Чи буде в Україні Майдан після перемоги? Фрагмент книжки Сергія Громенка

Передмова

Я народився й більшу частину свідомого життя провів у Криму, там здобув освіту й відбувся як історик. Однак мій загальний зв’язок з Україною виявився тіснішим, ніж локальний із півостровом, тому вже в березні 2014 року, за кілька тижнів після початку російської окупації, я залишив свій дім і переїхав на "материк". І відтоді жодного разу не повертався. У березні 2022 року, за півтора тижня з моменту повномасштабного вторгнення Росії, я вдруге мусив перебратися далі — цього разу з-під Києва. Однак уже за пів року приїхав додому — у моєму випадку історичні процеси справді прискорилися.

Дев’ять років тому мало хто усвідомлював масштаб і тривалість зрушень, спричинених російською агресією. Навіть я, зробивши чіткий вибір на користь України, сподівався на швидке розв’язання конфлікту. Західні санкції, особливо гадане нафтове ембарго, здавалося, доведуть Росію до краху скоріше, ніж колись Совітський Союз. Але я недооцінив млявість і відверту корумпованість західних еліт, неспроможних дати гідну відсіч окупантові. А там ще й піднесення ІДІЛ на Близькому Сході відвернуло увагу міжнародної спільноти, і війна затягнулася.

Але те, що світ не зрозумів 20—27 лютого 2014 року, він усвідомив, хоч і не одразу, після 24 лютого 2022 року. Британський прем’єр Борис Джонсон був першим із державних лідерів, хто публічно оголосив про відповідальність Заходу за недостатню реакцію на російське вторгнення в Крим. І хай поки що західна допомога Україні не вповні достатня, наодинці з агресором ми вже точно не залишимося.

А я тим часом намагався зрозуміти для себе та пояснити іншим, чому ця війна взагалі стала можливою — і напівтаємне захоплення Криму тоді, і відкрите повномасштабне вторгнення тепер. Деякі мої міркування, випробувані часом, хотів би запропонувати вашій увазі. Так, далеко не завжди я мав рацію, а іноді відверто помилявся. Однак прожитий досвід нічого не вартий, коли його не осмислити, а осмислення неможливе без пошуку відповідей на запитання. Тому, без жодних претензій на остаточну істину, просто пропоную пошукати їх разом.

Переможець не завжди отримує все. Урок російсько-японської війни для України

Усупереч поширеним порівнянням, за співвідношенням сил та воєнною асиметрією наша війна мало схожа на фінську чи афганську, зате сильно скидається на російсько-японську. Росія так само за населенням утричі перевищувала тодішню Японію, як теперішню Україну. У неї так само було довше логістичне плече, а в Японії, як і в нас, коротше. Японці загалом поступалися росіянам кількісно в солдатах та в абсолютній вогневій потужності, зате японська зброя значно перевершувала російську за далекобійністю — що гвинтівки, що морські гармати (як зараз поза конкуренцією HIMARS).

Так само Японія мала союз із тодішньою наддержавою — Британією, — яка виготовляла кораблі для неї, а Росія перебувала в дипломатичній ізоляції й зазнавала осуду громадської думки розвинених країн. Російська пропаганда називала японців "макаками" й обіцяла легкі та швидкі перемоги, а насправді країна втратила флот у Цусімі (крейсер "Москва" точно буде не останній). Нарешті, обидві суперниці влізли у великі борги під час війни. Ну й найважливіше, на що ми всі сподіваємося, поразки на фронті спровокували в Росії революцію, яка ледь не покінчила з царським режимом.

Оскільки росіяни ту війну програли, природно, що вони мусили здобути з неї більше науки. На тактичному рівні так і сталося: наприклад, їхні війська були насичені кулеметами. Однак до розуміння хибності своєї стратегії Петербург, здається, так і не дозрів. Нинішня Москва, вочевидь, теж. Але зараз не про них, а про тодішню Японію та нинішню Україну.

Немає жодних сумнівів, що Київ так само вийде переможцем із війни, як і Токіо, — і це чудова новина. Погана натомість полягає в тому, що ми навряд прийматимемо беззастережну капітуляцію Росії. Мабуть, доведеться шукати з нею компроміс за столом переговорів. І в цій ситуації японський досвід може стати в нагоді.

Найбільша небезпека нашого становища полягає в тому, що можемо отримати від Росії куди менше, ніж хотіли б, розраховували й заслуговували. У такій ситуації опинилася Японія 1905 року. З одного боку, її успіхи на полі бою були беззаперечні: росіяни програли генеральну Мукденську битву, втратили ледь не весь флот у Цусімі й капітулювали на Сахаліні. Без кораблів Росія не могла становити для Японії та інших островів жодної загрози, однак її сухопутних сил вистачало б, щоб продовжити війну, і лише революція змусила царський уряд шукати миру.

Водночас втрати обох армій були більш-менш порівнянні, але з огляду на втричі менше населення для Японії вони були болісніші, та й борги уряду мікадо були куди більші. Тож японці теж були не проти миритися. У серпні 1905 року в американському Портсмуті відбулася мирна конференція. Японія виставила Росії низку вимог, які ми тут докладно не розглядатимемо, крім двох.

