Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 5

КРИВОРІВНЯ

Вузький, глибокий провал, з боків високі хребти гір, а на склонах село. Мрячно і дико. Дном провалу річка і дорога – як звичайно в горах. 

Криворівня має свою сторінку в українській літературі. Там приїздив і Франко і Грушевський і Кобилянська і Ходкевич, а головне, що там приїхав був Коцюбинський. Серед грізної, дикої природи Криворівні відкрив тіни забутих предків та передав їх на вічну память забудькуватим нащадкам. Колиб не припадок, що Коцюбинський приїхав, і не Криворівня – хто зна, чи булиб “Тіни забутих предків“ вийшли на денне світло. А так маємо в нашій літературі твір, що був би давно переложений на чужі мови, колиб ми не були тим, чим є. 

Зате Криворівні належиться бодай посередно щира подяка від нас усіх. Колиб щорічно кожне соте село дало спонуку кожному сотому письменникові до написання подібного твору, то жюрі “Топіж-у“ не малоб багато клопоту з нагородами ї не булоб потім такої “повчальної” дискусії на цю тему як у минулому році. 

Застигли сліди великих письменників на дорогах і стежках Криворівні. Не вийде вже під вечір на прохід ні Франко, ні Грушевський, ні Коцюбинський. Сучасні більші письменники не люблять чомусь Криворівні, а з менших хіба десь котрийсь пережене автом і зліпить потім малий фейлетон.

В КОСІВСЬКУ ДОЛИНУ

Косів з двох причин славний: тому, що має багато сонця і тому, що належить до міст вичислених у відомій, повній змісту і настрою поемі:

“Коломия, Печеніжин,
Надвірна, Делєтин,
Косів, Кути, Городенка,
Заболотів, Снєтин”.

Місцевість пахлаб уже горами, якби не жидівські склепики і малаб прекрасний вид на доли, якби не порохи по дорогах. 

Тому, коли хтось каже, що їде в Косів на вакації, то це тільки такий вислів, бо він напевно їде або в Смодну, Москалівку, чи в Город. 

Ми до Москалівки... 

Там у затишнім кутку, під чудовими горбами присіла вілля пп. Луцьких. Коли пощастить захопити в ній вільне місце – попросимо господарів за нічліг, коли не пощастить... також попросимо. Мусять з нами щось порадити. Веремя тепле – так хочби в клуні, або на піддашшю. Накривала маємо, а в авті цілий час возимо більшу скількість консерв, які мій товариш накупив у Львові... “бо ми будемо ночувати по верхах і полонинах”. (Досі ночували тільки раз “по верхах” – себто на першому поверсі в пансіоні пп. Перфецьких!). 

Доля була для нас ласкава. Заїхавши і зайшовши трапили ми на щасливий момент: дехто з молоді вибрався на прогульку в далекі пори і два ліжка немов ждали на нас. А крім цього і вечера і снідання і обід і підвечірок. Наші консерви знову не прийшли до голосу і Шановні Читачі ще довго будуть ждати, заки вони до голосу прийдуть.

СОНЯШНЕ ДОЗВІЛЛЯ

Авто дуже добра річ, їзда ним дуже приємна штука, але як любо один-два дні відпочити від нього. Не чути гуку мотору, не підскакувати на резерватах доріг, не тремтінні за кожну корову, пса, чи гуску, що мов навмисне пхаються під колеса. 

Сядеш собі на лавочку в городці, чи на зелену траву на поляні і ловиш гави по ясній синяві неба. Сонце вже серпневе, не пражить приском, а тільки припікає. Без страху можна наставити до нього лице і замкнувши очі мріяти про далекі краї, широкі моря і про добрих, усміхнених людей. 

