"Яка то буде перша стріча з москалями". Спогад про російську окупацію Галичини

Страх має великі очі, а самозбережний інстинкт найсильніший з усіх; тому не дивниця, що коли в серпні 1914 р. загуділи від сходу гармати, надлетіли ворожі літаки, то мадярські гузари, наші "оборонці", без шапок на спінених конях, навскоки відступали на "раніше приготовані позиції". Навіть ті, що твердо собі постановили не рушитися з місця, на вид паніки, яка всіх охопила, з малими клунками на плечах, чи на возах — покидали і собі домові огнища. Але вони скоро жалували цього, коли дісталися в лаву людей, возів, худоби, що збитою масою плила дорогами, при реві гармат і відступі австрійського війська зрозуміли, що коли загибати треба, то вже ліпше на своїм власнім сміттю. Щасливі ті, яким вдалося з того рвучкого русла видобутись, відітхнути свіжішим повітрям і стріпати дорожній пил, назад вертатися додому. Але знов огортав нас новий страх, яка то буде перша стріча з москалями, бо власна фантазія, і людські язики змальовували їх нам у найгіршому світлі. Так зле не було. Вони питалися звідки ми і що за одні, де і чого втікали, сміялися з нашої дурноти, що в лісі ночували, бо там могли нас, як ворогів, шрапнелями до ноги вибити, дали нам перепустки, і ми вернулися до дому на приходство в Новосілці (повіт Підгайці). Вистарчило двох діб, щоб застати дім і господарство у повній руїні. Зараз за селом величезна маса війська розбила собі табор. Варта було видіти тих перших "штангових" російських жовнірів, правдивих Ґоліятів у порівнанні з нашими. Але свого азійського духа руїнницького, що має вдоволення в самому нищенні без жадної розумної ціли, відразу показали. Йшли наперед, а палили фільварки і стиртищільно складена купа сіна по полях, хоч це все самі могли зужиткувати; в домах, де нікого не застали, били шиби, образи, дзеркала, перевертали печі, "верки" зі стінних годинників виломлювали, кожну пляшку випорожнили, все, що їм могло придатися забирали, а решту дерли. Головно напосілися на книжки, жадної цілої не лишили — може шукали там за грішми; картки по хаті і по подвір’ю порозкидані; конфітуриварення їли, кілько могли, а решту щоб нікому не лишити, викидали, розбиваючи слоїки на подерте білля і книжки. А якого страху нагнали при тім нищенню навіть німій тварині, свідчить таке, що коли ми вийшли на подвір’я і заглянули до отвертого хліву, то не побачили ні одної безроги. Аж тут нараз, на звук нашого знайомого голосу, дві штуки — одна шаблею наздовж глибоко назначена — що зі страху зарилася в солому, з веселим хруньканням вискочили і якби поскаржитися хотіли, що дві доби нічого не їли. Кітка, що сховалася в кутку в кухні, почувши наш голос, одним скоком опинилася на грудях тещі, вп’ялила пазурі в тіло і вже не можна її було відірвати. Коли так стоїмо і думаємо, що тут робити, надходить кількох офіцерів і як побачили цю руїну і наші зажурені лиця, навіть не бралися нас потішати, а тільки один з них сів до фортеп’яну і вдарив "Ще не вмерла Україна", ще й заспівав. Зразу своїм вухам не вірили ми, а потім якийсь цілющий бальзам сплив на наші душі, бо зрозуміли, що ми є свідками великих подій, які відкривають несподівані перспективи, супроти яких страчений маєток — дрібниця. 

