Андрій Чайковський. Поминки за покійниками

16:11, 22 березня 2021

кавер.jpg

Родинно-побутова повість"Олюнька" Андрія Чайковського присвячена темі соціальної нерівності.  Події розгортаються в серпні 1856 року. Місце дії – наддністрянське село Пишнівці, що "на дві милі нижче Самбора", та сама Гординя, де автор провів свої дитячі роки. Чайковський демонструє, як несправедливість і прагнення до багатства спотворюють людські долі. Читачам "Локальної історії" представлена третя частина твору "Поминки за покійниками".

За виданням: Андрій Чайковський. Олюнька: Оповіданє з житя ходачкової шляхти. – Львів, 1918.

 

chaykovski.jpg

Андрій Чайковський

український письменник, громадський діяч, адвокат на Галичині

Коршма на Ячменівці стояла сама собою в західній стороні села. До неї заходила лиш сама шляхта, а хлопи, навіть проїзжі, та мандрівні жиди-міняйли минали єї як лихого, щоб не подибати якого нетверезого шляхтича, а то була би халепа! Та хоч та коршма звала ся шляхотскою, не ріжнила ся она нічим від инших коршем галицьких. Така сама обідрана, запачкана, шиби повибивані і позаліплювані папером, довкола неї калужі та вонюче болото. І в середині не була инча. Перша комната без помосту з витоптаною ямою на середині а брудними нехарними лавками довкола. В однім куті шинкфас, се-б то перегородка з деревяною решіткою, за котрою стояли ріжної міри фляшки з грубого білого скла та бляшані, від старости й нехарства почорніли мірки. Стояв тут і столець, на котрім мов на престолі засідали старий бородатий Янкель або його жінка, розпатлана Рифка. Навпроти шинквасу довгий дубовий стіл і кілька крісел тесельскої роботи. Друга комната, так званий "ванкир", хиба тим була ліпша, що тут було повно всякої всячини, що нікуда й обернути ся. Стояв тут стіл лякирований, призначений для шабасу або для знатнійших гостей, кілька мальованих крісел, ліжко вистелене подушками в сорокатих поволічках майже під саму стелю і шафа з жидівськими книгами та святочною одежею. На шафі стояв капелюх Янкля в бляшанім вкривалі, кілька мосяжних ліхтарів і скриночка з приладами ритуальними, т. є. з смертельною сорочкою і заповідями жидівськими. Друга шафа була замкнена. Під стіною напроти ліжка стояв банкбетель — лавка, котру можна розсунути і спати як в ліжку. В самім кутику, напроти однісінького вікна, стояло кілька бочок з горівкою і гаракомРомом. — Ред.

Янкель був знаним орендарем; він був душею закутянської шляхти, знав з кождим до ладу дійти, знав, як до кого заговорити, знав, хто чого потребує. За се любила єго шляхта і звала шляхотским жидом. Тож коли раз Янкель не заплатив аренди, і пан викинув єго з коршми, заворушила ся вся шляхта, як пчоли в улію. Новому арендареви доскулила своїми шляхотскими збитками так досадно, що він сам утік з коршми. Дідич не міг сему зарадити, раз для того, бояв ся звернути неласку шляхти проти себе, а друге, що двір був далеко від коршми, на другім кінци села, тож не міг кожного разу боронити свого жида.

korchma2.png
Ілюстрації: Роман Барабах

Не знати, для чого шляхта так любила Янкеля і не могла обійти ся без него, — досить, що лиш Янкель, один Янкель, міг бути на Ячменівці. А прецінь Янкель не ріжнив ся нічим від других арендарів, а шляхту зєднував собі тим, що ніколи не зрадив, що діяло ся в коршмі, та й умів віддати честь шляхотским клейнодам, без огляду на те, чи властитель їх був у капоті і пасованих чоботах, чи босий і в полотнянці. Янкель був нецікавий, маломовний, а коли він сидів за шинквасом і курив свою глиняну шемницьку люльку на цибусі з кишкою, то щоби в коршмі укладав ся навіть заговір на єго довгу бороду, з котрої мала би зробити ся щітка до чесаня поросят, не відозвав би ся ні словом і не перебив би такої злющої бесіди. Він мав ангельську терпеливість. Раз лишень, як оповідає закутянська хроніка, терпеливість Янкльова перебрала міру, і він розсердився. 

Було се на Різдво. Шляхта й парубки пішли колядувати до Янкля. Засьпівали одну-другу пісню (але не коляду), а вкінци став оден "вінчувати" ломаним польським язиком. Янклеви сподобало ся то дуже та став наливати з барилки в квартову фляшку "шабасівки" для колядників в міру компліментів "віншовання". 

— Дай боже, панє Янкель, щобисьте мали сто палаців! 

— Дай боже, дай боже! — каже жид.

