Борис Гомзин “Большевизм – органічне московське явище”

“Вернутись до праджерел і відгородитись від Заходу новим неперехідним муром”

Москва, як народній геополітичний осередок Московщини в ширшому розумінні, як осередок, де зродилося, виховалося і вбилося, психічно й фізично, в колодки московство, що його започаткували були перші московські князі й що його так запопадливо й уперто розширювали всі Івани, від I. до IV., з нехіттю дивилася на Петербурґ, як на ВавилонІ це не припадок, що саме цар (Микола II.), який так намагався відродити в Петербурзі давньо-московський дух, дав згоду на перейменування Петербурґу на Петроґрад. Але й цей лік, як і інші, був уже запізній! Доля й роля Петербурґу була скінчена (прим. авт.)

І на цьому фоні большевики (Ленін), що найбільш ненавиділи просвічений, злегка ліберальний абсолютизм (Катерина I. – Олександер I.), який з “легкої” руки Петра I. через його “вікно” проліз на опановані Москвою терени, а згодом загніздився там і вгорі (двір) і всередині (інтеліґенція), а почасти й надолині, – поквапилися перенести столицю до “істоков” (джерел), туди, куди їх штовхала їхня внутрішня (підсвідома) настанова, – в Москву.

Чому це царі, мавши осідок у Петербурзі і правивши звідти, коронуватися однак їздили до Москви (Кремль)? Бо вони їхали до праджерел їхньої влади!

Чому комуністи-інтеґралісти, що до влади прийшли в Петербурзі, місті під оглядом національним якнайбільш невиразним, отже для них дуже підхожим, помандрували однак і собі до Москви, міста з виразним московським духом і обличчям, і отаборилися там ніде інде, як саме в Кремлі? Бо їх (Леніна й інших москвинів-большевиків) спонукав до того підсвідомий гін державницький і самозбереження...

І це тоді вже позначилася перевага національного большевизму (тоді ще в ембріональному стані) над інтернаціональним комунізмом! Знімеччена петербурзька імперія розвалилася, але під своїми руїнами вона погребла й ту різноплеменну інтеліґенцію, що наостанку так завзято розхитувала основи тої імперії. Лишилися знову в безпосередньому пов’язанні, як і колись за давнини: “батюшка” (тільки без додатку “цар”), оприччина й земщина! Так як це було за царя Івана IV., коли він майже впень винищив менших князів і пов’язане з ними родовите боярство. Новики, що їх тоді втягнено з широких кол земщини в адміністрацію, а зокрема – в оприччину, створили міст між царем і земщиною.

Так: перейти в Москву, виправити цим необачний і хибний крок Петра I., вернутись до праджерел і насамперед знова замкнутися в собі, відгородившися від Заходу новим неперехідним муром. Цей мур – справа не нова, а давня! Пушкін у “Борисі Годунові” (1825) вкладає в уста царя Бориса такі слова:

Послушай, князь: взять мєри сєй же час,

Чтоб от Літви Россія оґраділась

Заставамі; чтоб ніодна душа

Нє пєрєшла за ету ґрань; чтоб заяц

Нє прібєжал із Польши к нам; чтоб ворон

Нє прілєтєл із Кракова. Ступай!

Шуйскій:

Іду.

Завдання батюшки-царя – піклуватися про славу країни й добробут земщини; завдання земщини – вірно служити цареві й беззаперечно виконувати його волю; завдання оприччини – чуйно й пильно стежити, щоб ніде не було “ізмєни” і “крамоли” та своєчасно “підстригати” запідозреним у них, як і всіляким ворохобникам з “несбиточними мєчтаніями” (з промови царя Миколи II. до представників Тверського земства), не тільки волоссячко, але в разі потреби й голівки...

Так було, так є й тепер!

“Богошукання у своїх шляхах обертається у богопоборювання”

Природа большевизму, як духовного явища, є суто релігійна. Це явища, властиво, питоме кожній людині, але в московській душі на фоні християнства воно найбільш виявилось й найбільше охопило широкі маси москвинів. Але у своєму розвитку це явище має два обличчя, дві сторони, два загострення. Іноді ті обличчя стоять у непримирній ворожнечі одне до одного і при зустрічі дають жахливий вибух з тенденцією взаємознищення; іноді вони химерно переплітаються; іноді приходять до певної взаєморівноваги, підпорядковуються певному “ratio”, ось хоч би в формі держави.

<p>Обкладинка розвідки Бориса Гомзина</p>

Йде тут не про простацьке розуміння понять “большевизм” і “большевик”, як етикетки для таких, що прагнуть знищити багатіїв у надії заволодіти їх майном, щоб і собі потім ліпше пожити, а про щось глибше й більше. Йде тут про “богошукання”, що у своїх шляхах обертається у свою протилежність: “богопоборювання”.

