Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 4

ДО ЖИБЯ

Кожна нова дорога на долах – радує мене, кожна нова дорога в горах – смутить. Що такою дорогою може приїхати – до верховинців? Добробут?... Культура?... Орґанізація?... 

Зашиється в глибокі бори, закопається в далекі гори гуцульське село і живе собі майже так як сто літ тому. Десь колись загляне туди поліціянт, екзекутор чи граничник, перейде в літі прогульковець-верхолаз, часом замешкає на місяць-два аматор тиші і краси природи. 

Аж ось прийде партія робітників і починає робити дорогу. Робітники нетутешні – чужі специ, то й звичаї чужі і мова чужа. Росте дорога, видовжується і за рік чи два полупить глухе село з гомінкими містами. І тоді починається. Спершу авта на розглядини. Приїде народ з далековидами і термосами, розгляне околицю, попє теплого чаю і вирішить: Чудовий  закуток!... Після того – як з рога обильности: сиплеться арійська і неарійська раса з валізами і гаманцями. Повинаймає гуцульські хати, заповнить собою доріжки, стежки та плаї, наповнить вереском гори. А потім купує площі з хатами та стодолами, розбирає їх а на те місце ставить віллі. Гуцул трохи грошей вложить у нову хату “на верхах”, решту пропє і споглядає з ґруня на своє село. За кілька літ пізнати його не може. Де був майдан – там костелок, де був начальник громади – там комісар літнища. Цілий день пляж, під вечір корсо, а вечером дансінґ.

Коли натовп літників збільшиться, зявляються на шляху автобуси. Від них, від звичайних авт та від жидівських возіїв цілий божий день дорога димить як пожарище. Літники спершу радіють, потім починають пчихати, а вкінці рішають: За багато руху і пороху! І починають нишпорити по горах за новим селом, пригожим на літнище. Знайдуть, розкажуть іншим, опишуть у ґазетах і одного гарного дня... приходить партія робітників та починає будову нової дороги до нової перли гір. Так відкривається і стирається перла за перлою. 

Минулого року послався добрий, битий шлях до справжньої перли наших гір – Космача, цього року дефінітивно скінчилась робота шляху Ворохта – Жабє. 

<p>Гуцули біля придорожнього дерев&rsquo;яного хреста у селі Жаб&rsquo;є Косівського повіту Станиславівського воєводства (тепер смт. Верховина Верховинського району Івано-Франківської області), 1934 рік</p>

Тепер, коли хтось має своє, може позичити, чи має за що винаймити якесь авто, їде як по столі аж до самої столиці Гуцульщини.

 Кажучи про їзду по столі, маю на думці не якийсь гладко вигибльований стіл, а звичайний, місцями ще трохи рапавий. Бувають ще на тім шляху місця не зовсім пригожі до сну в авті, але вони є на-щастя там, де прекрасна околиця аж проситься, щоби її не проспати. Чудовий, наприклад, переїзд через Буковець. Авто стогне на всі голоси заки виїде на верх, а потім скрипить усіми гальмами заки зїде в долину, але його труд недаремний. Перед очима прогульковця розгортається один з найкращих видів у наших Карпатах – вид на Жабє.

СТОЛИЦЯ ГУЦУЛЬЩИНИ

Справа зі столицею Гуцульщини не є дефінітивно вирішена. Одні вважають столицею Ясіню, другі Жабє. Ми – галичани повинні бути за Жабєм, бо воно на галицькім боці, а льокальний патріотизм грав і грає у величезну дудку в національній орхестрі. 

Але... 

Жабє, чи як гуцули кажуть Жибє не все столично поводиться. Це наказне гетьманство Шекирика і трохи за багато там лейстровиків. Дотого здавна притягало до себе чужий купецький і літниськовий народ, так що гуцульська більшість там чимраз менша. 

Загалом столиці нам не вдаються. Київ був до війни найбільш чорносотенним містом у Росії, Львів –  не треба наводити ні старшої ні новішої історії. Жабє має також свої “але”. 

В Києві бодай лишився незмінений Дніпро, а в Жабю Черемош, бо у Львові навіть Полтва змінилася. 

Думаю, що справа столиці галицької Гуцульщини ще не зафіксована. Десь-хтось назначив на столицю Жабє, десь-хтось про те написав, але ніде нема сказано, що вона не може перенестися – наприклад до Космача. Я, особисто, голосував би двома руками за Космачем, бо підчас побуту в ньому минулого року, виніс якнайкращі враження. Радувало мене і положення і – що важніше – свідомість космачан. Треба тільки більше уваги і більше любови присвятити тій чудовій і багатонадійній місцевости. Вона варт того як і варт стати столицею Гуцульщини, тої доброї, гарної і незіпсутої ще Гуцульщини.

ПРИ СПЛИВІ ДВОХ РІК

Почав накрапати дощ, а до того почав нам докучати голод і ми рішили вступити десь на обід. Відомо всім загалом, що можна поїти очі гарними краєвидами, можна насичуватися сильними вражіннями, але не шкодить час-до-часу щось реального прийняти у своє нутро. Повні вражінь, але з порожними шлунками вступили ми до пансіону п. К. при спливі Ільці та Черемоша. Пансіон знаний від літ, чудово положений і – головне – свій.

Підїзджаємо під браму і бачимо: власність товариства “попєраня Гуцульшизни”. Очам своїм не віримо, але кліпнувши ними починаємо вірити. 

Розпитуємо що і як. Пан К. живе ще в своїм колись домі і приймає гостей як давніше. Але реальність уже продана, бо треба було, бо мусів її продати.  

– Чиж не було когось із наших? – питаємо. 

– Було, але дуже мало, а ще менше давали. Я вдавався до ріжних людей, офірував за дешеву ціну – оглядали, пертрактували, торгувалися і нічого з того не вийшло. А обставини тиснули... 

Обставини! Хто їх з нас не знає і не відчуває... Податки, позички, девалюації, безробіття, родинні клопоти. 

Дощ лив як з цебра. Видно йшов за нами з Ворохти, бо Черемош швидко зібрав і котив з гуком свої пожовклі води. З другої сторони вторувала йому Ільця вливаючись до Черемоша на кінці чудового городу. 

Я стояв на бальконі пансіону і чорні думки думав: Такий прекрасний закуток, таке чудове відпочинкове місце – пропало для нас на віки.

 Не ми вже будемо звідсіля підпомагати Гуцульщину. Робитиме це “Товажиство Попєраня” без нас і на свій спосіб. 

(Продовження буде).

Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 234. 17 жовтня. С. 5–6.