<p>Сергій Вітте (1849  &mdash; 1915)</p>

Токіо вимагав від Петербурга визнати приєднання Сахаліну й виплатити контрибуцію. З решти питань домовилися досить легко — десь росіяни погодилися визнати поточний стан речей (наприклад, панування Японії в Маньчжурії), десь рішуче відкинули вимоги, а японці й не наполягали (зокрема, щодо демілітаризації Далекого Сходу). Однак територіальні поступки та грошові компенсації були для Росії табу. Кілька разів переговори опинялися на межі зриву, і російський очільник делегації Сєрґєй Вітте якось навіть пакував речі.

Зі свого боку президент США Теодор Рузвельт тиснув на японців, намагаючись пом’якшити їхні вимоги (розділити спірний острів навпіл — його ідея), та й американська преса з часом ставилася до росіян щораз прихильніше. Коротко кажучи, унаслідок складних комбінацій був досягнутий компроміс: Японія отримувала лише південну частину Сахаліну й ані копійки репарацій. Для Петербурга така втрата була неприємна, Вітте отримав глузливе прізвисько "граф Полусахалінський", але на тлі поразок на фронті й революції в тилу це була не найбільша проблема.

А от в Японії мирна угода, підписана 5 серпня 1905 року, була сприйнята як повноцінна національна зрада. Уряд ретельно приховував від населення плачевний стан японської економіки, проте не забував підвищувати податки. Як наслідок, багато японців вважали свою країну здатною продовжувати війну й розраховували на російські репарації, які мали компенсувати зубожіння останнього року. Газети рясніли заголовками на кшталт "Народ та армія продані кабінетом".

Третього вересня в Осакській міській громадській залі та інших місцях у всій країні пройшли зібрання проти укладення мирного договору на таких умовах. Коли договір усе-таки був підписаний, столиця вибухнула. Увечері 5 вересня майже 30 тисяч осіб вийшли до парку Хібія в Токіо на мітинг протесту. Поліцейські марно намагалися завадити їм, через що в столиці почалися дводенні вуличні заворушення.

Були знищені 70 % поліційних будок, сталися напади на Міністерство іноземних справ, будинок міністра внутрішніх справ, редакцію однієї з газет і собор Японської православної церкви, зазнали вандалізму будівлі американської місії та десяток протестантських храмів — усього 350 споруд.

Шостого вересня в країні був оголошений воєнний стан, а опозиційні газети закрили. У сутичках загинуло 17 осіб, пів тисячі були поранені, дві тисячі заарештували (87 згодом засудили). Аналогічні заворушення відбулися ще у двох містах: у Кобе7 вересня та Йокогамі12 вересня, а сотні мирних мітингів охопили всю країну.

Загалом народному протесту не вдалося досягти мети: 10 жовтня 1905 року Японія ратифікувала мирну угоду. І хоча рівень вуличного насильства впав, так що 29 листопада воєнний стан був скасований, політичні наслідки були відчутні до кінця року. Сьомого січня 1906 року Кацуро Таро, який очолював уряд з 1901 року, разом зі своїм кабінетом був відправлений у відставку. А японці так розсмакували цю страву, що наступні 13 років увійшли в історію країни під назвою "Доба народного насилля".

Очевидно, це був не перший випадок у минулому, коли переможець отримував менше, ніж вважав справедливим. Чого вартує лише саме поняття "піррової перемоги" — коли втрати тріумфатора перевищують втрати розбитого ворога. Тому vae victis"горе переможеним" вкрай рідко трапляється в реальному житті: просто медійна увага до таких випадків більша.

Наприклад, у Кримській війні союзники теж значно менше отримали від Росії, ніж могли б. Просто японський приклад важливий для нас тому, що стався він в епоху національних держав і виборчого права в населення. Одне діло — ганьба імператора, інша — усього народу. І якщо народ вважає себе переможеним — правителю краще начуватися. А втім, люди можуть не вибрати навіть однозначного переможця, як це сталося 1945 року з Вінстоном Черчиллем, але тоді бодай обійшлося без заворушень.

Зрештою, варто знову нагадати, що війна — це гра з ненульовою сумою, а отже, однозначна перемога однієї сторони не конче означає повну поразку іншої. Тому мирні переговори навіть без впливу третіх сторін (а вони будуть) самі собою становлять окрему сферу боротьби, не тотожну полю битви. І якщо не йтиметься про якийсь виняток на кшталт капітуляції Третього Райху, переможцеві доведеться враховувати думку переможеного.

Тож не факт, що російсько-український мирний договір, навіть якщо він фіксуватиме беззаперечну перемогу України, буде поблажливо зустрітий суспільством. Особливо таким невротизованим, як українське. І звинувачень у ганьбі та зраді ми почуємо ще вдосталь, і на найближчих виборах усе це теж може позначитися.

Але якщо так і станеться, то не посипайте голови попелом. У японців теж так було, тож і нам не соромно. Варто просто завжди пам’ятати, що виграти війну — це лише половина справи.

Потім потрібно буде ще виграти мир.