"Англійці не думають вести війни". Йосиф Сліпий про свою подорож до Британії

Коли я раз оповідав одному дуже культурному й інтелігентному нашому громадянинові про свою подорож у 1929 р. по Франції та про свій побут у Ліль, він самометно перебив мені, кажучи: Треба було конечно поїхати до Льондону і подивитися, хоч би для самого вдоволення, що ось був я в Англії. Та подорож до Альбіону, відповів я тоді заслугує на окрему увагу і підготування та вимагає довшого часу. На жаль, требу було чекати аж кілька літ, заки знайшлася відповідна хвилина. Не було потреби, що спонукувала би звернути тамтуди свої кроки. Аж цього літа1935 рік, по закінченню академічного року я таки задумав вибратися в цей далекий край, що своїм розумом і спокоєм панує на цілій земській кулі.

Про Англію в нас, слава Богу, багато пишеться по часописах. Приїздили звідтам і гості, деякі навіть дуже прихильні, але рідко хто з наших виправлявся на аристократичний Острів, що, відмежований від світа, кермує його діями. І далека та коштовна дорога і незнання мови, і брак ближчих знайомств не зводили нас з Англійцями. Через те нам так важко було дістатися на ширшу арену світа.

Мої приготування зосереджувалися передусім довкруги пашпорту, цієї в нас третьої, крім душі й тіла, складової частини людини, та до роздобуття віз, які, мимоходом кажучи, досить дорогі. Одначе ці заходи облекшує надія, що чейже буде можна вирватися від щоденних занять у світ і змінити бодай на короткий час свій виднокруг занять і праці. 

***

Я не завважив, що минуло вже 12 днів від мого виїзду з дому, а я ще далеко від Англії, хоч вона властива моя ціль. Але годі було поминути рідку нагоду, щоб не подивитися на міста і людей в чужих державах та не відвідати знайомих.

***

Перше враження в Льондоні — то величезний рух. Самоходи, автобуси, електричні трамваї, вантажні самоходи, свист, гра труб, дзвінки — все те зливається в якийсь горячковий поспіх, з яким на всі боки перебігають піхотинці. Вулиці виасфальтовані, нема ніде пороху, зате всюди заносить бензиною. В місті видно раз-у-раз памятники, знак, що шанують своїх заслужених мужів. Бідаків на вулицях не видно.

Я попрямував до ОО. Редемптористів на Клапам КоминClapham Common, Сент Мері чирч, де мене прийняли в гостину. Дехто з отців говорив навіть по французьки. При зустрічі з ними не мав я вражіння англійської "ізолейшен". Спосіб відживлювання. Рано ситий брекфест (кава, чай, горяча шинка, яйця, масло і т.д.), в полудне ланш — перекуска, а ввечорі диннер — обід.

***

Чергового дня26. VII. відвідав я д-ра Володимира Кисілевського, який веде Українське Бюро на Гровер Плейс. Завдяки п. Макогонові бюро поставлене престіжево; дві великі кімнати в репрезентативній ділянці. З д-ром Кисілевським обїхали ми найлюдніші осередки Льондону. Найперше в Черінг Кросс — з памятником Карла І1649 р. на коні. Він був сином Якова І1625 р.н. з дому Стюартів який злучив був Шотляндію з Англією у "Велику Британію". Карло попав у спір з парляментом і його вбили у Whitehall — колишній королівській палаті, від якого названо велику вулицю. Властивим серцем Льондону є Пікеділі Сиркис — який тягнеться на півтора кільометра. По середині статуя Ероса в бігу. Це аристократична дільниця і тут найкращі і найбагатші крамниці. На вулицях тьма прохожих, повно автобусів і довжезні черги самоходів. Яка страшенна паніка мусіла тут панувати, коли в часі війни налітали на Льондон німецькі літаки й бомбардували місто! Оповідають, що на другий день, коли населення бачило на деяких вивісках німецькі назвища, демолювалонищило крамниці — хоч це зовсім не були німці.

