Анатоль Петрицький — "живописець Божою милістю". Експертиза знакових робіт художника

"Мало не божевільний"

<p>Анатоль Петрицький, 1910-ті роки</p>

Анатоль Петрицький народився 1895 року в сім'ї залізничника. Через непрацездатність батька, у якого був параліч ніг, сім'ю поселили в спеціальну колонію для інвалідів на Полтавщині, де побутували злидні та жорстокість. Вже у дорослому віці художник не любив згадувати своє дитинство. Згодом Анатоля віддали до сирітського притулку у Києві, де він уперше познайомився з театром — найкращих вихованців водили на виставки Київської опери. А згодом і сам Петрицький разом із однодумцями почав ставити аматорські п'єси у притулку. Ця творча сміливість та потяг до малювання змалечку, що помітили вихователі, стали квитком у майбутнє. Після сиротинця юного Анатоля Петрицького за кошти притулку відправили вчитися у Київське художнє училище. 

Будучи юнаком з непростим характером та вродженим талантом, Петрицький не був задоволений "казенною" академічною програмою училища і шукав можливості для творчих експериментів. Прислухавшись до порад товаришів, він їде до Санкт-Петербургу та Москви, де відвідує Ермітаж та Третьяковську галерею. Молодий митець був особливо вражений італійським живописцем доби Відродження Тіціаном. 

Повернувшись до Києва, Петрицький відчуває нову хвилю натхнення і береться до активної роботи та включається у творче життя міста: відвідує музеї, лекторії, музичні концерти і театральні вистави. Найбільш значимою стала лекція про імпресіонізм, на якій молодий художник вперше почув про цю течію і про самодостатність кольору, що глибоко йому відгукнулось. Він починає експериментувати в рамках навчання у КХУ, через що, за спогадами Євгена Кузьміна, "старі вчителі, крім Ф. Кричевського й Г. Дядченка, вважають Петрицького мало не за божевільного". 

Ця сміливість вдруге відчинила двері успіху — Петрицьким зацікавився художник Федір Кричевський, який казав, що "Анатоль — живописець Божою милістю, рідкісний дар незбагненного чуття кольору!". На хвилі захоплення імпресіонізмом молодий живописець знайомиться з Олександром Мурашко та відвідує його студію, яка він відкрив 1913 року після того, як митець покинув викладання в КХУ.

1915 року в Києві готували провести доброчинний "Український ярмарок" на користь поранених у Першій світовій солдатів. Керівником проєкту був відомий графік та архітекор Василь Кричевський. Обсяг робіт був дуже великий і його брат Федір порадив взяти у помічники неординарного студента училища Анатоля Петрицького. Це знайомство та співпраця стали новим етапом у творчому житті молодого художника. Тісне спілкування з Василем Кричевським, можливість вивчення його колекції українських старожитностей (Петрицький деякий час жив у архітектора) та знайомство з мистецтвознавцем Данилом Щербаківським розширило уявлення митця про українську культуру.

"Художник в українському театрі"

<p>Художник Анатоль Петрицький, режисер Гнат Юра та його брат Олександр Юра-Юрський розглядають ескізи до вистави "Вій" за п&rsquo;єсою Остапа Вишні. м. Харків, 1924 р.&nbsp;</p>

Перше самостійне звучання Анатоля Петрицького відбулося під час його співпраці з Лесем Курбасом в "Молодому театрі" у 1917-1920 роках. Курбас був глибоко обізнаний з сучасним європейським театральним контекстом, а особливо з німецьким — адже саме німецький експресіоністичний театр був в авангарді п’єсових, режисерських та сценографічних інновацій. Двоє молодих експериментаторів доповнювали творчі пошуки один одного та здійснювали театральну революцію в Україні. Найважливіша зміна була пов’язана зі статусом театрального художника - він тепер не лише декоратор, а повноправний учасник постановки на рівні з режисером. Це зафіксував сам Лесь Курбас: "Художник в українському театрі з’явився тоді, коли в "Молодий театр" прийшов Анатоль Петрицький. (...) Він проробив в "Молодому театрі" всі ті віхи формальної революції, що були тоді на часі".

Важливим джерелом цієї революції була також студія мисткині Олександри Екстер, яку вона відкрила у Києві 1918 року. Будучи відомою авангардисткою і театральною художницею, Екстер ділилася своїми особистими напрацюваннями і останніми європейськими віяннями. Окрему увагу вона приділяла роботі з кольором та ритмом, що часто пояснювала на прикладі українського народного мистецтва, і це було співзвучно з художнім прагненням самого Петрицького.

Наприкінці 1910-х — початку 1920-х років Анатоль Петрицький — активний учасник усіх творчих процесів: він викладав, писав та малював для газет і журналів, брав участь у диспутах. Тогочасна преса писала: "А. Петрицький, майже одинокий знавець українського народного малярства, і в інтерпретуванні національної стихії модерновими засобами не знає собі супротивників". 

Найвідоміша картина

Року 1919-го Петрицького призначають художником київських театрів. Однак, вже визнаний митець не може залишатися на місці. Відчуваючи нові тенденції та потребу бути в авангарді змін, 1922 року він їде до Москви і поступає до Вищих художньо-технічних майстерень. Створений у 1920-му ВХУТЕМАС був новим типом навчального закладу, який поєднував художній та виробничий аспекти, — за прикладом Баугаузу. А ідейною складовою цих художніх експериментів були новітні авангардні течі: кубофутуризм, супрематизм, конструктивізм. Анатоль Петрицький швидко стає частиною московської творчої інтелігенції. Тоді ж знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ларисою.

У своїх спогадах вона згадувала їхню першу зустріч: "Переді мною стояв молодий чоловік (...), середнього зросту, худорлявий, красивий, дуже охайний, овал обличчя його був продовгуватий, шкіра його обличчя була навдивовижу ніжною і на ньому пробивався легкий рум’янець, невелика чолка спускалась на чоло і сріблилась уся його голова достатньо густою сивиною. А очі його дуже великі, здивовано відкриті, красивого блакитного кольору, обрамлені чорними віями немов стрілами, своїм довірливим поглядом говорили про добру натуру". 

У Москві художник продовжує працювати над костюмами і декораціями театру та балету, але багато уваги приділяє і живопису, навчаючись в Олександра Древінаекспериментував з безпредметністю, викладав "Одночасність форми та кольору" та Надії Удальцовоїпредставниця кубофутуризму, викладала "Об’єм у просторі". Живописні, формальні та кольорові впливи викладачів проявляються і в роботах Петрицького того часу. Але, на жаль, більшість полотен митця були знищені 1924 року через пожежу в будинку на Печатниковому провулку, 5, де оселився художник. Так само, як 7 лютого 1918 року у Києві його ранні роботи згоріли разом із колекцією та майном Василя Кричевського внаслідок артобстрілу будинку армією Муравйова.

1925 року художник із дружиною повертаються до Харкова. У цей час Петрицький співпрацює з режисером Гнатом Юрою у Театрі ім. І. Франка. Подружжя оселяється на Жатківському проїзді в будинку, де жили працівники театру. Кімната Петрицьких завжди була місцем зустрічі харківських театралів, літераторів, про що згадувала акторка Наталія Ужвій: "Як зараз бачу їхню велику світлу кімнату, половина якої займала майстерня художника, і тільки менша її частина була і спальнею, і їдальнею, і вітальнею. (...) Скільки цікавих зустрічей, бувало, у нас тоді! Гостинна сім'я Петрицьких часто збирала нас за чашкою чаю, а то і без чаю, просто за сердечною розмовою".

Попри активну залученість до театру, художник продовжує роботу над живописом. Також він розпочинає великий проєкт зі створення ста портретів своїх сучасників. Цікаво, що у багатьох роботах Петрицький зберігає за основу сіро-брунатний колорит московського періоду, який він продовжує використовувати для формальних та кольорових пошуків.

У цей час з’являється одна з найвідоміших робіт Петрицького "За столом", яку художник написав 1926 року у Харкові. За великим круглим столом сидить молода жінка, чий усамітнений силует ховається у правому нижньому кутку. Обернена перспектива спрямовує увагу на непропорційно великий радіатор на другому плані, який знаходиться у діалозі з жінкою, а солонка і пуста склянка у центрі великого столу підкрселюють загальну напругу моменту. Прихована героїня полотна, вочевидь, дружина художника Лариса. 

Роботи митця ілюстрували у численних випусках журналів "Нове мистецтво"з яким розпочалась співпраця 1925 року та "Нова Генерація"з 1927 року. 1930 року Петрицький із дружиною оселяється у будинку "Слово", що занурює його ще глибше у нові творчі тенденції. Він продовжує писати серію портретів. У спогадах Юрія Смолича можна чітко вловити ексцентричний, але щирий характер художника: "Якого чорта ви сидите як істукан?! Робіть, що вам треба і не заважайте мені бачити, який ви є в натурі, а не в дурацькій позиції перед фотоапаратом..."

Подвійне життя 

Зі середини 1930-х років в Україні розпочинається тоталітарна доба та хвилі репресій. Анатоль Петрицький, як і всі його колеги-творці, був змушений виправдовуватися за "формалізм", хоча і зі спробами відстояти доцільність модерністичного розвитку: "Щодо картин Пікассо, то це не дурниця, це велика майстерність, але майстерність і світогляд не нашого класу". Попри активну залученість у мистецький авангард 1920-х років, талант і досвід художника високо цінувались радянською владою, що допомогло йому пережити репресії. Про це свідчать експонування його робіт за кордоном, присудження звання Народного художника СРСРу 1944 році та Сталінських премій1949, 1951 роки.  

Коли 1942 року радянські війська звільняли Харківщину, Петрицький написав листа Микиті Хрущову, щоб дозволив йому приєднатися до війська задля замальовок для майбутнього полотна на тему Курської битві. І це йому дозволили. 

Пізнати справжній стан художника у той час можна через його твори. Робота в театрі стала суворо обмеженою та регламентованою — повернення до звичайного декорування сцени в дусі історизму залишало Петрицькому вкрай мало простору для самовираження. Наприклад, Тетяна Яблонська згадувала, як "П’ятдесят другого року я побувала в Кракові і з молодим комсомольським запалом переконувала краківських абстракціоністів у перевагах соцреалізму. Повернувшись до Києва, я розповіла нашим художникам про загнивання західної культури. Петрицький підійшов до мене і сказав: Навіщо Ви говорите про те, чого не знаєте? Мені стало соромно. Наступного дня на партзборах мав виступати Петрицький і з трибуни, в якості секретаря парторганізації, він таврував "гнилий Захід" вчорашніми моїми словами".

Натомість у живописі набагато більше натяків. Митець звертається до пейзажу — разом із натюрмортом це був найменш ідеологічно навантажений жанр, де художники могли почуватися трохи вільнішими. По-друге, спостерігається разючий констраст із живописом попереднього періоду — Анатоль Петрицький відмовляється від сіро-брунатного колориту та геометризації форм на користь яскравих кольорів та експресіоністичних динамічних ліній. Схоже, у зображенні міст та селищ художник намагався заховати те, про що не можна було говорити вголос.