"Чи українське духовенство має ходити з мотикою на шарварок?", – так часопис “Діло” в березні 1939-го анонсував рішення апеляційного суду у справі греко-католицьких священиків. Для сучасних людей такий заголовок у пресі 80 років тому може здатися цілковитою нісенітницею або ж абсурдом, бо сьогодні часто шарварком називають розгардіяш чи навіть галас.
за матеріалами Локальної історії
Текст
Насправді історично слово "шарварок"від нім. Scharwerk – спільна робота означало обов’язкову повинність із будівництва та ремонту мостів, шляхів і гребель. Його на українських теренах, що входили до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського, а від 1569 р. – до Речі Посполитої, почали застосовувати в поміщицьких маєтках у XV – першій половині XVI століття.
Наприкінці березня 1935-го в міжвоєнній Польщі ухвалили закон про шарварки, на яких мали будувати дороги, підтримувати належний стан вже існуючих шляхів, виконувати меліораційні роботи та споруджувати громадські будівлі. Цей закон ще на етапі обговорення викликав різку критику з боку українських послів. Зокрема Зіновій Пеленський емоційно звертався до своїх колег у Сеймі: "Якже собі панове представляють, як піде цілими кільометрами від свого села без чобіт, босий голодний селянин на шарварок? Що візьме зі собою на дорогу в клуночок той нещасний селянин, коли вдома нема ані куска хліба, а в додатку лишає в хаті голодних дітей і жінку. Як зможе він у голоді працювати? Звідки ж візьме селянин знаряддя до праці? Рискаль і лопата вже давно знищені і нема за що купити нових, щоби скопати грядку на своїм городі". Попри опір, закон про шарварки таки прийняли й на місцях, особливо на українській Галичині він став джерелом для постійних зловживань з боку державних урядовців. Аджек до примусової роботи для налагодження доріг пробували залучати і греко-католицьких священиків. Проте добре організоване українське суспільство Галичини в судах різних інстанцій зуміло встояти перед таким тиском, добившись звільнення духовних осіб від шарваркових робіт.