Скала-Подільська: 250 років у руїні

На початку XIV століття, коли поселення називалося просто Скала, тут був дерев’яно-земляний форт. Його зруйнували татари, а відновили подільські князі Коріатовичі. Року 1395 литовський князь Вітольд Великий відібрав у Федора Коріатовича кілька міст, серед них Скалу. Не треба було дружити з конкурентом, угорським королем Сигізмундом Люксембурзьким.

По смерті Вітольда місто перейшло під контроль польського короля й отримало Магдебурзьке право. У 1515 році монарх віддав його у прижиттєву власність кам’янецькому старості Станіславові Лянцкоронському (1465–1535). Наступного року татари спалили і Скалу, і замок. Довелося відбудовувати. У новомодних бастіонних формах артилерія розвивалася, архітектура поспішала за нею. Роботи вели коштом містян – за це їх на два роки звільнили від податків.

Історія фортеці — колекція трагедій і катастроф. Дитинець був захищений із трьох боків Збручем і скелями – того й Скала! З півдня викопали рів, звели порохову вежу – вона збереглася дотепер. Біля неї була брама, до якої можна дістатися мостом, що спускали-підіймали за допомогою ланцюгів. Попри це твердиня неодноразово зазнавала поразок і спустошень.

Року 1620 турки спалили місто й пошкодили замок. У 1648 році козацько-селянські війська вигнали з твердині гарнізон. Особливих руйнувань замок зазнав 1657 року, коли ним володів трансільванський князь Д’єрдь ІІ Ракоці. Люстрація 1665 року повідомляла: "Замок, вимурований на скелі й обведений навколо муром, прийшов в цілковите запустіння". Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався на початку XVII століття. Тоді Скалу безрезультатно тримали в облозі яничари.

У середині XVIII століття міський староста Адам Тарло побудував на території фортеці бароковий палац. Але розкошували в Скалі недовго. Хроніка 1765 року читається як вирок: "Через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови".

Руїни залишили напризволяще. Відтоді  місцеві жителі неквапливо розбирають її собі на огорожі. Нещодавно один чоловік навіть обклав замковим камінням басейн для гусей.

Отож за 250 років тут мало що змінилося. Першою вигулькує чотириярусна порохова вежа. Кажуть, колись з неї вели на всі боки підземні ходи. Далі – палац Тарла. Ще далі – оборонні стіни, які сходяться під гострим кутом. Немає хіба що прикордонної застави – Збручем пролягав кордон між імперіями Габсбургів і Романових – і неоготичного пам’ятника наміснику Галичини Агенорові Голуховському, що на початку ХХ століття стояв поблизу вежі. Тепер на цьому місці – могила-кенотаф героям УПА.

Навпроти замку – Королівська криниця. Її вважають однією з найдавніших на Поділлі. Поряд – білі літери "Скала над Збручем", давня назва містечка. Начебто тут, поблизу Чорного шляху зі Львова до Кам'янця, яким гнали татари полонених, їхав Данило Романович – платити гарач хану. Тут його застала зима. Довелося якось влаштовуватися. Слуги короля викопали криницю, з якої брали воду.