Ніщун, прошак, лабзюк

Найдавніше слово, либонь, ніщун (нищук) ще праслов’янського походження. Я натрапила на нього в книзі Пантелеймона Куліша "Хутірська філософія". Там він, згадуючи дитинство, пише, не називаючи імені, про місцевого нищуна, який грав у вертепі разом зі сліпим дяком Якимом, автором драм і актором. Очевидно, той чоловік зимував у хаті дяка, а в теплу пору року ходив на жебри. Всі прохачі, що ходили по селах, мали на зиму десь теплий куток і, певно, платили комірне плата за найманий куток господареві. Серед них були й діти — сироти, або з дуже бідних родин. Але часом смерть спостигаланаздоганяла нещасних у дорозі, й вони не встигали навіть назвати свого імені.

Той, хто знає рідну мову, може здогадатися, що означають слова зі "зневажливим" акцентом: ніций, торбар, торбохват, канюка. Але є слово, яке мабуть мало хто чув — лабзюк, і похідне від нього "лабзюкувати". Це слово походить від соціального терміну "лазебні люди", яким окреслювали ще в часи Великого Литовського Князівства міських маргіналів, які загалом не чинили жодних кримінальних злочинів, просто не мали постійного місця проживання. Їх навіть залучали до громадських робіт.

Жебраки були ще й комунікаторами — приносили з собою не лише хвороби, а й історії свого життя і новини. Вони добре вивчили людську натуру і знали, що кого цікавить. Багатьох влаштовувало таке цікаве і вільне життя, тож не завжди вони заслуговували на співчуття. За цікавість і свободу треба платити. А відірваність від соціуму та громади допомагала цим мандрівникам дивитися на світ збоку, чи справа чи зліва, де серце. Іноді цей вибір схвалювався християнською церквою, яка створювала жебручі ордени. Та й вірні Аллаха — дервішімусульманський чернець-жебрак зуміли збагатити духовний світ людства глибокими одкровеннями.

Розвинуті міста мали тенденцію до впорядкування навіть життя маргіналів, стежили, так би мовити, за їхнім "поголів’ям". Найліпше жилося офіційним жебракам, які мали навіть свого цехмістра і платили чиншподаток. Дехто мав у власності землю. Деякі жебраки мешкали при шпиталях для бідних і допомагали доглядати хворих, хтось навіть одружувався.

Ніхто не народжується жебраком. Стати ним може особа з фізичною вадою, неповносправна, немічна внаслідок старості людина. Є ще друга категорія — люди, які не могли знайти роботи, або вирішили її не шукати. І третя — шахраї й пройдисвіти, які маніпулюють іншими. Хто читав повість Івана Нечуя-Левицького "Київські прохачі", той має змогу пізнати мотивацію старців у середині ХІХ століття.

У метричних книгах Галичини я натрапляла на записи про смерть жебраків без імені, з приблизним віком, де часом вказували номер будинку. Це означало, що людина померла на чиємусь обійсті чи в стодолі, навіть у хаті, а може під плотом у цілковитій самоті. Так і записували — жебрак, отже, відомий був його статус. А якщо важко було визначити — писали "невідомий". Останні години життя жебрака залежали від рівня милосердя громади. Для села то був додатковий стрес — смерть мусив хтось засвідчити і громада мала поховати нещасного чи нещасну власним коштом, священник здійснити християнський обряд і записати у книзі смертей, вказавши ймовірну причину смерті. Були такі "розумники", що вивозили тіло за межі села потай, аби інше село взяло на себе тягар, хоча це каралося законом у підавстрійській Галичині.

Класична українська література не залишила нам жодного, принаймні яскравого опису, похорону таких людей, але народна словесність рясніє синонімами до слова "жебрак", а про бідний похорон, коли самотню людину мусять споряджати у вічність сусіди, донині кажуть "жебрацький". У місті смерть жебрака була непомітна — його  скидали у спільну могилу для бідних, і не завжди товариші небіжчика приходили попрощатися.

Це, певно, найтемніша частина буття суспільства, і жодне суспільство, хіба що абсолютно тоталітарне, не могло позбутися старцівства, воно просто знаходило собі ще густішу тінь. Я пам’ятаю, як вивозили з Києва безхатьків, жебраків, повій перед Олімпіадою та Євробаченням на час проведення цих заходів, що свідчить про дискримінаційне ставлення держави до її власних громадян. І це, мабуть, залежить від десакралізації тих, кому Ісус обіцяв Царство Небесне. Ставлення до жебраків завжди було подвійним: відраза до них самих, і як використання їх у якості засобу прощення гріхів. Бідних кликали на поминальні обіди, їм виділяли окремі кошти в тестаментахзаповіт чи з нагоди щасливих родинних подій, їм навіть мили ноги в час Великого посту. Власне, є три види ставлення до ніщунів: агресивне, милосердне і байдуже. І воно існувало в усі часи, і напевно помре разом із людством. Благодійність не завжди, а точніше, майже ніколи не ставить перед собою мету змінити статус злидаря. Якщо колись милостиня жебракові була засобом зменшення гріхів багатих перед Господом, зараз це засіб уникнення сплати податків дуже заможними людьми, які однією рукою позбавляють людину засобів існування, а іншою підтримують у ній життя. Спільне між обома категоріями доброчинців — корисливість. А істинне милосердя живе, як правило, там, де любов до ближнього конструктивна, а не містична.