Може найглибше відчув суть того большевизму московської душі на основі свого власного духового досвіду Ф. Достоєвський, що дуже влучно спостеріг інший московський (тільки такий і міг це зробити) письменник І. С. Шмєльов:

“Достоєвський, що його все життя Бог мучивВласні слова Достоєвського. Тут вислів про “чинність” Бога: “мучив” – особливо типовий для московського сприйняття Бога! (прим. авт.), відчув це на собі: він сам самий хотів був усе знати, як боги, і зрозумів у спрагненому борсанні духа, що це загибель усього...”, “...можна зробити висновок, що Достоєвський намацав у людині щось найжахливіше: прадавню спокусу гріха, що прокинулася з анабіози й гукнула: – Хочу бути, як боги, що знають Добро і Зло. – Переказ книги Буття став оживати і втілюватися...”.

Але це про Достоєвського у зв’язку з “Ідіотом” (кн. Мишкіном), у якому (“Ідіоті”) можна добачити вже просвітленого Достоєвського, що вже вижив божі “муки”. Достоєвського, так би мовити, “по”, Достоєвського, що вже вижив свій большевизм у вигляді заперечення Бога й намаги (в думанні, не завершеному безпосереднім чином) переступити закон (насамперед – божий, а з тим уже й людський), але був ще Достоєвський “до”, Достоєвський-большевик. Письменник тільки тоді захоплює широкі кола читачів (незалежно від часу) і зворушує їх, коли він не комбінує на основі чужого, баченого ним, а пише на підставі свого особистого духового досвіду, дарма, що не каже це в першій особі, а змушує бути речниками того досвіду низку дієвих осіб у своїх творах. Так і з Достоєвським: він, властиво, ввесь час описує себе, свій внутрішній духовий досвід, але – і це дуже важливеСаме це й робило його дуже почитаним, співзвучним широким колам (прим. авт.)! – цей його досвід не був тільки його, Достоєвського, досвід, а багатьох і багатьох його сучасників, ба, попередників і наступників. Одначе, в межах саме московського клімату і краєвиду, всі його дієві особи (крім епізодичних) – це типові москвини, й сам він чистої марки москвин (хоч можливо з додатком татарської крові (див. Н. Волоцкой, “Розыскание о роде Достоевских"). В кожному разі родився він і виріс у Москві, вчився в Петербурзі, отже був цілком московської культури.

“Відношення до інших народів насмішкувато-глузливо-презирливе”

Щоб зрозуміти психіку москвина й дивні вигиби його душі, треба звернути увагу й на так звану московську лайку. Я думаю тут на увазі матірну (матерщина) лайку. І річ не в тім, що москвин таку лайку маєЇї в Україні називають московською лайкою (прим. авт.) (може, якийсь там народ має ще більш закандзюблену й більш перцювату), а в тому, що дивним дивом ця огидна лайка стала невід’ємною частиною москвина! Нею він висловлює цілий реґістр своєї душі: радість, горе, здивовання, гнів, свою ласку й ніжність до когось, презирство і т. д. – з відповідною модуляцією й інтонацією. Але цікаво, що в большевицькій партії ця лайка є головним (згори вділ і навпаки) “оперативним” словом. І нема дива, бо, кажуть, сам “хазяїн” неабиякий майстер у матюканні й аматор матерщин. Чую, що ніби тепер розпочато (згори) в Совєтах кампанію проти вживання матюків... Це ознака деґенерації комунізму і його віддалення від суто московської лінії... Але куди?

<p>Борис Гомзин</p>

Достоєвський устами Раскольнікова каже про “незвичайних” і “звичайних” людей. Чи відчуває себе пересічний москвин, як такий, “незвичайним”? Думаю, що так... Це виявляється в його відношенні до інших народів, а воно є насмішкувато-глузливо-презирливе, висловлюване звичайно у здрібнілій формі: ось так поляк для москвина це був тільки “полячішка”; фін – “чухна бєлобрисая”; німець – “нємчура”, “нємєц-пєрєц колбаса” і т. д. та оповідання, як німець зі свинею до Москви дійшов; француз – “французішка”; італієць – “італьяшка”, “макаронщик”; японець – “япошка”, макака; китаєць – “кітайоз”, “ходя”, “чорт косоокій”; турки й узагалі з ними споріднені народи – “ґололобиє”, “мухоєданє”; білорус – “жабоєд”; українець – “черкасішка”, “хахол”, “мазніца”; вірмен – “армяшка”; грузин – “кінтошка” й т. д. Це – непошана до самих себе, що, обернена в середину, обертає москвина в звичайного холопа “батюшки Сталіна”, назовні ж у чванькуватості і задирливості, що їх відгуки чуються в поведінці і словах Ґромик, Маліків, Царапкіних та інших кремлівських “дьяков” та “подьячих”, які якось дивно подібні до своїх попередників: “думних дьяков” часів Івана IV., Олексія Тішайшого й ін. московських володарів. Самопониження, в якому чується якийсь садизм, ми бачимо й на самій горі: прикладом, підписи Івана IV. під деякими листами: “раб смердящий”, або підписи Петра I. у листах до своєї дружини. Самопониження не щире, підступне... Справді – “уніжєніє паче ґордості” – самопониження вище за гордощі...

