Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

Малоросія

Термін “Малоросія” походить від словосполучення “Мала Русь”, що виникло задовго до існування Російської імперії. Первісно поняття стосувалося не території Наддніпрянщини, з якою сьогодні його здебільшого пов’язують, а західних теренів сучасних України та Білорусі. У 1303 році (за іншими даними – 1302) Константинопольський патріарх Афанасій I та Візантійський імператор Андронік II Палеолог видали грамоту, згідно з якою Галицька єпархія отримала статус митрополії, до складу якої увійшли Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська єпархії. Так, з точки зору візантійських ієрархів, відбувся вихід Малої Русі зі складу Великої Русі, яка до того охоплювала 19 єпархій колишньої Києво-Руської держави.

Із легкої руки візантійців словесний новотвір “Мала Русь” прижився на місцевих теренах. Наприклад, останній очільник Галицько-Волинської держави Юрій-Болеслав Тройденович в одній зі своїх грамот 1335 року титулував себе “Dei gratia natus dux totius Russiae Minoris” (“З Божої ласки природжений князь всієї Малої Русі”). А 1371 року в петиції до Константинопольського патріарха Філофея Коккіна галицькі бояри іменували покійного вже на той час польського короля Казимира III, який упродовж 1340–1350-х поширив свій політичний контроль на значну частину руської спадщини (Галичину), “королем Ляхів і Малої Росії”. Утім у той час поняття “Мала Русь” не було географічно чітко визначеним: у Константинополі ним позначали то галицько-волинські терени, то литовську митрополію з центром у Новогрудку, то території навколо Києва чи Смоленська. Зрештою після занепаду Візантійської імперії термін, згідно із доречним зауваженням Михайла Грушевського, “не встиг відповідно ствердніти і викристалізуватись, а в XV столітті й зовсім зник з видовні”, несподівано відродившись наприкінці XVI століття. Цей факт Грушевський пов’язував із появою в титулатурі московських митрополитів (від 1589-го – патріархів) визначення “всієї Русі”. На думку вченого, власне київські митрополити, щоб відрізняти Київську митрополію від Московського патріархату, замість звичного титулу “митрополита Київського, Галицького і всієї Русі” почали іменувати себе митрополитами Малої Русі.

Від середини XVII століття поняття “Малої Русі” почали застосовувати й  у політичній площині – щодо Гетьманщини, а після Переяславської угоди 1654-го термін потрапив і до титулатури московських царів, які відтоді найменували себе правителями “Всея Великія і Малия Русі”. Після Андрусівського перемир’я 1667-го, коли територія Гетьманщини була офіційно розділена по Дніпру між Московським царством та Річчю Посполитою, назва “Мала Русь”, яка поступово трансформувалась у “Малоросію”, збереглася за лівобережною частиною України, що відійшла до Росії. Згодом Російська імперія звела нанівець автономію Гетьманщини, а після повної ліквідації останньої термін “Малоросія” став офіційним: у 1722–1727 роках функціонувала Перша Малоросійська колегія, а у 1764–1786 – Друга Малоросійська колегія, які управляли “Малоросією”. Згодом, у 1764–1781 та у 1796–1802 існувала Малоросійська губернія, а в 1802–1856 – Малоросійське генерал-губернаторство.

Явище “малоросійства” у XIX столітті сприймали по-різному. З одного боку, це поняття стало ключовим для побудови російських імперських поглядів щодо існування “триєдиної Русі” та “триєдиного російського народу”, що складається з великоросів, малоросів і білорусів. З іншого боку, серед освічених місцевих кіл (нащадків козацької старшини) поступово виник “малоросійський” регіональний патріотизм, підживлюваний спогадами про колишній автономний статус і козацьку волю. До слова, із цих ностальгійних переживань згодом почалося формування модерного українського національного руху. З’являлись навіть думки, що Малоросія щодо Великоросії (Росії) не вторинне, а первинне переконання, що позначало метрополію, з якої розпочалась подальша колонізація сучасних теренів Росії (за аналогією із Малою та Великою Грецією чи Малопольщею та Великопольщею тощо). Водночас наприкінці XIX ст. поняття “малоросійство” почали наділяти й негативним сенсом – на позначення зросійщених, несвідомих українців (“хохлів”), із комплексом меншовартості та провінційності.

