Жіночий стрій Борщівщини

Особливість борщівської вишиванки, якій уже понад п’ять століть, — у чорному кольорі ниток, обраних неспроста. Народні легенди пов’язують це із трагічними подіями, що колись трапились у цьому краї. У XV–XVIII століттях на Борщівський край постійно нападали турки й татари, які трощили все навколо, вбивали людей. Під час одного з таких набігів у кількох селах Борщівщини вороги знищили всіх чоловіків. Дівчата та жінки важко переживали втрати та, оплакуючи свою гірку долю, заприсяглися, що носитимуть жалобу за загиблими упродовж кількох поколінь. Вони вирішили одягати чорні вишиванки на весілля та інші свята й дотримали обіцянки. Жінки, які вишивали такі сорочки ще у 20–30-х роках минулого століття, були останнім поколінням, пов’язаним цією присягою. Відтак замість чорної вовни жінки почали додавати й кольорові, яскраві нитки.

Давню борщівську вишиванку високо цінують і в Україні, і за її межами. Це й не дивно, адже вона є унікальною: практично немає двох абсолютно однакових сорочок, що притаманні цьому краю.

Побутувало два типи борщівських вишиванок: повсякденна, з візерунками на комірі та манжетах, та святкова – з вишивкою на комірі, грудях, спині та по всій довжині рукавів. 

Борщівські "чорні" сорочки шили зі старанно вибіленого конопляного полотна. Власне чорноземи Поділля давали найкращі в Україні ґатунки коноплі та прядива з неї. Отже, конопляне полотно, старанно вибілене на придністровських берегах під лагідними сонячними променями, – одна з особливостей святкових жіночих сорочок. 

Вишивали сорочку чорною бавною — грубою вовняною ниткою, яку купували на місцевих ярмарках. Сам візерунок був густим та тугим. 

На початку ХХ століття з’явилися фабричні нитки. Заможні вишивальниці додатково нашивали на уставці бісер, січку, металеві золоті або срібні нитки. Залежно від майстерности, жінка могла вишити собі борщівську сорочку протягом зими. Молоді жінки носили сорочки, вишиті не лише на рукавах, але й спереду та ззаду, а ось поважного віку подолянки одягали стриманіші вишиванки, переважно лише із зашитими рукавами.

Самих лише технік вишивання борщівської сорочки нараховують понад 50. Серед них: стебнівка, низинка, штапівка, назбирування, колодка, гладь, верхоплут, різні ланцюжки та хрестики, шви, виколювання та інші. Крім загальних рис вишивки, характерних для всього етнографічного району Західного Поділля, кожне село мало свої відмінні сорочки. По них можна було розпізнати, з якого села походить дівчина. 

Цікаво, що, наприклад, один рукав майстриня могла вишивати аж пів року. Як не дивно, але чорне вишиття на сорочці ніколи не виглядало сумно, навпаки, — сорочка була ошатною і дуже колоритною, асоціюючись із родючими подільськими чорноземами.  

Традиційний стрій на Східному та Західному Поділлі передбачав домоткану додільну сорочку, чорну одноплатову обгортку-горботку, запаску та тканий пояс. 

Головним убором слугували очіпки, намітки, хустки, а молоді дівчата переважно носили віночки. На Західному Поділлі весільні вінки робили з барвінкових листочків, накладаючи на конопляне або лляне пасмо. Щоб вінок не розпадався, листочки скріплювали тонким мотузком, який майстерно ховали. Із прикрас надавали перевагу кораловому намисту чи каменю.