Гавриїл Костельник. "Перша зустріч з большевиками". Спогади про першу радянську окупацію заходу України

Німецька облога Львова, що тривала від 11. до 22. Вересня 1939 р., надокучила львов’янам в останніх днях докраю. Особливо нам українцям, бо ми ясно бачили безвиглядність польського спротиву, а польське військо й польське населення ставилися до нас щораз гірше. В останніх днях уже не було ні води з водопроводів, ні електрики. До будинків св. Юра, де я проживав, позбігалося багато людей з міста – таких, яким бомби чи ґранати зруйнували мешкання, та й таких, що вважали розлогі льохи св. Юра за найпевніший захист. Кількасот політичних в’язнів українців, яким воєнна завірюха привернула волю, також скрились у св. Юрі. Всіх тих чужих людей треба було якось прохарчовувати, заопікуватись ними, а це з дня на день ставало тяжче. Чистоти не можна було втримати. Гидка вонь по коридорах, гниле повітря по льохах були не тільки нестерпні, а ще й викликували побоювання, що може кинутися пошесть, якщо облога потриває довше. Щораз частіше кружляли чутки, мовляв, поляки хочуть вистріляти “вcix” українців. На площі св. Юра поляки поставили три більші гармати та погрожували, що будуть з них стріляти на св. Юра. (До речі, ці гармати вже не встигли ні раз вистрілити). Одне слово: ми почувалися так, як в’язні, які раз-у-раз зідхають: “Ох, щоб уже це раз скінчилося!”. З радіо ми знали, що большевики займають українські та білоруські землі, що належали до Польщі, але ми потішали себе, що німці не відступлять Львова большевикам, бож це вони його здобули, а не большевики!

<p>Переговори німецьких і польських офіцерів у Львові, вересень 1939 року</p>

Передостаннього дня кружляла вперта поголоска, що большевики вже на Личаківській рогачці та що поляки переговорюють з ними, щоб піддатись їм, а не німцям. Це нас пригнобило, але наше, докраю прикре становище вмовляло в нас, що це таки буде для нас краще, бо вийдемо з льоху на Божий світ та позбудемося страху перед польською масакрою. Всі ми надіялися, що большевики не будуть довго “попасати” у Львові, бож німці будуть приневолені воювати з ними, а наша фантазія скорочувала цей період до кількох тижнів, або найбільше місяців.

Люди поділилися зразу на три категорії. Найчисленніша група заявляла: “Із своєї землі не рушуся, хоч би й що”. Прихильники цього становища арґументували, що залишитись з народом – це, мовляв, національний обов’язок; далі, що большевики вже не ті, що були колись: адже за двадцять років мусіли набратись культурної оглади, йдуть в Европу, отже мусять достосуватись до нових вимог, наче людина, коли заходить до чужого дому тощо. І головне: “Все ж це Україна, хоч і червона, але Україна!” – тож треба остатись на місці, працювати, займати посади, мати вплив на події… Друга група казала: “Тікаю, – під большевиками не залишуся нізащо в світі”. То, що зустрілися з ними давніше на Великій Україні, рішуче твердили, що большевики не змінились i ніколи не зміняться. Вкінці були й такі, які хотіли трохи підождати, приглянулись новим порядкам i тільки тоді прийняти таке чи інше рішення. Фактично про постанову рішали не так погляди й розумові мотиви, як інстинкт самозбереження в одних i сила привички, інертність у других. Хто мав рацію? Чи тi, що клали карту на еволюціонування большевиків, чи тi, що не чекаючи приходу нових господарів, покидали рідне місто й ішли на скитання?

***

Доля поставила нас у таке становище, що ми (себто ввесь український загал у Західній Україні), після нестерпної 20-річної польської самоволі, схильні були очікувати большевиків як “визвольників” i “спасителів“. А такий душевний настрій, бодай при перших зycтpiчax, розмальовує сподіваних гостей у кращому світлі. Якi ж були наші перші враження?

Це був історичний день: п’ятниця 22. вересня. Соняшний день, сам південь. “Доблесна” червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці… Їхали менші танки та авта з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами.

Наступного дня ми стрічалися з красноармійцями вже віч-на-віч на вулиці. Перше, що нас вразило, це “пролетарський” вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у “командирів”, дальше, неінтеліґентні, некультурні обличчя та простацькі рухи.

Справжнє обличчя большевицького війська пізнав я аж тоді, коли я вперше побачив більший відділ піхоти. Коліна тремтіли мені з сорому перед поляками, бо, все ж, це було військо держави, якої складовою частиною була й моя батьківщина, Україна. Юнаки, почорнілі з нужди, здригльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ногами волочили. Мимохіть я пригадав військо царської Росії з світової війни 1914. р. Тамте, це була здорова зелена галузка, а большевицьке військо – напів суха галузка з пожовклим листям. Мені стало ясно, що большевики знищили людську расу. I на це пішли всі безмежні жертви та страждання 150 мілйонів людей за 22 роки панування большевиків! Ота думка, яку я тоді перший раз усвідомив собі, пригнітила мене з такою силою, що. я справді охляв у колінах. Хто не бачив большевиків, нехай цього не розуміє так, ніби всі большевики один до одного тілесно винищені, здеґенеровані, виголоднілі. Між командирами чи шоферами були й добре відживлені, здоровенні люди. Взагалі, у большевиков військо упривілейоване щодо прохарчування. Під кінець большевицького панування на. західньоукраїнських землях військо було вже доволі добре відгодоване галицькими харчами. Але вигляд новобранців, що приходили з совєтських республік, був жахливий. Це колгоспи й радгоспи, цей найвищий комуністичний осяг, виховали таких “нових” людей, на ідеальну большевицьку міру. Деякі старшини українці, як тільки входили в Західню Україну, нашіптували нашим селянам: “Тільки не дайтесь до колгоспів, бо так само зчорнієте, як ми”.

***

По якомусь часі до командирів стали приїздити їx жінки. Bci командири були молоді (вже вихованці революції) – від 20 до 30 років, a їx жінки ще молодші. По цих молодих жінках не було видно виголодження. Жінки мають більшу вітальну силу й менше потребують до прожитку, ніж чоловіки. Але старі бабусі виглядали дуже збідовані й затуркані. Зате по жінках найвиразніше можна було пізнати жебрацьку нужду. Приїздили голі-босі й щойно в нас одягалися. Жінки командирів мали вигляд дівок в колгоспу. Свою приналежність до інтеліґентської “кляси” (у “безклясовому” большевицькому суcпільстві) вони зазначували коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Командири й навіть прості вояки зазначували свою культуру обов’язково виголеною потилицею. По-світському одягнені большевицькі молодці носили кашкет з дашком догори.

Кожну особу, що прибула з болыпевицького царства, наші люди відрізняли вже з вигляду. Це були інші люди, з іншою зовнішністю, іншою поведінкою та іншою душею. Люди, яких виховала 20-річна, найжахливіша й найбільш божевільна революція. Тому то наші люди й відчували потребу назвати їх збірною назвою: “совєти”, без огляду на те, чи це були українці, москалі, жиди чи інші. Та вci ми дуже ясно спостерігали, що душею “совєтства” були москалі: московське доктринерство, московське деспотство, московська пасивність, що провадить до безрадности в терпінні, психопатичні месіяністські нахили спасати світ. Наш загал розумів, що Москва надсилає до окупаційного державного апарату в Західній Україні елементи, до яких вона мае довір’я, себто людей собі відданих, та що на їх основі годі робити висновки про український народ за Збручем, що є такою самою жертвою большевицького насильства, якою тепер стали ми.

Коли хтось заговорив до совєта – а совєти перехвалювалися вищістю своєї культури – совєт обов’язково починав від московсыкого простонародного “ааа?” Bci совєти говорили часто: “давай, давай”. У Львові це ввійшло в ipoнічну приповідку: “давай назад” (натяк на те, що большевики будуть зі Львова втікати).

Большевики цілком прибили життя в своїх червоноармійців. Чи в трамваї, чи на вулиці, командир це була смиренна, непевна себе людина, немов вівця, що кожному вступається з дороги. З бундючности, зухвальства, з буйної радости життя, терор і горе “перманентної” революції не лишили сліду. Красноармійські відділи cпівали тільки за наказом i завсіди тi самі “казьонні” пісні: “Москва моя” і “товариш Сталін” – ці слова раз-у-раз вибивалися з-поміж інших.

На основі таких спостережень усі ми думали, що большевицьке військо разлетиться після першого німецького удару. Бажання викривляє дійсність. Ми не брали до уваги хоч би того характеристичного факту, що ніхто з нас не мав охоти йти до большевицьких виборів, а все ж усі йшли голосувати ... Терор має свою силу, як самум на Сагарі, що несе піщаний пил із собою. Він не створить скали, але пересуває піщані горби. А большевики – майстри в тepopi, яких ще світ не бачив.

***

За дуже короткий час Львів прийняв большевицький, пролетарський вигляд. Усюди на стінах Сталін, Ленін, Маркс, серп і молот, червоний прапор, червона зоря. Скрізь напис: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. За місяць-два в середині міста вже стояли большевицькі ідеологічні пам’ятники з сотнями червоних прапорів, все з дощок та з гіпсу, перемальоване на камінь. Дощі скоро змили з них фарбу, і вилизали дошки - символи пофальшованої большевицької дійсности. Щораз нові плякати (зрештою, добре зроблені й суґестивні) зображали експлуатацію, погань і мізерію в буржуазному світі та “заможне, квітуче життя” в СССР. Радіові голосники, приміщені на велелюдних вулицях, ревіли день і ніч на ту саму тему.

<p>Делегати Народних зборів Західної України, 26 жовтня 1939 року</p>

Але дійсність усіма язиками сварилася з тим большевицьким самохвальством. Всі мешканці спролетаризувалися, що аж прикро було дивитись, як на намул після повені. Зовсім позникали дамські капелюхи, запанувала простенька хустина й беретка: “гарна стать” перетворилася в негарну. А всі чоловіки виглядали як робітники, що вертаються з праці. Я не раз дивувався, звідки нараз найшлося стільки пролетарів у Львові. Коли я йшов у новому пальті, на мене зглядалися, як на недобитого буржуя; до речі, це пальто я згодом продав на прожиток.

Життя, мов якась дорогоцінна ваза, впало й розбилося: лишилися з нього тільки черепки. Комунізм ріс - у стилі пародії. Трамваї та залізниці були переповнені, бо ціни квитків були дуже низькі; люди в них “комунізувалися” в одну людську масу, яка ще й вилізала з дверей, висіла ніби клунок на плечах перекупки. А “бувші люди” випродували все з хати і з себе; ця нова торговиця стала ніби людським муравлищем і її прозвали, мов на глум, “Парижем”.

 У нових умовах це було зовсім природне явище. Большевики виплачували службовцям платню в польській валюті, але незабаром з’анулювали польські гроші, щоб знищити капіталістів, експлуататорів i вci п’явки в людському тілі!.. Це чисто по-большевицькому: обман, нахабство, садистичне нищення людей i ix дорібку. Вищих урядовців, суддів, купців, домовласників, старшин i поліцаїв большевики вивезли в Сибір, у Казакстан, на білі ведмеді - під Архангельськ. Жебрак став ще нужденнішим жебраком, робітник ще біднішим пролетарем, урядовець ще марнішим створінням, хлібороб став ку­лаком - кандидатом на вивезення ... I це в большевицькому словнику називалося, що большевицька революція, єдина в icторії, остаточно зліквідувала експлуатацію людини людиною ...

