"Кілька споминок" Дмитра Дорошенка про Лесю Українку

Вперше познайомився я з творами Лесі Українки з статті Франка про неї в "Літературно-Науковім Вістнику" 1898 року. Запали мені в тямку Франкові слова, що ця хвора молода дівчина — одинокий мужчина серед тодішніх українських поетів, які тільки вміли плакати й нарікати на "нещасливу долю неньки-України". Коли я в 1902 році опинився в Петербурзі, там серед українського студентства ходили по руках в відписах нові поезії Лесі, і я, пам’ятаю, переписав для себе одну з найкращих її поезій... Скоро потому дістав я прочитати й друковану збірку "Думи і мрії", видання 1899 року, і вивчив з неї напам’ять багато віршів. Поезія Лесі Українки як не можна краще відбивала в собі настрої й стремління української молоді напередодні XIX−XX століть: пробудження почуття національної гідности, обурення проти брутального утиску, змагання здобути рідному краї свобідну національно-господарчу й політичну розбудову, — усе, про що думалося і мріялося в ті молоді роки, усе те знайшло собі яскравий поетичний вираз у творах Лесі Українки, втілилося в її сильних, бадьорих, немов із криці викованих віршах. Читаючи її поезії, такі як "Товаришці на спомин", "Хвилини розпачу", "Fiat nox", я, та мабуть і кожен з моїх товаришів і товаришок, почував, що в них виявлено наші власні настрої та почування; так, наче воскрес Шевченко й озвався до нас палким словом, кличучи до боротьби за Україну, і ми, одушевлені цим поетичним закликом, ішли в ряди РУП і, підтримували загально-революційний рух у Росії, вірячи в правду поетичного заповіту Лесиного.

В 1902 році в "Київській Старині" (кн. XII) я надрукував рецензію на "Думи і мрії" і ця рецензія зацікавила сестру Лесину, Ольгу Петровну Косач (пізніше Кривинюкову), що вчилася тоді в Жіночому Медичному Інституті в Петербурзі, й стала приводом для нашого знайомства. Від неї вперше довідався, що Леся Українка — це псевдонім Лариси Косач, дочки Олени Пчілки, і що сама поетка перебуває в Києві.

А в серпні 1903 року, в Полтаві, на святі Котляревського, довелося мені познайомитись і з самою Лесею. Одначе розмови наші серед натовпу, серед загального захоплення і підйому, були уривчасті й короткі. Пам’ятаю, Леся була присутня на комерції в Купецькому Саду після маніфестації з приводу заборони читати українською мовою привіти. Був тут і делегат від чорноморецької "Січі" Василь Сімович, якого ми, тодішня молодь, уважали спеціально своїм гостем. З ним стався трагікомічний інцидент: Леся дала йому потримати свою мантилькулегка жіноча накидка без рукавів, а він її десь загубив. Бідний Сімович почував себе дуже ніяково, але ніхто з нас не міг тут нічим помогти, і я не пам’ятаю, чим та історія з мантилькою скінчилася.

За рік, вже в кінці літа 1904 року, вертаючись зі Львова з літніх університетських курсів, що їх влаштовував проф. М. Грушевський, я побував у Києві в Косачів на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, де познайомився з усією родиною. Леся запрохала мене до своєї "яскині", як жартом називала свою кімнату, і тут я докладно розповів їй про Львів, про свої вражіння з Галичини, а також про Петербург та про українське в ньому життя. Леся була худенька, хоровита на вигляд дівчина, мала гладко зачесане волосся, одягнута була в просту темну сукню, без усяких прикрас. Ходячи, трохи кульгала на одну ногу. Говорила тихим, слабим голосом, який раз-у-раз перебивав кашель. Видно, що була виснажена довгою хворобою. Але розмова її була дуже жива, вона цікавилася всіма подробицями українського студентського життя в Петербурзі, і я, вважаючи на це, дуже охоче їй розповідав усе, що знав.

З того часу ми вважали себе за знайомих, і я, коли бував у Києві, заходив до Косачів і відвідував Лесю. Наше знайомство скріплювалося моїми приятельськими стосунками з Лесиною сестрою, Ольгою Петровною. В кінці 1905 року, коли я, прибувши до Києва на короткий час, задержався в ньому на цілий місяць через залізничний страйк, пам’ятаю, зайшов до мене Левко Мацієвич (інженер-авіятор, що трагічно загинув у 1907 році в часи літунської катастрофи); він приїхав з Петербурга з спеціальною метою — організувати співробітництво в соціал-демократичному місячнику "Вільна Україна", що мав виходити з початком 1906 року в Петербурзі, і приєднати передплатників. Довідавшись, що я буваю у Косачів, він прохав мене познайомити його з Лесею. Я охоче згодився і ми вибралися до Косачів. Леся дуже зацікавилася новим журналом, тим більше, що вважала себе за соціал-демократку, і тут же передала Мацієвичу для друку рукопис: це була прекрасна Лесина поема "Одне слово", яка й появилася в I-й книзі "Вільної України". Заплатила, пригадую, й передплату — 3 карбованці, чим іще більше задовольнила Мацієвича.