Із розпадом Російської імперії поняття зникло з офіційного дискурсу, і навіть у радянський час, якщо його і використовували, то лише для того, щоб навести приклад “національного гніту українського народу російським імперіалізмом”. Лише з початком російської інформаційної війни проти України тамтешня політична верхівка та медії знову почали поширювати тези про існування Малоросії та її населення, малоросів, як частини “русского міра”. Втім пересічні особи ці поняття сприйняли як штучні, а тому і в XIX столітті, і тим паче у XXI столітті серед українців, які вважають себе жителями України, а не ефемерної Малоросії, вони не стали популярними, хіба що залишились ідеологічним інструментом одіозних прокремлівських політиків.

Новоросія

Якщо поняття “Мала Русь” виникло ще задовго до появи Російської імперії, то термін “Новоросія” – суто російсько-імперський штучний ідеологемний продукт. Уперше його вжили 1764-го, коли внаслідок об’єднання Нової Сербії та територій Новослобідського козацького полку, Української лінії, Слов’яносербії та Бахмутської провініції було утворено Новоросійську губернію. Упродовж 1770–1780-х до губернії долучили терени ліквідованих Запорозької Січі та Кримського ханства, а також новозавойованих володінь у Північному Причорномор’ї. Так землі сучасної Південної України, які в часи Речі Посполитої називали Диким полем, у російських урядових документах почали найменувати Новоросією. Остання охоплювала південну частину сучасної України: Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, більші частини Херсонської, Кіровоградської, Одеської і Донецької областей, незначні території центральної Луганщини та південної Харківщини й увесь Кримський півострів.

Щоб освоїти новоприєднані до Росії землі, а також задля “розчинення” у “всеросійському морі” місцевих українців та кримських татар, з “легкої” руки Катерини II та її фаворита князя Потьомкіна почалась “колонізація Новоросії”, у результаті чого сюди заселилось чимало російських поміщиків із кріпаками, а також німецькі, сербські, грецькі, єврейські колоністи, які отримували привілеї для розвитку своєї справи. Це тривало паралельно з інтенсивною урбанізацією регіону: упродовж короткого часу на зламі XVIII–XIX століть тут з’явилося багато нових міст: Катеринослав (нині Дніпро), Олександрівськ (нині Запоріжжя), Миколаїв, Херсон, Одеса. Попри активні процеси русифікації, українці й надалі становили там найбільшу національну спільноту. Такі тенденції зберігались упродовж усього існування Російської імперії. Із розпадом останньої зник зі вжитку і сам термін, адже через свою очевидну штучність не прижився серед місцевого населення, яке не вважало себе “новоросами”, а чітко ідентифікувало, залежно від національної групи, українцями, росіянами, німцями тощо. Не використовувала його і радянська влада, яка називала це “імперським пережитком”. Лише наприкінці 1980-х, на тлі розпаду СРСР, поняття “Новоросія” знову почали застосовувати в риториці шовіністично налаштованих російськомовних публіцистів.

Нового звучання воно набуло з початком сучасної російської війни проти України, коли на озброєння його взяли не лише окремі літератори чи активісти, але й російська владна верхівка на чолі із Владіміром Путіним, а також прокремлівська “п’ята колона” всередині України. Тоді використання термінів “Малоросія” та “Новоросія”, в очах російського істеблішменту, мало би сприяти просуванню серед українців ідеї “русского міра” та поставити під сумнів цілісність та незалежність України, яка, мовляв, насправді була не єдиною державою, а штучно створеною із об’єднання кількох, певною мірою не пов’язаних між собою частин, із Малоросії та Новоросії також.

Не дивно, що 26 червня 2014 року на території окремих районів Луганської та Донецької областей України, які окупувала Росія, було проголошено невизнане квазідержавне утворення Союз народних республік – Новоросія, яке у майбутньому, згідно із планами російських кураторів, мало би поширитись на весь Схід та Південь України. Втім план провалився: українці з неокупованих територій не підтримали відірвані від реального життя та сучасного контексту квазіідеї, а тому починаючи від 2015-го про Новоросію почали забувати навіть кремлівські політтехнологи. Так Малоросія та Новоросія із сучасної політичної площини знову повернулись туди, де їм і місце – на сторінки підручників з історії 200-річної давності, яка залишилась у далекому минулому.