***

Найперше вибрався я до католицької катедри Уестмінстер Кетідрел. На моє немале здивування побачив я перед собою величезну византийську будівлю з червоної цегли, перекладеної білою. Побіч вежа Сент Едвердс радше в романському стилю, закінчена малою копулкою, висотою 80 м. 

***

Ідеал Англійця — це gentleman, благородна і мужна людина. Англієць не є отвертий і щирий у бесіді і не має серця на язику, думає довго, що може сказати. Не любить неправди і закинути комусь лож — to give the lie — то важка обида. Ціле життя угнате в форми і правила, хоч кожному полишена велика свобода. Не вільно нікому заколочувати громадського спокою, але в Hyde-Park-у, можна кожному говорити до схочу проти всіх і вся і то в найяскравішій революційній формі. Бо Англійці знають, що в такий спосіб виладується вся жовч з чоловіка і він вернеться відтак до нормальної праці. Цінять здоровий хлопський розум — common sense. Шанують традицію, навіть легенди щоби піддержати патріотизм.

Англійці є самолюбні. Всюди купують свої товари — бо бритійські, мовляв є найліпші — british goods are best — хоч воно не все правда. Виробити собі почуття власного достоїнства, опанувати всі відрухи — self government — то ціль, до якої прямує кожний Англієць у праці над собою. Він постійний у своїх стремліннях, але знає, коли треба уступити противникові, щоби не наразитися відтам на ще більші втрати. Свою духову незалежність старається оперти на матеріяльній незалежності, унезалежнити свій дім і зробити його, так сказатиб, своїм суверенним царством — my house my castle; це також одна з прикмет, що виріжнює Англійця в Европі.

А чи не говорили в Англії про війну з Італією? — питав мене хтось. Говорили, і то багато: і про те, що Англія неприготована, і що закуповує багато літаків. Англійці не думають вести війни, бо непевні чи виграли би її, − а вони не люблять програвати.

***

В Манчестері наш отець О. Порох подав адресу голови українського клюбу, якого я відвідав дома. Він заможний кравець. Має кілька кімнат. Діти працюють також у фабриках. На вечір зібрав голова клюбу кількадесят наших людей, бо тоді щойно вони вільні від роботи. Справді було зворушливо дивитися на старенькі бабусі, що з палицею йшли, щоб подивитися на свого священика і почути різне слово. Я розповів їм про наші церковні справи про "Просвіту", "Рідну Школу", відносини на селі і т.п. Відтак розпочалась гутіркарозмова. З цієї розмови я пізнав, що вони переважно походять з Золочівщини, піддержують зв’язки з ріднями і підпомагають церкви в рідних селах. Старші, хоч живуть у Манчестері кількадесят літ почуваються Українцями. Зате в дітей затрачуються національні почування. Говорять по англійськи й уважають себе british born. Хоч тепер живеться їм важче, то все таки почуваються значно краще ніж у Галичині. І умовини там рішуче кращі.

На другий день прохали наші люди відправити ще для них Службу Божу і сказати проповідь, і то раненько, бо відтак вони йдуть до праці. Потім вспів я ще відвідати редактора "Catholic Herald". Головний редактор знав дещо про Українців, бо сказав мені, що з цілої англійської преси вони разом з "Manchester Guardian" ставляться найприхильніше до українських справ. "Завданням нашим — говорив редактор — є виробити католицький світогляд в інтелігенції. Бо дотепер погороджували католиками в Англії, як чимсь нижчим і менше культурним".

***

Та ось я вже в Галичині. Чорніла рілля, де перед двома місяцями колисалися збіжжя. Вже сходило нове жито і пшениця, завдаток майбутности. Поїзд зближався до Львова, до давніх занять. Час поїздки минув скоро, хоч так напружував і виснажував. Та все таки залишилося сильне вражіння з Англії, як імперії всесвітнього розміру. І льондонські катедри-кольоси і бездонний Бритійський Музей і Льондонська Вежа, і широка Тамза, і великани-кораблі, і вуличний рух, мов крутіж гурагану — все це зливалося в одно поняття ґрандіозности. А все ж таки, яке воно далеке від Божої Величі!