Восени 1906 р. я переїхав до Києва на більш постійний побут, вступивши до київського університету (перед тим я був у варшавському, а від 1902 р. у петербурзькому), і став бачитись з Лесею частіше. Ще перед тим задумав я написати для полтавського "Рідного Краю" ряд нарисів про Ірляндію й прохав у Лесі листом поради щодо матеріялу. Вона дуже похвалила мою тему і взялася мені допомагати, вишукуючи в англійській літературі й пресі спеціальні книжки і статті про ірляндське питання і перекладаючи з них для мене цілі уступи. В справі цих перекладів ми обмінялись кількома листами. Леся сама зацікавилася ірляндською справою й пам’яткою її зацікавлення служить переложена нею стаття Ф. Фегі "Справа ірляндської мови", уміщена в "Новій Громаді". Мої "Оповідання про Ірляндію" друкувалися спершу в "Рідному Краю", а в 1907 році видала їх окремою книжкою київська "Просвіта". З свого боку Леся порадила мені перекласти з французької мови промову Жореса "Рідний край і робітники" й сама добула мені числа "Humanité", де та промова була надрукована. Мій переклад був уміщений в "Новій Громаді", а пізніше київська "Просвіта" видала її окремою брошурою.

Тоді ж зблизила нас з Лесею ще й справа допомоги М. Павликові. Ще літом 1906 року, бувши секретарем редакції "Українського Вістника", що виходив у Петербурзі, я вступив з Павликом в переписку, яка тяглася потім більш року. Між іншим, з його листів довідався я, що він перебуває у великій біді; він писав мені про свої ріжні видавничі плани, яких не міг здійснити через брак коштів, що їх не ставало навіть на життя та на лікування. Я був глибоко зворушений становищем заслуженого українського діяча і мені спало на думку спробувати організувати йому допомогу з Києва. Цією думкою я поділився з Лесею, яка особисто була знакома з Павликом і дуже його поважала. Вона гаряче підтримала мою думку і ми рішили удвох збирати щомісяця по 25 карбованців і висилати Павликові "від приятелів". Це була невелика допомога, а все ж таки, при скромному бюджеті Павлика, якихсь 60 корон на австрійські гроші щось значили. Довідавшись, що в складці бере участь Леся Українка, Павлик згодився приймати ту поміч, і ми щось з півроку збирали по знайомих і висилали йому щомісяця по 25 рублів. Зчасом збирати ставало все важче й важче, на літо Леся виїхала з Києва, і наша "акція" припинилася, тим більше, що відкрилася можливість краще й регулярніше допомагати Павликові з іншого джерела.

Після виїзду Лесі в 1907 році з Києва ми вже з нею більше не бачилися і тільки зрідка обмінювалися листами. Леся вийшла заміж за Кл. В. Квіткуетнограф Климентій Квітка (1880−1953) й перебувала на Кавказі, де служив її чоловік, або в Єгипті, де вона лікувалася. Довелося мені побувати лиш на її похороні. Звістку про її смерть (19 липня 1913 року) прочитав я, пам’ятаю, в Дубні, підчас моєї мандрівки по Волині. Але поки я вернувся до Києва, її останки були привезені до Києва з Кавказу, і я встиг прибути на двірця, звідки домовину перевезено на Байкове кладовище. Пригадую, як дивувала всіх прохожих жалібна процесія: не було жодного духовенства, ні церковних співів; перед домовиною несено простий дерев’яний хрест, але за домовиною, серед публіки, ішло в юрбі аж троє православних священиків: о. Павло Погорілко, о. Марко Грушевський і ще один, прізвище якого я забув. Ішло за гробом кількасот людей (діло було влітку, в липні, коли багато громадян і молоді виїхало з міста). Було багато поліції і промов над могилою не було. Коли вже більшість присутніх розійшлася, я зауважив, що десь збоку, в кущах, плакав якийсь невеличкого росту чоловік, з чорною борідкою, — це був Квітка. Серед натовпу, що віддав небіжці останню пошану, як великій письменниці, це був може один з небагатьох, що плакав і сумував за нею, як за близькою людиною. Поховали Лесю не на т.зв. новому Байковому кладовищі, де звичайно ховали визначних українських діячів, а на старому, — ліворуч від головного входу. Що сталося з її замітною могилкою, чи опоряджена вона і чи зберігся на ній хоч який-небудь памятник — мені не відомо. Та хоч і не зберігся, дух великої поетки буде вічно жити в її невмирущих творах.