Невідомий портрет Косачів

Родинні реліквії

Фотографія як органічна складова культури стала популярною серед заможної публіки Російської імперії після відкриття перших фотосалонів в середині ХІХ століття. Світлини дарували як вияв любови родичам, на знак товариської уваги приятелям і знайомим, або ж просто обмінювалися як подарунками. Леся Українка одного разу попросила в матері, Ольги Драгоманової-Косач, фотокартку. "Оце думаю, як се так сталося, — писала вона, — що я не маю ні одної твоєї карточки, щоб належала до мене і щоб я могла її возити по своїх нескінченних дорогах, коли мені приходиться так далеко від роду відбиватись".

Світлини одразу посіли місце родинних реліквій. Відтак, залишаючи Україну 1943 року, Ольга та Ізидора, сестри Лесі Українки, взяли із собою найдорожче — архів і фамільні фотографії як пам’ять про минуле, як зупинену мить родинного життя. 

Ізидорин зять — Костянтин Дацько — зробив фотокопії лише частини родинного фотоархіву. Ізидора виготовила з них три альбоми з машинописним описом-ідентифікацією й один примірник передала до Архіву-музею ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у СШАУВАН. Другий — до Союзу українок Америки. Третій фотоальбом зберігається в Канаді. Повний і неушкоджений набір фотокопій зберігся лише в УВАН. Опис цієї колекції нараховує 234 одиниці й містить рідкісні візуальні документи Драгоманових-Косачів. Однак вповні ця унікальна добірка ще не досліджена.

На жаль, їхня якість — аматорська, і час позначився на виразності зображення. Також мало значення і технічне виготовлення оригіналів: фотопортрети, як правило, освітлювали у професійних фотосалонах, а для групових фото, зроблених у домашніх умовах, таких засобів не мали. Переважна більшість альбому фотокопій оприлюднена у виданнях УВАН про Лесю Українку та її родину. Та одна зі світлин залишилась поза увагою саме через згасле зображення.

Дві миті одного року

Йдеться про знімок, де Ольга Драгоманова-КосачОлена Пчілка зі своїми молодшими дітьми насвітлена за читанням книжки. "Список фотографій зі збірки родини Косачів" подає таку інформацію про цю світлину: «Група. Ориг. аматорське фото, розм. 13х18. Знімав найстарший син Косачів Михайло Косач в "Лесиному" домику в селі Колодяжне 1892 р. Зліва направо: наймолодша дочка Ізидора, Ольга Петрівна Косач, дочка Ольга, син Микола і дочка Оксана». Знімкування відбулося наприкінці грудня. Можливо, похмурі грудневі дні і вплинув на якість фотокартки.

Збереглася ще одна фотографія цієї ж групи, датована тим самим роком, але на пів року раніше — влітку 1892-го. Зроблено її у тій самій світлиці Лесиного "білого" флігеля. Однак якість її досконала. Насвітлив її також Михайло, коли перебував удома на вакаціях. На цьому фото ми можемо розгледіти навіть орнамент шпалер і портрет Михайла Драгоманова, про який йдеться у листі Лесі Українки від 15 березня 1892 року. «А от власне моя просьба: дозвольте мені заграбувати Вашого тепер присланого портрета і забрати його собі в нову хату "на вічну обладу"», — писала вона в листі до дядька. Невідомо, щоправда, чому на жодній зі світлин не бачимо Лесі, яка майже увесь той рік і до весни 1893-го перебувала в Колодяжному.

Отож на початку вересня Михайло Косач, провівши в родинному маєтку вакації, повернувся на навчання у Дерпттепер місто Тарту в Естонії. А напередодні Різдвяних свят знову приїхав до Колодяжного. Саме тоді він насвітлив Олену Пчілку з молодшими дітьми. Це був один із небагатьох випадків, коли вся родина була разом. Адже Петро Косач, глава сім’ї, від 1891-го служив головою Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників, а від 1892 року був ще й "предводителем дворянства".

Докладніший сценарій новорічної імпрези у своїх спогадах подала Ізидора. «Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга улаштували "живі картини", — писала вона. — Участь брала вся наявна молодь і діти. Дві картини були ілюстрацією до Діккенсових "Різдвяних оповідань", одна до "Гайдамаків" Шевченка, одна до "Фауста" Ґете, а одна — алегоричні фіґури нового1893 року і старого1892, що відходить. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки "головний режисер", а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно». 

Відомо, що влітку 1892 року в Російській імперії лютувала холера, а в Ковельському повіті, до якого належало Колодяжне, — ще і скарлатина, тиф і віспа. Тому родина Косачів жила дуже усамітнено, не подорожуючи й не приймаючи гостей. Однак овдовілу Олександру Шимановську, сестру Петра Косача, з дітьми таки прихистили у своєму маєтку, що також зафіксувала Михайлова фотокамера.

Через епідемію Олена Пчілка мала виняткову можливість навчати дітей літературної праці й української мови, зокрема, залучаючи їх до перекладів українською найкращих зразків світової літератури. Саме 1892 року у 10-му числі львівського журналу для дітей "Дзвінок" надруковано загадки за підписами Олесі Зірки псевдо Ольги Косач, Оксани та Микося Колодяжинськихпсевдонім Оксани і Миколи Косачів. А у 19-му числі того ж часопису — переклад з англійської Олесі Зірки "Пишна рожа". Крім того, діти також навчалися премудростей науки за програмою гімназії. 

Здавалося б, лишень одна аматорська фотографія з фамільного альбому. Однак у фокусі її глибинного дослідження розкриваються захоплення членів родини, входження до їхнього оточення людей з різними долями, атмосфера, декор і мода. Так світлина передає предметний сенс життя того часу.