А поруч із тим спробували б ви посадити боярина за царським столом не за “мєстом”, або десь щось випустити (помилково, з неуваги) з довгого титулу Його Величности, або порушити певний порядок взаємного шанування (в родині навіть, а зокрема коли мова йде про “самого”, себто голову родини). Оте самохвальство: “Ґром побєди раздавайся”, “Славни бубни за горами” й “Шапкамі закідаєм”, а коли наб’ють, то: “да ми што – ми нічаво”, “ето нєчістий попутал”Те, що робиться сьогодні в Совєтах і з чого глузують на Заході, а саме: широка кампанія, що це єдино москвини робили винаходи і двигали науку й техніку наперед, а европейці тільки “крали” ті думки і потім використовували їх, – має глибоку підставу під собою й не таке вже й дурне. Це намагання перемогти отой комплекс меншевартости, про який я пишу (від прихований під зовнішнім бахвальством) і який повстає в москвина особливо тепер, коли він і силою обставин виходить поза “залізну заслону” й порівняє свою “Правду” про інший світ, вколочувану йому в голову його зверхниками, з фактичним станом речей. Сталін намагається знову накрутити москвина на “Ґром побєди раздавайся”, замість “Со святимі упокой”... Це передвісник того, що москвина знову поженуть чергового “турка” воювати! (прим. авт.).

“Сталін цілком відповідає духові москвина”

Нарешті приходить революція 1917 р. До речі, перша, що вдалася, приходить цілком несподівано для пп. революціонерів, що її були проспали. Ленін, а по нім Сталін зважуються взяти на себе ролю Івана IV. (Грізного) й винищують до ноги стару провідну верству, ламають ущент старий устрій і цим відновляють зникле було “єдінєніє” царя з народом, хоч і в відмінних формах, але “дух самодержавія в комісарах” і пізніших маршалах лишається, як лишається й централізований бюрократично-поліційний апарат. Лишається теж і давня імперіялістична лінія “Третього Риму”, дарма, що вона прихована тепер під гаслом “Всесвітня революція”. Цікаве те, що й за царських часів, і за комісарських москвини охоче слухались своїх самодержавців і ретельно та завзято з вигуками “дайош” котилися “збройно” в усіх напрямках, розбудовуючи III. Рим. Культ володаря-самодержавця (колись царя-“батюшкі”, тепер вождя-“батюшкі”) в москвинів був їхньою невід’ємною частиноюТреба дуже обережно розцінювати такі події, як так зв. “Пуґачовскій бунт”. Перший в аналах Московщини (тоді вже Росії) справді широко закроєний антиурядовий низовий рух. І не пускати з ока факту, що його головний терен був не суто московський, а саме: середньо-нижня Волга і землі Яїцького (згодом Уральського), козачого війська разом з башкирами та киргизами, а сам Пуґачов був донський (станиці Зімов’єйської) козак (чи часом не зайда з України? Прізвище похоже: Пугач). І йшло тут не про скинення царя, як такого, а про зміну особи на троні, в даному випадку – імператриці Катерини II., німкені. Пуґачов сам мостився на її місце в ролі “ампіратора” Петра III. (прим. авт.), але апарату адміністративного москвин ніколи не любив. Це відбилося в гіркому ствердженні: “Жалуєт царь, да нє жалуєт псарь”... І це тільки аж у другій половині 19. віку (течія протицарська в русі декабристів першої половини 19. віку, що її очолював Пестель, швед з походження, або Каховський – у кожному випадку не москвин, – була мала й не характеристична для того руху) з’являється виразна тенденція: “Долой царя!”. Але тут до слова прийшла вже в великій кількості не московські революційні складники, а ті, для кого слово “царь” і його зміст були чужими, а саме: фіни, поляки, українці, а зокрема жиди з Литви, Польщі, Білорусі та України, що вели перед в усіх революційних колахЯ не кажу вже про суто жидівські революційні організації, як Бунд – тощо. Російська соц.-демокр. партія (в обидвох своїх фракціях) була повна жидів. Навіть у такій суто-московській партії, як партія соц.-рев., було їх подостатком, а зокрема, як це не дивно видається, в її “боєвій орґанізації” визначну ролю грали такі, як Євно Азеф (голова), Ґершуні й інші. Вже в 80-их роках 19. ст. ми знаходимо серед головних учасників замаху на царя Олександра II. прізвище Фані Ґельфанд (прим. авт.). Безумовно такий Іван IV. був милий серцеві москвина з ширших кіл населення, бо ж це він “кузькіну мать” і особисто, і руками опричників показував і “салазкі заґібал в трі поґібєлі” боярам і різним посіпакам боярським, що так давалися в знаки тому москвинові...