— В кождім палацу щоби було сто покоїв!

— Дай боже, дай боже!

— А на кождім ліжку щоб ви сто років перележали на холєру! — гукнув хтось з гурту.

— Бодай тебе дідько взяв! — а фляшка Янклеві трохи з рук не випала з пересердя. Сплюнув поза себе і сховав фляшку до шафи. 

Се була одинока пригода, що вивела Янкля з терпеливости. Впрочім був він усе тихий, спокійний, після потреби сумний або веселий. Говорив лиш тоді, коли єму було треба або як мусів на питання відповідати.

Як сказано, до сеї коршми кромі шляхти не заходив ніхто більше. Тут відбували ся всі важнійші справи громадскі, тут судили ся спори сусідскі. Такі справи вигравав найчастійше Янкель, бо шляхта мирила ся горівкою або гараком. 

Крім гостей, котрі не поминули ніякої нагоди, щоби вступити до Янкля, а в неділі і свята то таки умисне йшли на Ячменівку, мав Янкель і таких, що від нього майже не виходили. Такими були Асафат Базів та Петро Криворучкий, для того так називаний, що від роду на одній руці не мав ні одного пальця. Оба були шляхтичі, оба бездомні, нероби, а жили дурничками. Судить ся бувало, яка справа в коршмі — они робили службу возьних трибуналу, давнійших судів річи-посполитої. Иногді засуджено когось на різки — они й тут виконували болючу функцію. При тім напили ся з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже-ж то велика нужда змушувала їх наймати ся на який день робити до заможного шляхтича. 

В пору, як починає ся се оповіданє, они повнили службу холєрників, а коршму на Ячменівці зробили собі станцією ратунковою. 

Асафат був хлоп низького росту, грубий, з надотими жовтими щоками, з волосєм як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро знов був високий стрункий. А оба — сильні як медведі.  Хоч они ходили обдерті й замаргані, хоч занимали таке понижаюче становиско, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де би Асафат і Петро не мали вступу. Всюда їх радо приймали, тим радше що Асафат грав в сельскій капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може й побоювали ся сих двох приятелів, бо оба були славні розбій-голови, а хоч нікого не зачіпали, то не дали дути в свою кашу.

Асафат і Петро відвезли Лукашів на холєричний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.

— Гей, Янкель! Горівки! — гукнули з порога. 

— За двоє два! — каже Асафат. 

Випили знов. 

— Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже... ого! — і махнув рукою. 

— Але? — питає жид.— А коли? 

— Господь їх знає... зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно вивезлисьмо.

Янкель лиш головою покрутив. В тій хвилі війшов у коршму Стефан Ясів. 

— Дзінь добрий! А ще нема 

нікого? 

— Є ми... та й ви прийшли, то вже й усі. 

— Я не то хотів сказати... Андрій Лукашів запросив усіх на почестне... буде нас тут більше.

Асафат глянув на Петра і усміх-нув ся, Петро і собі моргнув, та й Янклеви щось ніби усьмішка під носом перебігла. 

— Певно! — відзивається Петро. — Добре поживив ся... має звідки платити. 

— Та що говорити, панє Пєтше! Де-ж би? Таж то сиротинське... 

— Ага! В сироти два животи,— каже Петро.

— Сироту, де зловиш, то бий! — доповідає Асафат. Всі засміяли ся гуртом.

Тимчасом шляхта почала сходити ся по двох, по трох до коршми. Кождий витав присутних своїм "дзінь добрий", кланяв ся кашкетом і сідав коло стола. Надійшов і префект. Всі повставали на повитанє, поклонили ся чемно і запросили єго на почестне місце. Наконець надтягнув і Андрій. Він був якийсь не свій — не знати, чи згризений смертію своїх швагрів, чи утішений тим, що єму дістало ся. 

— Пане Єнджею! Вам, мабуть, треба вокомана... не забувайте за мене, а о нагайку я сам постараю ся, — кликнув єму Асафат на зустріч. 

— А мене беріть за мандатора! — каже Петро. Всі засміяли ся.

— Жартуйте здорові, а мені в голові морочить ся, що з тим всім робити? 

— Відступіть мені, — каже Асафат,— я буду господарити і дитину няньчити. 

— Ґаздували би-сьте як коза в капусті,— каже котрийсь шляхтич.— А худоба у вас є? 

— У него худоба за ковніром аж пішки ходить,— каже другий. Асафат насупив ся як міх, оглянув ся, хто се з нього кепкує. 

Андрій налякав ся, щоб не було сварки, і заговорив чим другим. 

— То ж то бо й біда, що худоби бракує…

— Що балакаєте, Єнджею? Таж у небіщика Лукаша худоби доволі…

— Ого! І одного хвоста нема... хтось закрав. 

