"Рахую кожду годину до від’їзду". Спогади Ростислава Заклинського про київські тюрми

<p>Ростислав Заклинський, 1950-ті рр.</p>

Ще сидячи в старокиївськім участку під арештом — прочував я, що так без "паради" мене не пустять, що мені прийдеться пізнатися зі справді російською інституцією — етапом. І в мозку без моєї волі виринали давно але глибоко вириті образи сибірського етапного житя, рисовані мистецьким пером Кенана Джордж Кеннан (1845—1924) — американський журналіст, мандрівник, письменник, автор книг про Сибір і сибірське заслання. Поволи (бо я тоді ще слабо знав читати англійською) складалися ті кріваві образи, плекані діточою уявою — так виразно тепер виступили, викликані оповіданями людий, що з власного досьвіду не мало знали сказати, про етапні порядки.

І я бажав оминути етап, навіть старався о те (о скільки арештований чоловік може про що небудь старатися), а рівночасно мене тягнуло пізнати самому те оригінальне заведенє, з яким ніде більше на білому світі не можна зустрітися.

При кінци вироку було недвозначно написано, що моя особа "падлєжіт висилке" із границь непереглядної Росії. Тепер вже можна було увільнитися від етапу одною дорогою: втечи із київського "арестного дому". Се можна було досить легко виконати. Але я не мав тоді досить гроший на таке "підприємство" — ледве чи воно би окупилося. Бо навіть по поборенню паспортних трудностей — ризико було дуже велико: мене знали з видження в старокиївськім участку — всі городовіполіцаї в середмістю, а з фотографій (зроблено в "сіскном атдєлєнію" київські шпіцлісіщіки). Надто перехід через границю дуже непевний.

Довідався, що мене переведуть до пересильної тюрми. Мене привезли вперед до городської поліції. Ввели також як звичайно — крутими і вузкими сходами до — не скажу чи кімнати, чи комірки, чи хліва, бо всі ті назви не відповідні. З кожної з них треба взяти дещо, щоби представити собі ті тічне пристановище, де щоденно перебувають і терплять і надіються і хвилюються, а часом і радіють десятки людий від 9 години зрана до 3 або й 4 з полудня. Се пристановище брудне, засьмічене, обваляне найріжнішими речами, з облупаними стінами.

Покликали мене сим разом досить скоро до канцелярії, казали підписати ще один з численних документів, що тичаться моєї справи — і хотіли відіслати до печерського участка, що недалеко пересильної тюрми. Але для того, що мої річи остали в лукіянівськім участку, відведено туди і мене — проти сталої практики.

Патріотичний Українче, що приїхав зза кордону поглянути на матір українських городів і вдвилений в минуле нашої нації, спішиш глянути на найстаріші взори українського мистецтва, що бажаєш побачити Мазепину церкву та підземеля Лаври — задержи на печерськім перестанку трамваієм свій погляд на довгих мурах і закратованих вікнах недалекої пересильної тюрми, а побачиш тверду дійсність російської, майже самодержавної імперії. Ту дійсність в якій живе около трийцять мілійонів твоїх братів, і ту тюрму, через котру перейшли тисячі українців і десятки тисяч "політічєскіх" до тюрм, до арестантських рот, а каторгу, на поселенє в "отдальонних губерніях" та на далеку Сибір…

Де ви не знаходили би ся, переводять вас до пересильної тюрми і там ожидаєте того дня, коли буде йти етап в той бік, куди мають вас відправити. Етап відходить точно після "розпісанія"щось ніби розкладу їзди етапів, що прийшло з Петербурга.

Приходить переддень нашого від’їзду. Тоді викликають із усіх камер всіх тих, що мають їхати слідуючого дня та зганяють в одну окрему камеру. Слідують лікарські оглядини, чи кождий арештант на стільки здоровий щоби не помер по дорозі. Хто не годен іти, той дістає карточку, де написано, що йому належиться підвода. Очевидно, що такі оглядини відбуваються тільки по найбільших містах, а по менших видають такі посьвідчення писарі та інші дрібні функціонарі тюрм та поліції — після свого найсвобіднішого уподобання. Не без того, що вони часто роблять собі з того вигідне жерело "бічних" доходів.

На другий день передає вас тюремне начальство — конвоєви. Він складається із салдатів російської армії. Конвой переводить або перевозить арештантів до пересильної тюрми в другім місті. Де є зелізниця там звичайно везуть нею арештантів в возахвагонах 3 кляси з закратованими вікнами. В пересильній тюрмі дістаєте 2 або 3 рази денно кипятокгорячу воду на чай, около півтора фунта700-880 грам хліба на весь день; на обід борщ, а часом борщ і кашу; на вечерю трохи ріденької каші. Як привикнути то можна те все їсти.

Городовий привів мене зрана на подвірє київської пересильної тюрми. Тут треба почекати. Якже я вже привик до того чекання! В Росії здається не можна полагодити ані одної справи без довгого ждання. Країна де "уряд" не розуміє, що час у людини може бути дорогий.

В тюремнім коридорі чекає мене докладний обіск. Тут шукають навіть під стопами, чи я там чого не приліпив. Обмацують і перемацують кождий клаптик одежі, кожду найдрібнішу річ. Не можна взяти з собою до тюрми ніякого паперу ані приборів до писання, пасти до чищення зубів, порошка — і деяких щіток, навіть до чесання. Входжу до камери. "Здраствуйте" кажу численним пересильним. Дехто відбуркнув щось під носом. До мене признається якийсь чех з котрим я познався в лукіянівській тюрмі. Но, є вже знакомий! Не так чужо. Незадовго припитується до мене якийсь муляр з Галичини — бой йому треба цукру… Він зглядно опрожнює для мене місце на нарах. Але в "сірім кінци" від дверий, де ніколи не доходить свіжий воздух і де в більшій скількости розводяться блощиці і иньші подібні створіння.

Тож я був дуже радий, як мною заопікувався "староста" камери, фаховий злодій, що сидить тут уже кілька місяців. Він пронюхав, що при мені можна "заробити" — і сейчас переніс мене на противний бік нарів, коло самого вікна. Там пробув я весь час, що просидів у київській пересильні, то є 6 днів. Він арештант, диктує свою волю усім надзирателям, навіть "старшому". Що він хоче, те вони роблять. 

В моїй камері панує просто терор злодіїв, хоч їх тільки досить невелика групка в порвняню з іншими пересильними. Але вони все виступають разом солідарно — і се дає їм перевагу над неорганізованою купою. Одні більше другі менше терплять від того, але всім се невигідне — хочби з огляду на вічні крадіжки. 

В київській пересильні беруть часом арештантів на роботу. Ніякої плати — крім свіжого воздуха — за те нема. Сьогодні пішов я на роботу. Дали мені при перебудові тюрми — рубати долотами грубі зелізні кратиґрати. Нас двох стануло до тої роботи. Валили молотами здорово, але результати були дуже малі, о скільки не рахувати до вислідів — одного зломаного і двох вищерблених долот. Ми переконалися, що тюремні крати сильні, а наші знаряддя нідочого.

Відтак казали нам виломити отвір в мурованій стіні, щоби двері були висші. Але ми відказалися від тієї роботи, бо пил дуже засипав очі. Зрештою се тяжка робота, як ломанє крат, бо по тюрмах цегли слоєні бетоном.

Ех, коби вже скоріше із київської пересильної! Осточортіло. Рахую кожду годину до нашого від’їзду.

З полудня прочитали назвискапрізвища усіх, що мають їхати етапом на Одесу. Я також в той бік. Відтак перевели нас в окрему камеру, де зібрані тільки ті, що завтра вранці відїздять.

Прийшов фельчер оглянути, чи всі здорові — зглядно, чи видержать подорож. Декому дав карточку з позволенєм сісти на підводу.

Сьогодні їдемо зелізницею — до Проскурова, недалеко австрійської границі. Зденко Кудей, Чех з Австрії співробітник "Народніх Лістів"["Národni Listy" – чеська газета, що виходила з 1861 р. відсилає ще деякі свої річи до австрійського консуля, бо старший над конвоєм не годиться щоби він брав їх з собою. Тепер приносять кайдани. Сковують по двох арештантів разом. Не кують тільки тих, що мають право на підводу. Якось не скували нікого з "австрійських підданих".

Серединою міста, через Малу Васильківська, попри пишний критий ринок на Бесарабці, бульваром — чи не Бібиковськимтепер бульвар Тараса Шевченка — посуваємося до зелізничного двірця. На вулицях, а передусім на площах — зглядаються люди як в Галичині на "кумедію", що приїхала в пестрихстрокатих возах.

Не через дворець, але якось боком входимо на перон. Стоїмо хвильку. Чути приказ: "Захаді! " — і всі тиснуться до зелізничного воза. Конвойні обступили з усіх боків щоби ніхто не втік.

Проїздимо "дачні" місцевості під Київом, де поселилися майже всі заможні кияни на літо. Відтак починаються просто безмежні степи з характеристичними вітряками на висших, більш піднесених місцях. Добре, що конвой не забрав мені цвікеравид окулярів, пенсне, то можу все далеко бачити.

Минуло полудне, минули ми КазатинКозятин, наближаємося до Жмеринки, великої станції на зелізничнім роздорожу. Там має нас передати київський конвой — проскурівському.