Водночас большевики пхалися до найкращих палат i мешкань, викидали з них мешканців продовж кількох годин, грабили ix майно - до сутеренів ніхто з них не пішов. Ще й брали подвійну платню, за звичаєм ycix буржуїв, коли здобувають нові колонії. I так вічна, незмінна, “буржуйська” людська природа провалила боль­шевиків старим буржуйським шляхом. А наші люди мали відкриті очі, незапаморочений розум, порівнювали теорію з практикою і все бачили та робили висновки.

Бачили суперечність між людською природою, а теopiєю болыпевицької революції, бачили фальш i утопійність “наукового” большевицького соціялізму, стверджували стоголосу, небувалу в icтopiї, брехню большевицьких політруків, тих апостолів, місіонарів i апологетів большевицької революції. В дійсності жадного соціялізму не було, крім назви “товариш”, що стала пародією. В большевицькому “соціялістичному раю” журба за завтрашній день розрослася до казкових розмірів. Большевики осягнули саме протилежність своїх обіцянок. Від ycix людей відібрали все майно i всяке людське право, з ycix людей зробили державних форналів i то без усякого контракту. Давній двірський форналь згадував своє колишнє становище, як неосяжний добробут i неосяжну свободу в “соціялистичному раю”.

За буржуйської Польщі пани їздили автами, тепер же так само, і ще в більшій мipi, їздили автами нові панове, “товариші!”, а графськими повозками їздили місцеві комунізуючі шмаркачі. Була тільки та різниця, що “това­риші”-панове - це були типові півінтеліґенти, ще донедавна напівграмотні робітники, непевні того, чи завтра не опиняться в тюрмі, в Cибipi, або й “під стєнкою”, як i ми, “контрреволющонери”, “вороги народу”...

У большевицькому царстві люди наче мухи: не мають жадної вартости, жадного забезпечення, жадного права. Все залежить від “революційного сумління”, себто від ступеня революційного шалу місцевого “кацика”, або від випадку. Чи суд, чи тюрма, чи вивезення, чи праця,, в большевиків страшніші, ніж денебудь iнде, тому що большевики зважають тільки на свої доктрини, а не на людей. На людські муки вони зовсім непугливі. У своїй конституції Сталін, поміж іншими брехнями (свобода віри, слова, друку, виборів...), помістив одну найбільшу брехню: що людина - це “найбільша цінність” у Радянському Союзі. На ділi, людина для большевиків - ніщо.

Большевики витворили дійність зовсім протилежну до їх революційної програми, якою валили царську Роciю. Наприклад, Ленін, поки ще не мав влади в руках, виступав проти утримування постійної армії, обстоював тільки міліцію та був взагалі проти війни. А потім боль­шевики нічим так не чванилися, як своєю “доблесною”, “непереможною" аршею. Колись війна була для них вар­варством і імперіялізмом, тепер вона стала “вітчизняна i справедлива”. Раніше вci патріоти були для них “фаши­стами”; тепер вони самі називали себе совєтськими патріотами.

Мітинґи, доповіді, лекції, антирелігійні курси - мітинґи скрізь: на вулицях, по школах, по вcix установах, - мали переробити буржуазні, запаморочені “мракобюссям” душі на фасон большевицько-пролетарсько- соціялістичних ідеалів. Завжди те саме, ту саму казьонну, фанатичну, плитку фразеологію репетували політруки, аж до зануди й замучення “добровольно” зібраних слухачів. Завжди промова кінчалась большевицьким “аменем”: “Хай живе батько Сталін!” Промовець перший по­чинав плескати, за ним плескала ціла заля.

Однак yci зусилля большевиків прихилити до себе й до своєї доктрини народ у Західній Україні, були даремні. Большевицька пропаґанда не мала жадного ycnixy. Большевики не могли зрозуміти цього спротиву нашого народу супроти них. У цілій Галичині українець не спалив нi одного двора, ні одного приходства, не замордував нi одного “експлуататора”, навіть панську землю неохоче брав - не захоплювався революцією.

Та для нас це була проста справа. Постава українського населення в Західній Україні була вирішена при першій зустрічі з большевиками. Якби большевики були прийшли до нас заможні й культурні, тоді наші взаємини могли скластись інакше. Але тому що большевики, після 20-річного свого володіння i 20-річного господарювання, прийшли як останні казкові нуждарі, при чому з-поза ix матеріяльної мізерії визирала жахлива духова мізерія большевицького світу, то це могло тільки відстрашувати наш здоровий i тверезий селянський народ. В Pocii боль­шевизм починав від рожевих надій i обіцянок, отже міг потягти за собою маси. Згодом, вгризаючись у життя, терором i вихованням відбирав людям тверезий розум. Але в нас уже сам вигляд большевиків i їx поведінка загострювали критицизм людей, вихованих в іншому світі. Bci зовсім ясно бачили, що большевизм довів до неймо­вірного зубожіння i культурної деґрадації та що це си­стема рафінованого мучення й винищування людей.

Наші радянські земляки доводили нам, що до двох-трьох років большевики вивезуть і виарештують загал нашої інтеліґенції та заможніших i свідоміших селян. Пізніше ми й самі переконалися, що большевики перекидають усю Галичину догори дном. Уявіть собі садівника, який щороку пересаджує кожну деревину, бо не хоче, щоб він залежав від деревини, тільки щоб деревина за­лежала від нього; щоб вона зовсім піддалася його “плянові”. Власне так большевики поступали з своїми підданими. Hixто ніде не загрів місця довше, як півроку, рік, два. I всі щораз переходили муки в’янення i боротьбу з смертю. Коли ми вже пізнали ту систему, справжню большевицьку дійсність, то ввесь народ щодня зідхав: “Боже, або нас визволь з того пекла, або нехай під нами земля западеться!”.

Дедалі, доводилось нам ставати віч-на-віч з чортівськими пружинами НКВД. Щонайкрацих людей НКВД тероризувало (як це тільки воно вміє), щоб записали йому свою душу: щоб стали його конфідентами. Щонайкращі наші люди для НКВД були найгіршими: кан­дидатами на тюрму та вивезення, а що найгірші: п’яниці, злодії, неграмотні пастухи, були найліпшими: головами сільрад, депутатами i т. ін. Щораз частішими ставали ревізії (завжди по ночах), арештування на вулиці та підступні арештування; напр., викличуть когось до податкового уряду, нібито хочуть зменшити йому податок, а там уже чекає його НКВД - i пропала людина без вісти. Збірна відповідальність цілої родини за одного її члена збільшувала почуття непевности й розміри большевицького терору. Де в тюремній камері було місце на 5-6 осіб, там за большевиків гнило по 30 i 40 осіб. Bci ми мали таке почуття, ніби ми щодня на воєнному фронті, оточені ворожими партизанами, а ми без усякої амуніції. Ввійшло було в загальний звичай, що до помешкання придверними дзвінками свої дзвонили якнайкоротше i якнайлегше: щоб домашніх не лякати. Поява большевицьких уніформ при дверях - це був звістун загибелі. Перелякані, знервовані люди не спали по но­чах, інші щораз то зміняли місце нічлігу - ночували в чужих людей, на горищах, по льохах, переслідувані думкою: “ану ж прийдуть цієї ночі!”.

***

Наша зустріч з большевиками, це була зустріч двох культур, двох світів, в яких діють інші моральні, політичні й економічні закони. До першої світової війни все цивілізоване людство мало одну мораль, однакові етичні критерії. Тепер світ розбитий на дві ворожі системи, між якими нема й не може бути порозуміння, бо в них затратилося спільне значення основних понять.

Жадна держава так не мучила своїх підданих, як большевицька, що мучить не тільки тіло, але й душу в найглибших її глибинах. Це чортівський млин, що меле людей. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра, то післязавтра на кожного мусить прийти черга загибелі.

Як же нам було не бажати, щоб цей чортівський млин розпався вкінці на наших очах!..