— Закрааав?! — чудували ся Асафат і Петро, котрі сего ще не знали. 

Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів була така злюща собака, що не дала нікому чужому на обійстє приступити. 

— Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми єї випустили, то вганяла як скажена, — каже Петро Ясів. — Пан префект таки добре настрашив ся... 

— Гм... настрашив ся не настрашив ся — але чого-ж лізти в зуби скаженій собаці? 

Андрій побалакав про щось із Янклем, а той поставив на стіл гранець горівки і фляшку гараку. 

— За ваше здоровлє, пане префекцє! — промовив Андрій, здіймив шапку і держачи чарку в руці поклонив ся префектови. 

— Дай боже довгий вік прожити — віват! 

— Віват! — гукнула шляхта.

Андрій вихилив горілку до рота, потримав єї хвильку, проковтнув, скривив ся і сплюнув набік. Відтак налив другу чарку і подав з поклоном префектови.

Префект встав, взяв чарку до рук, відкашельнув і каже: 

— Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Поживайте здорові ваше добро та щобисьте вивели у люди дитину, котру вам віддали під опіку, — віват! 

І знов понеслося по коршмі грімке "віват". Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланяв ся, але вже не так низько, як префектови. Кождий шляхтич промовив кілька слів, а відтак випорожнював чарку. Янкльова поклала на столі кілька шабасових гуглів, миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила сиру, вимяла разом, посолила й наляла сметани. Сеї мішанини понакладала на тарілки й порозставляла на столі. Префектови дістала ся найкрасша тарілка.

Як уже всі покінчили їду, поставила Рифка горнець кипячої води і кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з фляшки, від чого вода набирала червоної краски. Кому було води за богато, зливав зі склянки таки на поміст. Не стало склянок для всіх, тож дехто здіймав горня з полиці, а дехто таки мусив ждати аж старший гість випє. Вимити склянку, з котрої пив попередник, уважає ся обидою єго так само, як обидою було би обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичеви дасть покурити. 

— Отсе добре проти холєри! — перервав мовчанку оден з гостей.— Вода гаряча, гарак добрий... все те розігріє кишки та й трохи безпечніше... 

— Е! Або то холера таке щось дуже зле? Не одному она вийшла на добре, — каже Петро і глядить з усьмішкою на Андрія. 

— Авже-ж,— підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. — Петро і Асафат відай попухли би з голоду, якби не возили мерців... 

— Пильнуйте но ви свого носа, пане Антоні, не наших вмерців! — каже Асафат. — Вже-ж то ми не заробимо на холері тілько, що ваш швагер Єнджей. 

— Мовчіть! — крикнув Андрій, а відтак додав плаксивим голосом: — Ах, я би віддав і свій власний маєток, аби лиш Лукашів охоронити від того нещастя... 

— Бодай так пси траву пасли, як се правда! Ваша Ганя обдерла би вам чуба аж до потилиці, як бисьте хоч одно стебло дали кому з обійстя! 

Всі зареготали ся. Андрій розсердив ся ще гірше, що люде знають, як жінка ним вередує. 

— Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розібю!

Асафат, випивши за трох, не гадав занехати оказії і не попробувати своїх кулаків. 

— Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лукашева донька покушає єї... 

— Мовчи, волоцюго, бо... 

— Ого! Вважай, щоб я не виволік тебе, як твого швагра... 

Андрій не втерпів, хопив склянку і замахнув ся на Асафата. Однак в тій хвили затримав хтось єго за руки і склянка впала на землю. Андрій кинув ся з кулаками на свого противника, але другі не допустили до бійки. Префект, що був зайнятий до сеї пори поважною розмовою з сусідом, вмішав ся тепер до суперечки. 

— Гм... панове, заспокойте ся! Я забороняю... 

Ще не договорив, коли вбіг до коршми хлопчина, здіймив шапку перед шляхтою, а до арендарки щось пошептав з-тиха. Арендарка приступила до стола і сказала голосно: 

— Дмитро Яців умер!

— Дмитро?.. Господи! А то мете! Всі стали хрестити ся, а Асафат і Петро пішли сейчас, щоби виповнити свій обов’язок. 

Настала прикра тишина. Кождий роздумував відай над тим, чи годить ся в так небезпечний час виправляти такі бучі. Зачали прощати ся з Андрієм, дякували єму за гостину й виходили з коршми.

Схожі матеріали

Mychaylo_Semenko (1).jpg

Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”

600.jpg

Ритуали для словоборства. До 150-річчя Василя Стефаника

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

Kruty_Bij_pid_Krutamy_Perfe.jpg

Євген Маланюк "Крути. Народини нового українця"

cover_makovej.jpg

Осип Маковей: Як я продавав свої новели

rylskyi2.jpg

Рильський-дід та Рильський-онук

image-1-1.jpg

Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає