"Штука написати фейлєтон". Стаття з газети "Діло" 1934 року
12:08, 14 квітня 2021
“А от колись було краще, не те, що зараз!”. Часто чуємо такі фрази щодо будь-чого, що сьогодні не співпадає з людськими очікуваннями чи ностальгійними спогадами. Але чи справді було краще? Коли читаєш пресу 90-річної давности, то ловиш себе на думці, що все те, що турбувало людей тоді, цілком актуальним залишається і для нас теперішніх.
Як приклад, допис Дмитра Бандуренка у газеті “Діло” від 5 травня 1934 року. Стаття про наболіле: виявляється, і майже 87 років тому життя письменників, публіцистів, журналістів було аж ніяк не простішим, ніж сьогодні. Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин
Сон не брався моїх повік. Після довгих місяців уперше вдалось мені дістати позитивну відповідь від редактора, що мій останній фейлєтон буде видрукований. Але він не знає ще коли; мабуть у найближчих днях. У редакції за багато матеріялу, спершу мусять піти актуальні речі; це від нього не залежить, бо першенство мають політичні статті.
Питався я теж за гонорар. На гонорарі не менше мені залежало як на друку фейлєтону. Хотів я раз краще пообідати, підстригтись, мав охоту на скарпитки шкарпетки без дір, черевик варта би залатати, бо підошва підтерта. Нагадав я собі слова одного товариша (що теж хорує на ту саму недугу – писати фейлєтони, які не йдуть до друку), що правдивий фейлєтоніст повинен завсіди бути трохи голодний і мати всякі діри, не тільки в черевиках.
І так у ліжку думав я напереміну про фейлєтон і гроші. Не вірив я якось у дві ті речі в одній комбінації: щоб видрукували, ще й заплатили. Якось минулого місяця казав до мене літературний референт:
– Ви, пане товаришу, зовсім незорієнтовані в наших літературних відносинах. Навіть письменники з іменем не можуть жити з пера. Хіба що писали би щось популярного і то так багато, щоби кожного місяця давали якусь більшу річ в інше видавництво. А жити з часописних фейлєтонів? Гляньте...
Відчинив шуфляду і показав цілу скриту рукописів:
– Усе це жде на друк. Без гонорару. Ще вдячні, що їх видрукують. Правда, це не професійні письменники, тільки аматори, але їх нариси часто краще підходять для нас, нелітературного часопису...
Важко було це слухати і мабуть від тих важких дум я заснув. Щось мав я собі купити. Але що? Не міг нагадати собі. Приснився мені сон. Велика купа грошей, самих банкнотів, таких з Косцюшком. Ділю цю купу на три менші. Одна для "Рідної Школи" українське освітньо-виховне товариство, засноване 1881 року у Львові як «Руське Товариство Педагогічне» (РТП). 1912 року перейменоване на "Українське Педагогічне Товариство" (УПТ), у 1926 році — на "Рідна Школа". , друга для голодних у Радянській Україні, третя... Що з тою зробити? І ту теж поділив на дві частини: одну для Академічного Домубудинок НТШ, в якому жила, навчалася та проводила різні засідання українська студентська молодь, другую для Інвалідів Будинок інвалідів у Львові, призначений для утримання військових ветеранів та інвалідів Стою і всміхаюсь: “Нехай знають, який я патріот...“
Редакція газети "Діло" (зліва направо): сидять Іван Кедрин-Рудницький, Роман Купчинський, Василь Мудрий; стоять Михайло Рудницький, Федь Федорців. 1920-ті.роки
Фото: ЛННБУ ім.В.СтефаникаАле треба би щось і для себе взяти. Хоч на чорну годину. Тягну один банкнот, а це шкарпетка... Потягнув із нею шклянку з водою і мій “шляфкамрат”"сонний друг" (дослівно з нім.) пробудився.
Ні він ні я не могли, довго заснути. Він гнівався на мене, а я на себе, що випустив із рук стільки гроша.
Та ось бачу перед собою число “Діла”. Є в ньому мій “Мурцьо”. Таки у фейлєтоні!
– Пане редактор! Я такий вам вдячний...
– Нема защо.
– Якби ще так могли…
– Що ви вже говорите про дальші?!
– Ні, я про гоно…
– Я-ж вам казав, що при нинішній кризі...
– Розумію, розумію...
Заплющую очі. Не хочу псувати собі гарного враження. “Правдивий фейлєтоніст повинен... голодний... Письменники з іменем не можуть жити з пера...”.
Приходить до мене директор цирку і каже:
– Пане! Я читав нині ваш фейлєтон про котика “Мурця...”. Ми маємо у себе кілька тресованих котів, але вони вже старі. Нам треба молодого, інтеліґентного, такого як ваш Мурцьо. Даємо вам за нього сто золотих!
Отже таки за один фейлєтон можна дістати 100 золотих!
Я аж підскочив з радощів. І аж тоді побачив, що це знову сон... Холодний піт облив моє чоло.
Будинок товариства "Просвіта" у Львові (площа Ринок, 10), на другому поверсі якого розташовувалися редакція та адміністрація часопису "Діло"
Фото: nac.gov.plБоюся йти до редакції. Йду аж годину пізніше, як звичайно. Таки є мій фейлєтон. Але не про “Мурця”. Беру один примірник із адміністрації і збігаю по сходах, щоб спокійно прочитати його “на валах“, на лавочці.
– Боже «мій! Це ж не мій фейлєтон, а кусні з мого приватного листа до редактора...
Лють мене охопила. Йду просто рішений сказати йому, що думаю про таку методу.
– Пане редакторе! Ви мабуть помилились... Це ж не мій фейлєтон, а лист...
– Перше був лист, а тепер фейлєтон.
– Я ж не думав давати цього до друку.
– Саме тому, що не думали, вперше за весь час написали щось цікавого.
Я витріщив очі і не розумів. А він спокійно каже:
– Ви уявляєте собі, що написати фейлєтон це проста справа. Тимчасом це велика річ. Є такі люди, що мусять чекати ціле життя, заки не вмре їм хтось близький або не збанкрутують і тільки тоді одніський раз на віки вічні вдається їм фейлєтон. Я хотів показати вам, яка це штука і мусів узяти ваш приватний лист, переробити його, додати дещо з бруліону поперед нього фейлєтону і аж тепер гадаю є тут щось... Але це не правдивий фейлєтон, тільки спроба.
– Щоби мене заохотити?
– Ні, щоби вам доказати, що редакція це страшна фабрика і хто до неї входить, ніколи не знає, чи не втратить там пальця або цілої руки, коли підложить їх у невідповідне місце.
Передруковано з: Діло. 1934. Ч. 115. 5 травня. С. 3.