А припече сонце так, що вже годі, то йдеш на Рибницю, що хоч має таку дуже рибну назву, то Петро Холодний-Молодший тільки в уяві ловив щодня по кілька пстругів. Зате купіль прекрасна, на гуку і вгорі від нього. І не за холодна як у Черемоші і не за тепла як у Дністрі. Ціле населення віллі як ввесь день на ріці: як не мокне в хрустальній воді, то сохне на камінню. Під сонцем Косова, в атмосфері дому пп. Луцьких нема права почати племінну суперечку. Буковинці, галичани і наддніпрянці живуть поруч себе в ангельській згоді, буває навіть, що ходять разом на проходи і вертаються розсміяні та вдоволені – з околиці і з себе. 

Нерідко можна почути: 

– Він дуже симпатичний. Нема в ньому галицької зарозумілости. 

Або: 

 – Вона ні трохи не позує. Хоч добра поетка, то любить і пожартувати і не втратила жіночого чару. 

Посилатиб до Косова наших людей з ріжних земель! Сонце, Рибниця, проходи і атмосфера неодно вибилиб їм з голови та навчилиб дивитися на себе ліпшими, справедливішими очима.

ПОСУХА

Цього року, більш як коли, липень був посушний. Висохли рівчаки і джерельця, річки ледви слезили, а ріки ледви передирались між камінням. Може й тому так мало було мужчин у горах. Може й вони десь присохли і не могли рушити. 

Де не приїхати – всюди страшна посуха на мужчин. Всюди на літних корсах – “кружок дівчат як мак лелів“, а тільки десь-не-десь бодяком хитався представник гіршої половини людства.

Оповідали мені, що якась пані з Познаня три рази за місяць зміняла пансіон. Але всюди стрічала ту саму обставину: брак мужчин. В останнім був один, але приступити до нього – ні гадки, бо був уже окупований давнішими мешканками. 

– Бійтеся Бога! – нарікала перед власничкою пансіону. – За що я властиво плачу?! І чого я властиво тут цілий місяць трачу? Ані одного мужчини! 

Кажуть, що розплакалася. 

Мені здається, що цей випадок можна використати до зроблення маєтку. Постаратися спершу за кілька мужчин, хоч би тільки на показ. По два-три на пансіон, а відкрити з десять пансіонів, а оголосити в познанських чи варшавських ґазетах, а брати два рази більше як звичайно... 

Мав би всі пансіони повні, а при кінці вакацій і повну кабзу. 

Вістка про приїзд якихсь мужчин оббігла швидко Косів і підміські села. Другого дня вечором, коло нашого місця постою, відбулася жіноча дефіляда моди, віку і росту – на жаль надармо; ми два були вже жонаті, а шофер заручений...

МУРОВАНКА

На шляху Жабє–Косів, коло Яблонова, стоїть старозавітна коршма “Мурованка“. В ній старозавітний жид продає гуцулам горівку, а нам обіцяв дати вина. 

– Їдьте – казав один косівський бувалець – на Мурованку. Такого вина як там ви ніде не дістанете. 

І ми поїхали. Цілим товариством, так що авто само дивувалося, що може стільки на собі помістити. 

Приняв нас спершу молодий жид, докладно оглянув, кивнув головою, мотнув бородою і – повів у інші апартаменти перед лице старого жида. Цей у свою чергу оглянув нас і в свою чергу махнув бородою. 

– Прошу, сідайте! – підставляв кожному крісло. 

Ми посідали коло стола. Не сів тільки мій товариш. 

– А ви чому, пане?... 

– Не хочу. Дякую. Постою. 

Старий жид подивився пильно на нього і видно поміркував: “Ануж то акцизник”. 

Ми замовили вино. 

Довго воно не зявлялося, старий кудись вибігав, а врешті як зявився, то смакувало зовсім як янівський мід плюс вода з Рибниці. 

Мало тільки ту прикмету, що коштувало так угорське чи румунське, а багато більше як янівський мід. 

Тому раджу всім, хто стримає свої коні (звичайні чи “Н. Р.”) коло Мурованки, нехай зразу сідає коло стола і не будить якогось підозріння у власника. Зробить добродійство і для свого здоровля і для доброї слави “Мурованки", яка своїми пивницями славна і в Мадярщині і Румунії, але не кожний про цю славу може переконатися.

(Продовження буде).

Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 237. 21 жовтня. С. 5–6.