<p>Карикатура на Сталіна, 1939 рік&nbsp;</p>

Але тоді ще не сила була “незвичайному” з подлих людей москвинові масово досягнути вищих ступнів урядової драбини: дух станового “средостєнія” і самі ті стінки були ще заміцні. Петро I., зробивши справжню революцію, відкрив двері до панських покоїв і для “подлих людішек”. І “незвичайні” з них широко посунули в ті двері... Досить пригадати казкову кар’єру вчорашнього “пірожніка”, пізнішого св. кн. Меншікова, або коваля Акінфія Дємідова, пізнішого мільйонера (кн. Сан-Донато). Правда, таке просування не завжди гарантувало від сумного кінця. Той самий Мєншіков закінчив кар’єру засланням у далекому Березові, а Сперанський (пізніший граф часів Олександра I.) – Сибіром...

Нарешті Йосип “геніяльний”, хоч і не коронований короною з хрестом, одначе таврований п’ятикутною зіркою, з усіх названих вище самодержавців, став чи не найбільш народним, бо за нього приплив людей із широких кіл до вищих посад прибрав справді масового характеру.

І справді, різними каналами має можність сьогодні його підданий, зокрема москвин (не забудьмо, що в Політбюро нема ніодного українця, там є один грузин, не рахувавши самого Сталіна, один вірменин, один жид, свояк Сталіна, а решта – москвини), вибитися на гору. Ці канали: партія з комсомолом, стахановщина, “видвіженство”, але головна передумова – це безоглядна відданість проводові й безперечний послух кожному наказові згори з рівночасним запереченням себе і свого оточення... А що шлях такого вибивання на гору і пробування на цій горі зв’язані з приємністю рухатися в орбіті улюбленого вождя, але і з небезпекою стати коротчим на голову, або – в ліпшому випадку – опинитися там, “куда Макар тєлят нє ґонял”, це для москвина, як сказано вже, річ від віків знана і звичайна... Тому москвин і каже: “От суми да тюрьми нє отрєкайся!”...

Ні, Сталін цілком відповідає духові москвинаІ його грузинське походження цілком тут не перешкоджає: для мозаїчного москвина, що утворився з русско-фінсько-вадьо-вязьмо-клязьмо-карело-мордво-чувашсько-костромо-татарських кровей не новина мати чужинців своїми зверхниками (прим. авт.)!

І даремно комуністи, чи може ліпше сказати: “правовірні” комуністи (не москвини!), намагаються про нього й тих, що з ним і коло нього, писати, як про чужу московському народові шатію узурпаторів. І сам Сталін знає, що робить, коли всіляко підносить саме московський народ та лоскоче його душу підхлібними словамиДосить прочитати таку товстезну книгу сов. видання, як “Порт-Артур”, написану на ноту “ґром побєди раздавайся, вєсєліся храбрий Рос”, щоб це розуміти. Тоді як революція 1905 р. ішла саме під гаслом осуду Корейської, Порт-Артурської “авантури”. А попробували б українці в СССР написати в такому дусі хоч би про “Січ”, чи там якісь події з часів Козаччини! (прим. авт.). Він знає, що робить, коли сьогодні провадить безпощадну “чистку” в літературах Казахстану, Грузії, Вірменії й України, коли Шаміля, що його досі уважали в СССР за героя й борця за свободу свого народу, сьогодні зведено до ступня бандита, винищуючи в тих літературах будь-які натяки на національне “Я”. Він знає, що москвинові все це, як масло до каші когось “освобождать”, а потім “замірять”...

Він знає, де справжня небезпека для нього міститься; це знає й москвин. Українець Сосюра дістав з Москви прочухана, бо наважився був заспівати на ноту: “любіть Україну”, хоч цей його спів був лише значно розрідженим відгуком ШевченковогоПоки скрута для Москви була (1942), то за це його з Москви похвалили й “обласкалі”, але по “міновєнію надобності” Сосюра зі своїм українським крамом опинився на смітнику (прим. авт.):

“Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В остатню тяжкую мінуту

За неї Господа моліть”

(1847, в Петербурзькому казематі).

Ще не вистачає духу Москві і Шевченка в бандити пошити, але як ще поживемо трохи, то й таке може статися...