Такий був початок війни, що нагнав нам страху, нас матеріяльно зруйнував, але зродив надію, що це не надурно. Страх не покидав нас увесь час війни і ми майже з ним зжилася та надія росла. Вал, що через нас перейшов, затримався трохи під Перемишлем і докотився до Карпат. Ми мали розмірно спокій, бо повного спокою ніколи не було. В місяці березні 1915 р. я перебрав парохію Налуже (повіт Теребовля). Парох (бл. п. о. Мандичевський) перед інвазією виїхав, а уряд опечатав церкву і хотів спровадити православного батюшку. По двотижневих пертрактаціях [переговорах] з начальником теребовельського повіту я дістав згоду. У товаристві пристава жандармерії зі Струсова заїхав я до Налужа, пристав відпечатав церкву, дав мені ключі, і я став "настоятелем прихода" в Налужу. Тоді, як москалі загналися аж під Краків, ніхто над Серетомрічка в тернопільській області ані не припускав, щоб якась зміна могла прийти. Ми господарили, робили жнива, купували від солдатів чай, цукор, тютюн, англійські черевики, можна було від них купити навіть гармату. Одного разу запропонував мені солдат цілий вагон. Аж тут нараз офензива ген. МакензенаАвгуст фон Макензен (нім. August von Mackensen, 1849−1945) — німецький військовий діяч, генерал-фельдмаршал, і в другій половині серпня 1915 р. москалі опинилися над Серетом. Спалили ціле Налуже — лишилася тільки церква і ушкоджений парохіяльний дім. Недурно заповідали, що виступаючи не лишать каменя на камені. Два тижні ми жили в льохах, пивницях, і кулі з одної та другої сторони перелітали нам понад голови. Вкінці боєва лінія зарисувалася над Стрипою, а рік пізніше, по офензиві ген. Брусилова, відсунулася над Золоту Липу. Настало тяжке життя. До вислуги літ ті два роки повинні зараховувати за десять. Без упину квартирувало військо; що одні відійшли, на їх місце приходили другі, а ці зміни були найгірші, бо діялися найчастіше вночі серед криків, проклонів, грабіжі. Заповідають "квартирмахери", що приходить "дика", то знову татарська дивізія; не були вони в дійсности такі страшні, як називалися. "Дика" дивізія мала офіцерів з-поміж аристократії, а Татари були більш людяні, як наші брати-слов’яни, все-ж нам шкіра терпла. Дальшою пошестю були підводи. До того дійшло, що люди відрікалися коней, возів і приходили домів пішки, бо гнали їх углиб Росії за харчами, амуніцією або висилали під сам фронт без віддиху. До направи доріг, відгортання снігу, копання окопів виганяли зі села всіх здатних до праці, причім славна нагайка йшла в рух. Великий лемент счинився, як забирали дзвони; хоч били людей, щоб помагали їм скидати дзвони із дзвіниць, вони мусили це робити самі. Видавали всілякі "мудрі" розпорядки, між иншими такий, щоб до 24 годин під карою смерті видушити всі голуби, а за дві доби, як невинні голуби вже не жили, цей розпорядок відкликали. Час до часу вели полонених; тоді ми бігли шукати знайомих між ними і питалися, що з "того боку" чувати. А над тими всіми "приємностями", якби завершення всього — безперестанний майже грюкіт гармат, що доходив із близького фронту, — і так повних два роки. В Налужі, де згоріло також усе збіжжя на пні, працювали дві полеві кухні Червоного Хреста; я побирав свою пайку в натурі (чай, цукор, крупи, мука і сало). Крім двох церков налуської парохії, прибуло мені до обслуги ще 4 церкви струсівської парохії, бо струсівський сотрудник що з початком війни був залишився, коли в 1915 р. австрійські стежі дійшли були до Струсова, щасливо відступив з ними на австрійський бік. Зі старим Гірняком, дяком зі Струсова (вже небіжчиком), ходили ми до тих церков пішки; про підводи ані думати не можна було, бо москалі зараз їх забрали б. Як прийшли Великодні Свята, від досвіта до пізньої ночі ми закладали плащаниці, а потім так само святили паску. А старий Гірняк, хоч не мав з того жадної користи, хоч не ставало йому духу, не тільки не нарікав, але тішився, як мала дитина, коли вдавалася нам штука, по дорозі жартував, ще й мене підганяв. На тім світі нема для цього ордеру. 

Війна з одної сторони показала нам людську бестію у своїй наготі, а з другої сторони видобула наверх бриліянти. При тій нагоді не можу не згадати директорів школи у Варваринцях, панства Пелліхів. В їх надзвичайно гостиннім, якби у власнім родиннім домі, вся інтелігенція, наша і польська, мала збірний пункт. Ми там зносили всілякі відомости, політикували, запомагалися і потішалися. А добра, як рідна мама і працьовита, як бджола маленька, "бабця", як ми п. Пелліхову називали, тільки над тим промишляла, якби нас угостити, і якимсь чудом завсіди якнайкраще це їй вдавалося. Чи живете Ви там ще обоє? Чи знаєте, що згадуємо Вас як найбільших наших добродіїв, бо випробуваних у тяжкій біді? Між москалями також находилися небуденні люди; між офіцерами, духовниками, простими солдатами і навіть в адміністрації був не один, але правдивих патріотів було між ними мало. Для них Росія була така велика, багата й неперебрана, що "хватить" (вистане) її для всіх. З поляками ми жили в найліпшій згоді, спільний обух нас поєднав. Це були тільки ясні проблиски на темному тлі війни. Зрештою все так нам нераз докучило, що ми щиро заздрили тим, які завчасу вивтікали і не переживали тих страхіть. Але тепер, коли ми з тої халепи вийшли живі і цілі, дякуємо Провидінню, що ми лишилися на місці, бо Відень ще нині і завтра оглянути можна, а такі вражіння і пригоди, які ми переживали, трапляються раз на сто літ. Зрештою ми мали винагороду, революцію в першій її фазі.