у Вашингтоні стояв, нехай буде для нас новою заохотою до нових і ще більших зусиль, щоб здійснити заповіти Шевченка та щоб — сказавши словами Двайта Д. Айзенгавера − при нашій невтомній праці і при Божій допомозі одного дня настала нова доба, доба універсального миру з волею і справедливістю для всіх народів світу, отже й для нашого, українського народу.