Через океан. Фрагмент із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Хай якими гучними видавались розмови сотень людей, крики, плач, сміх, звуки портових механізмів, квилиння чайок, плюскіт хвиль, але свист сирени, несподівано залунавши над кораблем, заглушив усі інші звуки. Команда пароплава дала знати, що судно скоро відчалить. На кілька секунд усе ніби стихло, і чайки, і хвилі, і портові крани, але варто було гудку змовкнути, усі попередні звуки тільки посилилися. Мовців стало більше, плач лунав інтенсивніше, а сміх — гучніше. До какофонії додалися ще й звуки оркестру, що проводжає кожен пасажирський корабель, який вирушає з порту Роттердама.

За хвилину сирена залунала вдруге, стихла, а потім — утретє. Пароплав відчалив від берега. Наступна його зупинка буде лише через п’ятнадцять днів у Нью-Йорку. Кілька сотень людей, серед яких Лука та Кіндрат Ориняки, стоять на відкритій палубі пароплава з надписом "САРАТОВЪ" на борту та дивляться, як поступово віддаляється берег. Переважна більшість присутніх уперше бачить велику воду. Це русини-українці з карпатських схилів, поляки та словаки із сільських районів, німці (зокрема поволзькі), трохи голландців, кілька латишів і росіян (корабель розпочав рейс із порту Лібау, сучасної Лієпаї у Латвії), але більшість пасажирів рейсу, згідно зі списками Імміграційного бюро США, — це були галицькі та російські євреї.

Лука та Кіндрат уже два тижні в дорозі. Позаду піші переходи, подорожі потягом, довге очікування на прикордонній станції Освенцим, добре, хоч без конфліктів із жандармами, адже останнім часом дедалі більше емігрантів мусили вертатись додому із самого німецького кордону через протидію австрійських чиновників, потім іще один кордон, але тепер уже німецько-голландський, і нарешті кілька днів у самому місті Роттердам. Переповнені мігрантами нічліжки, абияка їжа, поліційні рейди, медичний огляд і нарешті посадка на корабель.

— Тепер уже домів не вернемися, — каже Лука братові, вдивляючись у берег. — Страх ня бере!

— Ба, страшно, — підтверджує Кіндрат, — але дали буде ліпше. І краще, дійсно, буде, але не одразу. Бо попереду понад два тижні в океані, імміграційний контроль на острові Елліс, подорож до пенсильванського містечка Плімут, де братів уже чекає робота на шахті, і кілька років важкої праці, яка допоможе їм у майбутньому стати на ноги.

Численні сайти, присвячені еміграції до Америки, дають допитливому шукачу багато інформації про пароплав "Саратов", який виконував регулярні рейси за маршрутом Лієпая — Роттердам — Нью-Йорк і назад. Це було відносно невелике судно завдовжки лише 79,5 метра. Воно мало дві труби та гвинтовий двигун потужністю 138 кінських сил. На пароплаві було обладнано 1616 місць для пасажирів, майже всі — третього класу. Це така сама нічліжка, у якій брати провели останні п’ять днів, але морська.

Цікаво, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття пароплав був приписаний до порту Одеси та виконував рейси за маршрутом Одеса — Владивосток. За цей час він перевіз десятки тисяч українських емігрантів, що були громадянами Російської імперії, до нової для них землі, яку в наш час прийнято називати "Зеленим Клином". У середині 1900-х "Саратов" переплив на Балтику, щоб возити емігрантів, серед яких також було чимало українців, але громадян Австро-Угорщини, до Америки.

Доля "Саратова" дивовижна. На згаданих вище сайтах про еміграцію вказано назви понад 700 інших кораблів, і про кожен із них, певно, можна написати окрему книжку. Я навіть упевнений, що такі книжки вже є. Але цей пароплав — якийсь по-особливому цікавий. Наприклад, 1919 року корабель "Саратов" став місцем перебування Тимчасового уряду Латиської Республіки під керівництвом Карліса Улманіса. Напередодні остзейські німці, які довго були панівним класом у балтійських провінціях Російської імперії і тому не прийняли незалежності Латвійської національної держави, вчинили переворот і захопили владу. Улманіс із соратниками втік до Лієпаї та став пасажиром пароплава "Саратов". Корабель під охороною англійських і французьких кораблів вийшов у Балтійське море та зупинився в нейтральних водах. Понад два місяці "Саратов" був єдиною територією, на яку поширювалася влада Тимчасового уряду Латиської Республіки. Лише 27 червня склалася ситуація, що дала Улманісові змогу знову зійти на берег у Лієпаї, а потім повернутися до влади в Ризі. "У вагоні — Директорія, під вагоном — територія" — це не суто українське ноу-гау.

Вікіпедія розповідає нам подальшу історію пароплава. Корабель латвійського флоту, він перевозив зброю, навіть літаки, а також золотий запас республіки. Року 1920 він знову був задіяний до масової еміграції — 13 листопада пароплав із більш ніж двома тисячами пасажирів на борту вийшов із порту Севастополь і вже за три дні прибув до Константинополя. Більшість його пасажирів у тому рейсі — переможені вояки Білої армії.

15 січня 1923 року "Саратов" сів на мілину в Балтійському морі біля маяка Акменьрага, де й залишився назавжди. У 1936 році його розібрали на брухт.

До речі, про цей корабель справді є окремий твір, і то авторства Нобелівського лавреата з літератури. У 1944 році емігрант із Росії Іван Бунін, ностальгуючи за дореволюційними часами, написав оповідання "Пароплав Саратов" — про російського офіцера, його коханку, любов, ревність, убивство та втечу від відповідальності до Владивостока. Все те, за що західний читач любить Буніна.

Два тижні в океані — це маленьке життя зі своїми історіями, зустрічами, радістю й горем, надіями та розчаруваннями. Захват від безкраїх вод, який переживала більшість пасажирів пароплава, швидко закінчився, щойно "Саратов" вийшов у відкрите море — почалась хитавиця. У задусі, під верхньою палубою, де змушені були жити в тисняві й антисанітарії сотні людей, стало зовсім нестерпно. Тому пасажири змушені проводити якомога більше часу назовні, хай яка погода була у жовтні в Північній Атлантиці.

Годували не ситно, але й не голодно. Російська команда "Саратова" ставилася до пасажирів відносно добре, і чотирнадцять днів дороги не були аж таким пеклом, як розповідав, приїхавши до Погара, Василь Ориняк. Старшому братові Луки та Кіндрата не пощастило плисти з Гамбурґа кораблем американських пасажирських ліній, працівники яких вважали емігрантів за лайно, били та годували помиями.

Зранку до вечора, коли команда давала відбій, на верхній палубі "Саратова" вирувало життя. Люди переважно збиралися за місцем походження чи спільною мовою. Багато російських євреїв їхали цілими родинами — втікали з імперії, яка останніми роками стала до них геть не дружньою. Галицькі євреї поки що їхали поодинці чи зі земляками: окремо чоловічими компаніями та жіночими. Поляки завжди поводились гучно, привертаючи до себе увагу. Русинів, окрім братів Ориняків, було мало, тому Лука та Кіндрат довго трималися лише один одного, але згодом потоваришували з кількома статечними поляками — ті також їхали на шахти Пенсильванії. Чоловіки розмовляли, мріяли, грали в карти і кпинили з інших пасажирів. Дехто їхав до Америки вже вдруге чи навіть утретє й розповідав новачкам про те, що на них чекає.

Так днювали. Поступово минала морська хвороба, суворішали обвітрені морським повітрям обличчя, океан уже викликав не захват, а дедалі частіше — ненависть. Лише жваві розмови та ігри в карти допомагали хоч якось полегшити довге перебування на пароплаві.

На тринадцятий день подорожі (хоча більшість пасажирів давно втратила лік) на горизонті з’явилася земля. Понад тисяча людей вишикувалась на палубі, щоб подивитися на свою нову батьківщину. Загальний настрій був піднесений — стало зрозуміло, що марудний жах довгого трансатлантичного переходу закінчується. Багато хто молився, дякуючи Богові за те, що корабель не потонув посеред океану, за нові можливості, які відкриває Америка, за втечу від погромів або просто за кінець хитавиці, що мав настати невдовзі.

Ще через день "Саратов" підійшов до Нью-Йорка. До пароплава наблизився невеликий кораблик, буксир, і з нього на борт плавкого емігрантського притулку піднявся імміграційний офіцер. Поки корабель рухався до порту, кремезний вусань, тримаючи список пасажирів, пройшовся палубами, щоб побачити всіх новоприбулих. П’ятьох хворих чоловіків він одразу "забракував", і їх перевели в окреме приміщення. Полишати пароплав цим нещасливцям уже заборонено — за кілька днів попливуть назад до Європи.

"Саратов" проминув Статую Свободи й нарешті пришвартувався на невеличкому острові Елліс. Спустили трап, і першими по ньому зійшли на берег кілька десятків пасажирів першого та другого класів. Вони швидко зникли у приміщенні імміграційного терміналу, і лише хвилин за двадцять було дозволено покинути корабель усім іншим.

Кіндрат і Лука трималися за руки, щоб не загубитися у тисячоголовому тлумі. Люди провели на маленькому пароплаві два тижні й тепер ринули вперед, аби якомога швидше опинитись на березі. Американська мрія, що з маленьких австрійських, німецьких, румунських чи російських сіл і містечок здавалося такою далекою та примарною, нарешті набула реальних обрисів бетонного причалу, червоного-жовтого імміграційного терміналу, сірих прибережних вод і віддалених хмарочосів Нью-Йорка, які емігранти встигли побачити здалека, підпливаючи до острова Елліс. Але найбільше майбутніх американців вразила Статуя Свободи, поблизу якої вони пройшли менше години тому. Деякі польські пасажири впізнали в ній Діву Марію.

Лука, Кіндрат та їхні побратими швидко пройшли медичний огляд, були визнані здоровими та разом потрапили на допит до польськомовних імміграційних офіцерів. Кілька коротких запитань, на які пасажири вже відповідали на кораблі: ім’я, прізвище, вміння читати й писати, професія, звідки приїхав, куди та до кого їде, скільки має грошей, хто оплатив квиток до Америки, хто залишився вдома, чи не прихильник анархістської ідеології, полігамії. Кіндрат у цій анкеті описаний як чорноволосий чоловік із карими очима. Колір волосся Луки вказаний як русявий, очі — блакитні. Переглядаючи документ, я звернув увагу, що поїздку за океан братам оплатив не Василь, а інший брат — Яким Ориняк.

Подолавши всі етапи імміграційного контролю, новоприбулі разом з офіцерами, які вміють розмовляти їхніми мовами, йдуть до офісів, які надають сервіс для іммігрантів. Тут можна знайти роботу й житло, обміняти гроші, купити квитки на потяг чи принаймні мапу та дізнатись розклад залізниць. Закривши нагальні потреби, іммігранти вже можуть бути вільними.

Але сутеніє, тому Лука та Кіндрат вирішують переночувати на острові Елліс. Тут до послуг новоприбулих працюють безкоштовні спальні та дешева їдальня. Лише зранку наступного дня брати сядуть на катер, що відвезе їх до Нью-Йорка. Так почнеться їхнє американське життя. А поки що вони зайняли двоповерхове ліжко в кімнаті, переповненій іншими шукачами щастя, і хоч надворі глибока ніч, обидва не сплять — мріють.